ЛОКАЦІЯ — вживаний в історико-правовій та істор. літературі термін для означення дій та документів (локаційних привілеїв) з надання населеним пунктам магдебурзького права й ін. різновидів нім. права. У польс. джерелах цей термін вживається щодо документів, у яких йдеться про: а) заснування міста або села на ще не заселеній території, на т. зв. сирому корчуванні; б) заснування міста на території вже існуючого села; в) реорганізацію населеного пункту після переведення його з польс. права на німецьке. Лат. слова «locatio» та «locare» в середні віки перекладалися на польс. мову: 1) стосовно речей — як: а) поставити, збудувати, закласти, заселити, скласти, сплатити; б) запровадити, наймати, відбувати засідання суду, надати тощо; 2) стосовно людей — заселити, обрати, передати до суду. Приблизно такими ж є переклади цих слів і в латино-нім. словниках. У правовому контексті термін «локація» деякі нім. дослідники, зокрема Р.Коебнер, тлумачать як заснування міста на «сирому корчуванні» або надання селу статусу міста. Деякі польс. науковці, напр. С.Курась, локацією називають надання нім. права старому господарсько-екон. центру. Від 2-ї пол. 12 ст. в нім. літературі термін «locare» застосовували до міст і сіл Центрально-Сх. Європи, які здійснювали самоврядування за нім. правом. Зазвичай локаційні привілеї містять 4 осн. положення, а саме: 1) про переведення з польс. права на німецьке (у більшості локаційних привілеїв про надання польс. та укр. містам магдебурзького права наголошується, що ці міста переводять із польс. або рус. права на нім. — магдебурзьке — право); 2) про звільнення від судів польс. права; 3) щодо визначення юрисдикції нім. права; 4) щодо надання війтам та солтисам їхніх посад. Сучасні науковці розділяють: 1) правову Л.; 2) просторову Л.
(організацію міськ. самоврядування). Правова Л. була одноразовим актом і реалізовувалася через видання відповідного локаційного привілею. Вона вважалася правовою основою заснування міста. Такий локаційний привілей, однак, міг бути виданий на різних етапах утворення міста. У Галичині локаційні привілеї на магдебурзьке право отримували здебільшого вже сформовані населені пункти. На українських землях у складі Великого князівства Литовського, зокрема на Волині, значну кількість локаційних привілеїв надано або новоутвореним містам, або містам, що виникли на місці сіл. Для багатьох із цих населених пунктів (зокрема, для Берестечка, Дорогостая, Жуків, Ляшків) локаційний привілей ставав першою письмовою згадкою про них. Просторова локація стосувалася соціально-екон. розвитку населеного пункту і мала значну тривалість. Деякі дослідники (зокрема С.Соханевич) розрізняють 2 стадії локації: а) встановлення посади війта та б) надання магдебурзького права. Право на заснування міста належало монархові. На укр. землях у кожному випадку Л. населеного пункту монарх надавав власникові населеного пункту привілей з магдебурзьким правом та вилучав цей населений пункт з-під влади рус. й польс. права. Після отримання такого локаційного привілею (правова Л.) власник населеного пункту укладав угоду з війтом цього населеного пункту (просторова Л.). Згодом процес Л. було частково спрощено. За погодженням з монархом власник спочатку здійснював просторову Л., а пізніше отримував відповідний привілей щодо правової Л. Монарх міг також надати власникові ген. локаційний привілей, що стосувався всіх населених пунктів на визначеній території. Локаційними вважалися і привілеї, видані зі згоди короля власниками населених пунктів — магнатами, шляхтою, духовенством. Населеним пунктам, що безпосередньо належали монархам, зазвичай видавали лише один локаційний привілей, такий
263 ЛОКАЦІЯ
264 ЛОКАЦІЯ
