ЛАМБЕРТ Карл Йосифович (Йосипович), де (1772 або 1773 — 11.06(30.05).1843) — військовик, поміщик, держ. діяч, генералад’ютант (1811), генерал од кавалерії (1823), сенатор (1826), граф Російської імперії (1836), мемуарист. Син генерала-емігранта франц. маркіза Генриха-Йосифа де Ламберта (р. н. невід. — п. 1808). На батьківщині був корнетом королів. гвардії. Разом з батьком 14 (3) лютого 1793 вступив на службу до рос. імп. Катерини II, зарахований секунд-майором Кінбурнського драгунського полку. 1794 у складі карального з’єднання придушував очолене Т.Косцюшком повстання Речі Посполитої, став підполковником, був відзначений орденом св. Георгія 4-го ступеня. 1796—97 командував козац. полком у т. зв. Перському поході, спрямованому за Кавказ і Каспійське море. 1798 — полковник Стародубського кірасирського полку. Невдовзі усунутий з армії. 1799 покликаний до своєї частини, був у загоні генерал-лейтенанта О.Римського-Корсакова, направленому до Швейцарії проти експедиційних частин Франції. Під Цюріхом поранений у ногу. За відвагу 28 (17) грудня того року удостоєний чину генерал-майора та призначений шефом Рязанського кірасирського полку. 1800 його полк, згідно з розпорядженням імп. Павла I, був розформова-
ний, а сам він позбавлений посади — з правом носити мундир. 1801 імп. Олександр I зарахував його командиром Єлизаветградського гусарського полку. 1803 номінований шефом Олександрійського гусарського полку. 1806 поранений у кампанії проти сподвижників франц. імп. Наполеона I Бонапарта, але залишився на полі битви. За мужність нагороджений орденами св. Георгія 3-го ст., св. рівноапостольного кн. Володимира 3го ст., св. Анни 1-го ст. й прусським Червоного орла. Від 1811 — начальник кавалерійс. д-зії. Герой Війни 1812, на її початку в ранзі командира корпусу в армії генерала від кавалерії О.Тормасова на Волині своєю кіннотою успішно атакував противника в напрямку Кобринщини, за це дістав золоту шаблю з алмазами та написом «За храбрость». 25 (13) липня здобув Брест (нині місто в Білорусі), проте невдовзі з підлеглими підрозділами вимушено відступив на лінію Луцьк— Берестечко. За переможну операцію під Городечно (нині с. Городечна Пружанського р-ну Брестської обл., Білорусь) 12 серпня (31 липня) підвищений до генерал-лейтенанта. Як начальник авангарду військ адмірала П.Чичагова восени здійснив раптовий удар на Мінськ (нині столиця Білорусі), звідти рушив на р. Березина (прит. Дніпра). Під час штурму м. Борисов (нині місто Мінської обл., Білорусь) 21(9) листопада тяжко поранений. Нагороджений орденом св. рівноапостольного кн. Володимира 2-
го класу. Після лікування 1814 повернувся до російських ЗС, командував гренадерським корпусом, разом з ним брав участь у наступі на Париж (Франція), з боями оволодівши передмістям франц. столиці — Бельвілем. Улітку 1815 — командир гусарської д-зії, від осені 1816 — резервного корпусу. 11 вересня (30 серпня) 1825 через хворобу звільнений з посади. 13 (1) червня 1826 імп. Микола I включив його до складу Верховного кримінального суду, спеціально утвореного для покарання ув’язнених учасників декабристів руху. Входив до Ревізійної комісії для допитів звинувачуваних. Удостоєний орденів св. рівноапостольного кн. Володимира 1-го ст. й св. кн. Олександра Невського. Автор спогадів, у т. ч. про Березинську переправу 1812. Останні роки життя провів у власних маєтках, зокрема, мешкав у с. Циглерівка Костянтиноградського пов. Полтав. губ. (нині с. Соснівка Красноградського р-ну Харків. обл.), там і помер. Мав 5 дітей. Його старший син — Йосип (1809—79) — дослужився до звань генералад’ютанта і генерала від кавалерії, успадкував родинний циглерівський маєток із 19,6 тис. десятин землі. Молодший син — Карл (1815—65) — став одним із наближених до імп. Олександра II гвард. діячів, головою урядового Тимчасового розпорядчого к-ту з облаштування пд. військ. поселень (ліквідаційного), від 1861 був членом Держ. ради Рос. імперії, 1861—62 виконував у Царстві Польському обов’язки намісника та командуючого 1-ю армією в ранзі генерала від кавалерії. Тв.: Из воспоминаний. В кн.: Харкевич В.И. 1812 год в дневниках, записках и воспоминаниях современников, вып. 4. Вильна, 1904. Літ.: [Михайловский-Данилевский А.И.] Военная галерея Зимнего дворца. СПб., 1847; Павловский И. Граф К.О. Ламберт в с. Циглеревке. «Русская старина», 1874, № 12; Ламберт. В кн.: Энциклопедия военных и морских наук, т. 4. СПб., 1889; Россия: Полное географическое описание нашего Отечества, т. 7. СПб., 1903; Военная галерея 1812 года. СПб., 1912; Ламберт. В кн.: Военная энциклопедия. СПб., 1914; Ламберт Карл Осипович. В кн.: Русский биографический словарь [т. 10]. СПб., 1914; Борисова Т.М. та ін. Історичні
та пам’ятні місця Харківщини. Х., 1966; Восстание декабристов: Документы, т. 17. М., 1980; Тартаковский А.Г. 1812 год и русская мемуаристика (Опыт источниковедческого изучения). М., 1980; Глинка В.М., Помарнацкий А.В. Военная галерея Зимнего дворца. Л., 1981; Смирнов А. Ламберт. В кн.: Российский архив: История Отечества в свидетельствах и документах XVIII—XX вв., т. 7. М., 1996; Залесский К.А. Наполеоновские войны. 1799—1815: Биографический энциклопедический словарь. М., 2003. П.Г. Усенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛАМБЕРТ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
