ЛИПСЬКИЙ Володимир Іполитович (11.03(27.02).1863—24.02. 1937) — природознавець, ботанік, фахівець з ботанічної географії. Академік УАН (1919; з 1921 — ВУАН, з 1936 — АН УСРР, нині — Національна академія наук України), президент ВУАН (1922—28), чл.-кор. АН СРСР (1928). Н. в с. Самостріли (нині село Корецького р-ну Рівнен. обл.) в родині священнослужителів. Після переїзду сім’ї до Житомира навч. там у місц. г-зії, потім був направлений до Колегії Павла Ґалаґана в Києві. Від 1881— студент природничого від-ня фіз.-мат. ф-ту ун-ту св. Володимира у Києві (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), по його закінченні (1887) залишений працювати в ботанічному саду ун-ту. Брав участь у наук. експедиціях по Поділлю та Бессарабії. 1889 опублікував першу наук. працю «Исследование о флоре Бессарабии». Здійснив експедиції на Кавказ та до Пн. Ірану. 1894 переїхав до Санкт-Петербурга, працював у Петерб. ботанічному саду. Брав участь у наук. експедиціях на Кавказ, Алтай та до Середньої Азії. Здійснив кілька закордонних відряджень по Європі з метою вивчення гербаріїв тамтешніх музеїв та ознайомлення з роботою ботанічних садів. Результати своєї роботи опублікував у працях «Флора Кавказа», «Горная Бухара», «Материалы для флоры Средней Азии», «Флора Азии, т. е. Российского Туркестана и ханств Бухары и Хивы», «Биографии и литературная деятельность бота-
ников и лиц, соприкасавшихся с ботаническим садом», «Исторический очерк С.-Петербургского Ботанического Сада (1713— 1913)». Після Лютневої революції 1917 повернувся до Києва. 30 грудня 1918 обраний дир. Ботанічного саду УАН. 1919 розробив проект його розвитку як гол. саду України, накреслив його структуру і напрямки діяльності, детальний план буд-ва (сад мали розмістити на землях Голосіївського лісу, однак дозволу від властей на це не вдалося отримати і сад не був тоді створений). 1921—22 займав посаду віце-президента ВУАН. Водночас керував кафедрою квіткових рослин ВУАН. 12 червня 1922 затверджений президентом ВУАН. Брав участь в організації й роботі кількох комісій академії, зокрема, з вивчення природних багатств України, з вивчення фауни України, з видавничої діяльності, зі створення енциклопедичного словника (був її головою), з обстеження та впорядкування заповідника «Асканія Нова» (був заст. її голови). Через деякий час його звинуватили у «політичній інертності», і 1928 він змушений був подати у відставку. В червні цього ж року виїхав до м. Одеса й очолив там ботанічний сад. Вивчав водорості Чорного моря, зокрема філофору червону (за результатами цих досліджень в Одесі було відкрито 1-й в УСРР йодний завод). 1933 подав у відставку з посади директора ботанічного саду, відтоді працював у ботсаду наук. консультантом. Від осені 1935 (коли з перенесенням столиці УСРР з Харкова до Києва уряд УРСС затвердив рішення Київради про буд-во ботанічного саду АН УСРР і про відведення для цих цілей ділянки землі площею в 117 га на схилах Дніпра, на Звіринці) був наук. консультантом буд-ва ботсаду в Києві (нині Національний ботанічний сад імені М.Гришка НАН України). Автор численних наук. праць у галузі флористики, систематики, географії вищих рослин, історії ботаніки. З наук. цілями відвідав майже всі континенти земної кулі, відкрив і науково описав 2 нових для науки роди і понад дві
сотні нових видів і різновидностей вищих рослин. Його ім’я носять 2 нових роди (Липскія і Липскіелла) і кілька десятків видів рослин (це, зокрема, ковила Липського, молочай Липського, чебрець Липського, клен Липського). П. у м. Одеса. Літ.: Барбарич А.І. Володимир Іполитович Липський. К., 1958; Доброчаева Д.Н., Мокрицкий Г.П. Владимир Ипполитович Липский. К., 1991; Володимир Липський. В кн.: Видатні діячі України минулих століть. К., 2001; Крецул Н.І. Історико-науковий аналіз діяльності академіка В.І. Липського в контексті розвитку ботанічної науки в Україні. Автореф. дис. ... канд. істор. н. К., 2005. Л.О. Гаврилюк.
Літ.: Лазаревский А.М. Очерки Полтавской Лубенщины 17—18 вв. Б/м, б/р; Гордійчук М. М.В. Лисенко: Життя і творчість. К., 1952. О.В. Лисенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛИПСЬКИЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