привілей водночас встановлював і правову, і просторову Л. Деякі дослідники (зокрема Т.Гошко) вважають, що всі локаційні привілеї укр. містам можна розділити на 7 груп: 1) королів. привілеї містам на магдебурзьке право; 2) привілеї власникам приватних міст на магдебурзьке право та королів. грамоти із підтвердженням їх правомірності; 3) привілеї окремим особам на війтівство; 4) привілеї, внаслідок яких уже в межах запровадженого самоврядування уточнювалися взаємини міщан з ін. категоріями міських мешканців, представниками держ. та місц. управління, церквою; 5) грамоти, що розширювали спектр дарованих міщанам привілеїв; 6) привілеї, які підтверджували магдебургію; 7) привілеї, що компенсували втрати місц. влади через використання норм магдебурзького права. Деякі дослідники (зокрема М.П.Ковальський) класифікують документи, надані укр. містам, таким чином: 1) локаційні грамоти (дозволи на заснування міст і містечок у населених раніше місцях або на перетворення невеликих поселень і сіл на міста з наданням їм привілеїв на ярмарки й торги); 2) привілеї містам та містечкам на ярмарки та торги; 3) грамоти на надання містам магдебурзького права (магдебурзькі грамоти); 4) локації, ревізії, описи міст та містечок; 5) цехові статути (див. Цехи); 6) декрети, скарги, протекції та ін. приватно-правові акти. Ця класифікація, однак, стосується лише самоврядування укр. міст у складі ВКЛ, Корони Польської й Речі Посполитої (вона не поширюється на локаційні привілеї укр. містам у складі Гетьманщини і Російської імперії). Крім того, існували особливості надання магдебурзького права укр. селам Галичини. Локаційний привілей у багатьох випадках із точністю до дня встановлював початок функціонування міста. Цей день вважався днем народження міста (це заохочувало власників населених пунктів, які ставали тепер «засновниками міста», отримувати локаційні привілеї). При наданні магдебурзького права траплялися випадки видачі містам повторних локаційних
привілеїв. На думку дослідників, це засвідчує тривалість і складність локаційних процесів. Це могло бути пов’язано з: а) підвищеною увагою до особи, а не до інституції; б) нормою магдебурзького права, за якою документ, що не був реалізований у життя впродовж 10 років, утрачав чинність; в) невдачею попередньої Л. через несприятливі обставини. Польс. дослідник К.Бучек вказує також на те, що видання квазілокаційних привілеїв могло бути пов’язане з приховуванням оригіналів привілеїв від спадкових війтів. На укр. землях у складі ВКЛ, Корони Польської та Речі Посполитої, як і на польс., литов. і білорус. територіях, існувала практика кількаразового підтвердження локаційних привілеїв кожним наступним керівником держави (зокрема, Львів отримував підтверджувальні привілеї на магдебурзьке право, які розширювали його пільги та привілеї, 1413, 1419, 1431, 1513, 1535, 1571, 1630). Ця практика збереглася і після входження України до складу Рос. д-ви, а згодом — Рос. імперії. У випадку, коли місто втрачало локаційний привілей (оригінал), кер-во міста намагалося отримати новий привілей. Від 16 ст. діяла спец. комісія, затверджена королем, що розглядала питання втрати містами локаційних привілеїв. Лише після її висновків король видавав нові привілеї. Локаційні привілеї укладали за визначеним формуляром (шаблоном). Структурно вони мали 3 осн. частини: протокол (сюди входили інтуляція й інскрипція), текст (оренда, промульгація, нарація, диспозиція, корроборація), есхатокол (тестація, субскрипція, латум, апрекація). Важливою складовою локаційних привілеїв було звільнення населених пунктів від сплати мит, окремих податків і зборів. Цьому сприяла конституція сеймова від 22 квітня 1598 (див. Конституції сеймові), згідно з нею, всі новоутворені міста звільнялися від сплати податків на 8 років. Осн. частина змісту локаційних привілеїв стосувалася забезпечення інтересів власника, функціонування осн. галузей міської
