ЛЖЕДМИТРІЙ II («Тушинский вор»; р. н. невід. — 21(11).12. 1610) — політ. авантюрист, видавав себе за рос. царя Дмитрія (див. Лжедмитрій І), який нібито врятувався під час повстання в травні 1606. Особу Л. II не з’ясовано. Чутки про те, що цар Дмитрій залишився живим, а вбито було ін. особу, почали поширюватися як у Москві, так і за межами Рос. д-ви одразу після повстання 1606. Л. II з’явився 1607 в м. Стародуб. Був ставлеником Речі Посполитої. Основу його війська складали польс. загони князів А.Вишневецького, Р.Ружинського і козаки І.Заруцького. У червні—липні 1607 його військо вторглося на територію Рос. д-ви, а в травні наступного року під м. Болхов (нині місто Орловської обл., РФ) розбило війська царя Василія Шуйського й підійшло до Москви. Л. II створив табір у с. Тушино, у зв’язку з чим отримав в історії прізвисько «Тушинський злодій». Тут було сформовано уряд з частини моск. феодалів і приказних службовців (князі Трубецькі, князь О.Сицький, митрополит Ростовський Філарет (Романов; див. Романови), М.Салтиков та ін.). Фактич-
но на чолі уряду стояли керівники польс. загонів (найбільш впливовим був гетьман кн. Р.Ружинський), а в грудні 1608 влада формально перейшла до 12 виборних від польс. найманців. Вдова царя Дмитрія — М.Мнішек (Василій Шуйський відпустив її з Москви до Польщі) — під тиском визнала Л. II своїм чоловіком. На той час Л. II контролював значну частину території Рос. д-ви, остання була оподаткована грошовими та натуральними реквізиціями на користь польс. військ. Боярський уряд Василія Шуйського запросив для боротьби з Л. II швед. війська, і це стало приводом для відкритої польс. інтервенції в серпні 1609. Поляки з табору Л. II приєдналися до Сигізмунда III Ваза, до нього ж перейшла й більшість рос. феодалів з «тушинців». У грудні 1609 Л. II із залишками свого війська змушений був відступити з Тушина в Калугу (нині місто в РФ). Після невдалої спроби в липні 1610 зайняти Москву Л. II знову відступив у Калугу, де був убитий (охоронцем-татарином, який помстився за касимовського хана Ураз-Мухаммеда, котрий перед цим був убитий під час сварки з Л. II). Літ.: Скрынников Р.Г. Самозванцы в России в начале XVII века: Григорий Отрепьев. Новосибирск, 1987; Валишевский К. Смутное время. М., 1993; Платонов С. Очерки по истории смуты в Московском государстве XVI—XVII вв. М., 1995; Широкорад А.Б. Исторические портреты (Смутное время). М., 2003; Скрынников Р.Г. Три Лжедмитрия. М., 2005; Низовский А.Ю. Самозванцы на Руси. М., 2006; Ульяновский В.И. Смутное время. М., 2006; Коздяков В.Н. Смута в России: ХVII век. М., 2007; Широкорад А.Б. Давний спор славян: Россия, Польша, Литва. М., 2007. В.М. Мордвінцев.
лостившись, новгород. кн. Олег звільнив їх з того «поруба». Отримавши волю, вони рушили на пд., де їм, за логікою цієї фольклорної оповіді, й належало заснувати Київ. Більшість дослідників тлумачать це ім’я як похідне від київ. топоніміки — річки Либідь, що в минулі часи протікала поблизу київ. гір, які розташовані на правому березі Дніпра, з пн. зх. на пд. сх. на відстані 3—4 км від Дніпра й потім впадала в нього (нині русло Либіді частково штучно сховане під землю). За одною з легенд, записаних О.Тулубом наприкінці 19 ст., Л. була неймовірно вродливою дівчиною, яка з погордою ставилася до залицянь численних рицарівкняжат. Вона покинула княжий терем і «збудувала собі на горі, поблизу Києва, маленьку хатку і жила в ній самітня. І смутнесмутне повинне було бути життя для молодої і гарної дівчини. Дні й ночі вона була в гірких сльозах і щодень і що кожну Божу ніч чим раз більше сохла і марніла бідненька. Аж нарешті згинула її краса... Ніби дощова хмарка, вона вся змінилася на сльози, які спливали на діл і помалу утворювали невеличкий струмочок. Оцей струмочок пізніше на її пам’ять назвали Либіддю, а саму гору — “Дівич-горою”». За ін. гіпотезою, ім’я Л. пов’язане з іменем угор. воєводи Лебедія (Лебедіаса).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛЖЕДМИТРІЙ II» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
