ЛУПИНІС Анатолій Іванович (21.07.1937—05.02.2000) — правозахисник, громад. діяч. Н. в с. Новоолександрівка (нині с-ще Красноармійського р-ну Донец. обл.) в сім’ї утікачів (переслідувалися більшовиками як заможні селяни) із с. Дібрівка Івана та Галини (у дівоцтві Збаразької) Лупиносів. У роки окупації УРСР вермахтом (див. Друга світова війна) разом з матір’ю 1943 (батько був мобілізований до Червоної армії; див. Радянська армія) переїхав до с. Дібрівка. Після повернення батька з війни сім’я переселилася (1946) в с. Монастирище (нині місто Черкас. обл.). Закінчив районну середню школу. 1954 поступив на заочне відня механіко-мат. ф-ту Київ. унту. Створив студентський підпільний гурток, випускав рукописну газету. 1955 їздив до свого діда на Пн. Урал, а також відвідав політв’язнів у Воркуті (нині місто в Республіці Комі, РФ). У жовтні 1956 «за написання націоналістичних віршів і байок» заарештований і за вироком суд. колегії Київ. обласного суду від 8 квітня 1957 засуджений до 6 років позбавлення волі у виправнотрудовому таборі. Для відбуття покарання був направлений у Дубравний табір Мордовської АРСР (нині Республіка Мордовія, РФ). У вересні 1957 щодо нього було порушено нову справу за «участь в антирадянській організації, створеній у 7-му таборі Дубравлагу, та як її керівника». 1958 Верховний суд Мордов-
ської АРСР виніс у цій справі вирок — 10 років ув’язнення. Відбував покарання у Владимирській тюрмі. 1962 тяжко захворів і був переведений до Дубравного спецтабору особливого режиму № 10, однак переважно перебував у лікарні — у 3-му Мордовському таборі (с-ще Барашево). За організацію страйків, спроби втечі, зривання політзанять, написання антирад. віршів та листівок 14 разів підлягав різного роду дисциплінарним стягненням. Звільнився 1967 інвалідом (параліч ніг), мешкав у батьків, у смт Монастирище. Після 2 років лікування в січні 1970 вступив на заочне від-ня екон. ф-ту Укр. с.-г. академії. Від осені 1970 (міг обходитися без милиць) працював адміністратором Київ. музично-хорового тва. 22 травня 1971 за читання на мітингу біля пам’ятника Т.Шевченкові в Києві власного вірша «Я знаю, як безчестили матір» був заарештований органами КДБ при РМ УРСР. За вироком суду був відправлений на примусове лікування в Дніпроп. спец. психіатричну лікарню. 1976 переведений до Алма-Атинської спец. психіатричної лікарні. 1978 медкомісія представила його на виписку, однак суд визначив йому примусове лікування в лікарні заг. типу. Утримувався в Київ. психіатричній лікарні ім. І.Павлова. Потім були Черкас. психіатрична лікарня (м. Сміла), знову Дніпроп. спец. психіатрична лікарня, Орловська спец. психіатрична лікарня, психіатрична лікарня заг. типу в Казахстані. Звільнений 1983. Згідно з приписом, мав мешкати в смт (з 1985 — місто) Монастирище. Працював на «Заготзерні». Займався літ. працею. 1986 переїхав до Києва. Став ініціатором створення Укр. міжпарт. асамблеї, а згодом ініціатором її перетворення на Укр. національну асамблею (УНА; згодом — УНА—УНСО). Від грудня 1990 — голова політ. референтури УНА. У липні 1991 заарештований і 1,5 місяця перебував під слідством по звинуваченню в організації масових акцій у Києві під час обговорення ВР УРСР проекту нового союзного договору. У 2-й пол. 1980-х рр. став ініціатором створення
асоціації «Зелений світ», Укр. історико-культ. просвітницького т-ва «Меморіал», Народного руху України. 1997 балотувався в нар. депутати України від УНА. Від грудня 1998 — голова Київ. міськ. орг-ції «Право», кореспондент газ. «Голос нації». Був одружений, виховував 6 дітей (3-х синів і 3-х доньок). П. у м. Київ. Згідно з розпорядженням КМ України від 8 лютого 2000, похований на Байковому цвинтарі. 2003 побачила світ книга «Анатоль Лупиніс, поет та національний революціонер» (у ній представлено низку його поезій та ін. твори). 2004 видано книгу, що складається зі статей, написаних ним у 1990-ті роки. Тв.: Ординський період закінчився. «За Вільну Україну», 1994; Анатоль Лупиніс, поет та національний революціонер. Львів, 2003; Бунт має рацію. Чернігів, 2004. Літ.: «Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи» (НьюЙорк), 1980, вип. 9; Там само, 1981, вип. 5, 7; Там само, 1984, вип. 4; Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Вильнюс—М., 1992; Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—1980-х років. К., 1995; Никифорук Р. У ненормальному суспільстві місце нормальної людини — у «психушці»? «Дзеркало тижня», 2000, 16—22 вересня. О.Г. Бажан.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛУПИНІС» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