економіки та врегулювання взаємостосунків між власником і мешканцями міської громади. У первинних локаційних привілеях досить мало міститься інформації про устрій міст (у наступних привілеях її обсяг збільшувався). Укр. міста звільняли від сплати податків, зборів та мита після турецько-татар. нападів чи пожеж. Значна кількість локаційних привілеїв стосувалася надання містам права на проведення торгів і ярмарків, які були осн. джерелами підвищення їх соціальноекон. статусу. В привілеях для великих міст, зокрема Львова, Самбора, йшлося про надання їм права складу. У локаційних привілеях містилася також інформація про розширення території міст і надання їх мешканцям земельних ділянок за містом. Часто локаційні привілеї описували діяльність і повноваження органів місц. самоврядування: війта, радників, бурмистрів, лавників та ін. Тексти Л.п. відомі за записами у книгах Литовської метрики. Вони мають характерні заголовки: «функція містечка», «осада містечка», «вольность на заснування міста», «лист осади містечка». Деякі з них опубліковані. Зокрема, в збірнику «Архив ЮгоЗападной России» є тексти локаційних привілеїв на заснування: Чуднова (1507), Звягеля (1519), Черняхова (1529), Ухабної, Городища (обидва 1541), Берестечка (1547), Литина, Янева (обидва 1578), Переяслава (1585), Чигирина, Іскоростеня (обидва 1589), Олександріва, Богуслава (обидва 1591), Нових Вишківців (1592), Михайлова (1597), Костюківщизни (1601), Бобровниці (1602), Бикова (1605). Літ.: Архив Юго-Западной России, ч. 5: Акты о городах (1432—1798), т. 1. К., 1869; Sochaniewicz S. W\jtowstwa i so»tystwa pod wzgl“dem prawnym i ekonomicznym w ziemi Lw\wskiej (Studia nad histori prawa polskiego), t. 6. Lw\w, 1921; Koebner R. Lokatio, Zur Begriffssprache und Geschichte der deutschen Kolonisation. В кн.: Zeitshift des Vereins fhr Geschichte Schlesiens, t. 63. Breslau, 1929; Piekarczyk S. Studia z dziej\w miast polskich w XIII—XIV w.: Rola miast w walce o zjednoczenie ziem polskich i we wczeСniejszym okresie monarchii stanowej do 1370 r. Warszawa, 1955; Buckek K. Targi і miasta na prawie polskim (okres wczesnoСredniowieczny). Wroc»aw—Warszawa—Krak\w,
1964; KuraС S. Przywileje prawa niemieckiego miast i wsi ma»opolskich XIV— XV wieku. Wroc»aw, 1971; Menzel J. Die schlesischen Lokationsurkunden des 13 Jahrhundert. В кн.: Studien zum Urkundenwesen zur Siedlungs Rechts und wirtscheftsgeschichte einer ostdeutschen Landscheft im Mittelalter. Whrzburg, 1977; Ковальський Н. Источниковедение социально-экономической истории Украины (XIV — первая половина XVII в.). В кн.: Акты о городах. Днепропетровск, 1983; Szczygiel R. Locacje miast w Polsce XVI wieku. Lublin, 1989; KamiЅska K. Lokacje miast na prawie magdeburskim na ziemiach polskich do 1370 r. (studium historycznoprawne). ToruЅ, 1990; Szczygiel R. Etapy lokacji miast nadbuzaЅskich w XIV—XV wieku: Jedna czy lokacje Che»ma na prawie niemieckim. В кн.: Ojczyzna bliуsza і dalsza. Krak\w; 1993; Привілеї міста Львова (XIV—XVIII ст.). Львів, 1998; Заяць А. До історії правової локації українських міст XVI — першої половини XVII ст.: Локаційні привілеї у Литовській і Волинській (Руській) метриках. «Архіви України», 2001, № 4—5; Гошко Т. Нариси з історії магдебурзького права в Україні XIV — початку XVII ст. Львів, 2002; Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI — першій половині XVII ст. Львів, 2003. М.М. Кобилецький.
УСДРП. 1919 розстріляний денікінцями (див. Денікіна режим в Україні 1919–1920). Літ.: Головченко В., Дорошко М. Оксен Лола: однодумець Леніна чи український патріот? «Проблеми історії України: факти, судження, пошуки», 2002, вип. 6. Д.С. Вирський.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛОКАЦІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
