Стала наслідком військово-політ. краху імперії Гогенцоллернів у Першій світовій війні. Укладений на початку цієї війни «громадянський
мир» в Німеччині було підірвано низкою військ. поразок і наростанням напруження між партіями політичними, урядом та військ. командуванням. Соціальне невдоволення посилили голод і запровадження карткової системи на продукти. Боротьбу за владу в країні на той час вели два соціально-політ. угруповання. Перше складали ті сили, які висували істор. програму перетворення монархічної авторитарної д-ви на демократ. д-ву зі збереженням існуючих соціально-екон. відносин (фактично це була програма «завершення» буржуазно-демократ. революції 1848; див. Революції 1848— 1849 в Європі). Осн. провідниками відповідних ідей були нім. соціал-демократи, центристи та ліві ліберали. Друге угруповання консолідувалося навколо ідей комуніст. перетворення соціальноекон. відносин. Відповідну програму висували ультраліві («червоні») революц. групи, які консолідувалися навколо «Союзу Спартака» на чолі з К.Лібкнехтом і Р.Люксембург. Наприкінці жовтня 1918 в балт. порту Кіль стався військ. заколот. 9 листопада цього ж року в Берліні було створено Раду нар. депутатів, а імп. Вільгельм ІІ Гогенцоллерн зрікся престолу та емігрував до Нідерландів. 10 листопада новий уряд сформував соціал-демократ Ф.Еберт. Наступного дня охоплена революційними заворушеннями Німеччина капітулювала перед країнами Антанти. У грудні 1918 було створено Комуніст. партію Німеччини. 15 січня 1919 прибічники ультраправих сил організували вбивство К.Лібкнехта та Р.Люксембург. Це зумовило перехід ініціативи до поміркованого політ. табору. Реальна влада в країні залишилася в руках великого капіталу, юнкерів (нім. поміщиків) та військових. Цьому також сприяло те, що країни Антанти за умовами перемир’я дозволили нім. військам зі зброєю повернутися на Батьківщину, де ті створювали добровільні з’єднання солдатфронтовиків. Спираючись на послаблення лівих, ініціативу в Радах перехопили праві соціал-демократи, які ввели революцію в русло легітимізації республіки.
19 січня 1919 вперше право голосу отримали нім. жінки. Зрештою, на виборах до Нац. зборів перемогли соціал-демократи. 11 лютого 1919 першим президентом був обраний їхній лідер Ф.Еберт. Нова влада мала насамперед консолідувати республіканців і захистити демократію від тиску лівих політ. сил (останнє вдалося зробити за допомогою армійських добровольчих корпусів), а також укласти мирний договір з країнами-переможцями в I світ. війні. 22 червня 1919 у Веймарі було прийнято Конституцію Нім. Республіки, що започаткувала історію т. зв. Веймарської республіки. 28 червня 1919 було підписано Версальський мирний договір. За його умовами Веймарська республіка втрачала Ельзас і Лотарингію (сх. частина істор. області Франції — Лотарингія — та істор. область Ельзас), низку ін. територій, зобов’язувалася щорічно платити величезні репарації та мати не більше 100 тис. війська. Нац. приниження, якого зазнала Німеччина за підсумками I світ. війни, створило несприятливий політ. фон для сприйняття й оцінок в Німеччині істор. значення Л.р. Поступово склалися дві протилежні оцінки цієї революції — радикально негативна та поміркована. Останньої дотримувалися (водночас критикуючи один одного) прибічники ортодоксальної марксистської, соціал-демократ. та ліберальної історіографічних концепцій. Зокрема, марксистська версія критикувала правих соціал-демократів за створення перешкод більшовицькій революції, соціал-демократи осн. проблемою революції вважали вибір між демократією та більшовизмом, пропонуючи «третій шлях» реформізму сусп. відносин, а ліберальні історики гол. досягнення революції вбачали у відкритті можливостей мирного шляху переходу до демократії. Негативно оцінювала Л.р. націонал-соціаліст. історіографія, вона тлумачила революцію як «удар у спину» та пряму нац. зраду. На думку сучасних істориків, Л.р. фактично зафіксувала перехід Німеччини від напівабсолю-
тистської монархії до буржуазнодемократ. республіки. Однак це істор. завдання не було вирішене в повному обсязі. Унаслідок революції змінилося співвідношення сил у правлячому буржуазноюнкерському блоці, де пріоритет отримала нім. буржуазія. Соціальне законодавство Веймарської республіки мало декларативний характер, залишився недоторканним увесь бюрократичний та військ. апарат управління. Врешті, за підсумками революц. подій не було створено сприятливих внутрішньо- та зовнішньополіт. передумов для консолідації німців навколо демократ. респ. традицій. Веймарська республіка проіснувала 14 років і 30 січня 1933 з приходом до влади нацистів (див. Нацизм) впала під тиском власних суперечностей. Літ.: Вейслер К. Восстание в германском флоте. М., 1957; Галкин А.А. Германский фашизм. М., 1967; Евзеров Р.Я., Яжборовская И.С. Роза Люксембург. М., 1974; Скоропадський П. Спогади: Кінець 1917 — грудень 1918. К.—Філадельфія, 1995; Бобилєва С.Й. Історія Німеччини з давніх часів до 1945 року. Дніпропетровськ, 2003; Шульце Х. Краткая история Германии. М., 2004; Фест И. Гитлер: Биография: Путь наверх. М., 2006. А.Ю. Мартинов.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛИСТОПАДОВА РЕВОЛЮЦІЯ В НІМЕЧЧИНІ 1918» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
