ЛАВРІНЕНКО Юрій Андріанович (псевдоніми — Ю.Ясен, Ю.Дивнич, Ю.Гайдар; 03.05.1905— 14.12.1987) — літературознавець і публіцист. Н. в с. Хижинці (нині село Лисянського р-ну Черкас. обл.) в сел. родині. 1920 вступив до Уманської с.-г. школи, отримав диплом 1925 (на той час школа мала статус ін-ту); 1930 закінчив історико-філол. ф-т Харків. ін-ту нар. освіти. Навч. в аспірантурі Ін-ту літератури ім. Т.Шевченка. 1932 захистив під кер-вом О.Білецького канд. дис. на тему: «Український епос». Працював у редакціях часописів «Комсомолець України» (літ. ред., стиліст), «Безвірник» (секретар редакції), зав. сектору літератури і мист-ва в газ. «Вісті ВУЦВК» (1932—33). Належав до Спілки укр. сел. письменників «Плуг» (див. «Плуг»). Друкувався в журналах «Плуг», «Критика». Арештований 24 грудня 1933 за звинуваченням у приналежності до «української контрреволюційної організації». Постановою суд. трійки при Колегії ДПУ УСРР від 26 лютого 1934 кримінальну справу щодо нього було припинено, а сам він звільнений з-під варти. Залишив літ. роботу, працював агрономом у квітниковому госп-ві на околиці Харкова. Вдруге арештований 4 лютого 1935; спец. колегією Харків. обласного суду 8 лютого 1936 засуджений до 5 років позбавлення волі. Покарання відбував у Норільському таборі (1935—39), працював на спорудженні індустріального комплексу та м. Норільськ (нині місто Красноярського краю, РФ). Звільнений 15 травня 1939 «за заліком робочих днів». 1939—41 перебував на «вільному засланні» на Пн. Кавказі, працював агрономом на дослідній с.-г. станції біля м. Нальчик (нині столиця Кабардино-Балкарської Республіки, РФ). Після здобуття вермахтом у ході Другої світової війни Пн. Кавказу (1942) виїхав на Україну, деякий час мешкав у Києві. 1944 емігрував до Австрії, 1947 — до Німеччини. Від 1950 мешкав у США. Був редактором «Українських вістей» (Новий Ульм, 1948—50) та «Літературно-наукового збірника» (Нью-Йорк, 1952). Належав до «Мистецького українського руху»
13 ЛАВРІНЕНКО
Ю.Г. Лаврівський.
Ю.А. Лавріненко.
14 ЛАВРОВ
П.А. Лавров.
— літ. об-ня укр. антикомуніст. еміграції в Європі, заснованого 1945 у м. Фюрт (Німеччина). 1955—58 разом з І.Кошелівцем редагував «Українську літературну газету». У різні роки написав понад 300 праць із літературознавства та історії України, у т. ч.: літературно-критичні та публіцистичні нариси: «Блакитний-Еллан: Біографічно-критичний нарис», «На вістрях народнього дотепу: Антирелігійні та антипопівські народні примовки», «Два вороги — релігія та кооперація» (усі — 1929), «Василь Чумак» (1930), «Творчість Павла Тичини» (1930), «Навколо чужого і власного сонця: Про атеїзм Шевченка» (1933, не надрукований); «На шляхах синтези клярнетизму» (1977), «Павло Тичина і його поема “Сковорода” на тлі епохи» (1980); літературознавчу статтю про сучасну йому укр. поезію «Зруб і парости» (1971), історико-публіцистичні праці: «На іспиті великої революції» (1948), «Соціалізм і українська революція» (1949), «Американське малоросійство» (1951), «Василь Каразин — архітект відродження» (1975). Упорядкував покажчик «Ukrainian Communism and SovietRussian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography 1917— 1953» (2 т., 1953). Опублікував критичну рецензію на 1-й т. «Історії Української РСР» (1953; підготовлений Ін-том історії АН УРСР — нині Інститут історії України НАН України — за ред. О.Касименка).
Його стаття «Визвольний зрив у Галичині на загальному тлі української революції» (1947; опублікована під псевд. — Ю.Дивнич) викликала у відповідь полемічну статтю І.Лисяка-Рудницького «Вклад Галичини в українські визвольні змагання» (1948; наступна полеміка між цими дослідниками відбулася в 1970-х рр. — щодо оцінки постаті В.Каразіна). Великого розголосу в Україні набула упорядкована Л. за ініціативою Є.Ґедройца й кола паризької «Kultury» антологія творів укр. літератури 1920—30-х років «Розстріляне відродження» (1959). 1985 оприлюднив мемуари «Чорна пурга та інші спомини». П. у м. Нью-Йорк. Тв.: Визвольний зрив у Галичині на загальному тлі Української революції. «Українські вісті», 1947, ч. 82; Історія без історії: [Рецензія на кн.:] Історія України, т. 1. К., 1953. «Українська літературна газета» (Мюнхен), 1955, ч. 1; Від «абсолютного зла» до «абсолютного добра» і назад. Там само, 1955, ч. 5; Розстріляне відродження: Антологія 1917—1933: Поезія— проза—драма—есей. Париж, 1959 (2-ге вид.: К., 2001); Василь Каразин — архітект відродження: Матеріяли і думки до 200-ліття з дня народження, 1773—1973. Мюнхен, 1975; Нещастя з Каразином: Вимушена репліка. «Сучасність», 1977, ч. 11. Літ.: Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами (1920— 1950 рр.). Мюнхен, 1957; Одарченко П. Життя і літературна діяльність Юрія Лавріненка. «Нові дні», 1985, жовтень; Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади, кн. 1. Едмонтон, 1987; Юрій Лавріненко: [Некролог]. «Українське слово» (Париж), 1988, 14 лютого; Шевельов Ю. Про Юрія Лавріненка і трохи про себе. «Нові дні», 1988, квітень; Кошелівець І. У дорозі дружби і співробітництва. «Сучасність», 1988, ч. 9; Giedroyc J. Autobiografia na cztery r=ce. Warszawa, 1994 (1995; 1996; 1999); Лисяк-Рудницький І. Історичні есе, т. 1—2. К., 1994; Костюк Г. Сталінізм в Україні: Генеза і наслідки: Дослідження і спостереження сучасника. К., 1995; Kowalczyk A.S. Giedroyc i «Kultura». Wroclaw, 1999; Щоденник Аркадія Любченка, 2/XI-41 р. — 21/II-45 р. Львів— Нью-Йорк, 1999; Осадчук Б. Україна, Польща, світ: Вибрані репортажі та статті. К., 2001; Наєнко М.К. «Відвернули… культурну смерть України»: Про антологію Ю.Лавріненка «Розстріляне відродження». В кн.: Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917—1933. К., 2001; Роль паризької «Культури» в становленні українсько-польського взаєморозуміння: Україна і Польща — стратегія,
партнерство. Історія. Сьогодення. Майбутнє. Збірник наукових праць Міжнародного круглого столу. (Київ, 25—26 травня 2002 р.). К., 2002; Простір свободи: Україна на шпальтах паризької «Культури». К., 2005; Jerzy Giedroyc — Emigracja ukrain`ska. Listy 1950—1982. Warszawa, 2004; Єжи Ґедройць та українська еміграція: Листування 1950—1982 років. К., 2008. О.С. Рубльов.
Лавріненко Ю. «Василь Каразин. Архітект відродження». Мюнхен, 1975. Обкладинка.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛАВРІНЕНКО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
