КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНА АВТОНОМІЯ — теорія і практи-
ка вирішення нац. питання в багатонац. д-вах. Теор. засади К.н.а. вперше сформульовано лідерами австрійс. соціал-демократії в умовах наростаючої на рубежі 19—20 століть внутр. кризи Австро-Угорщини і неспроможності створеного австрійс. імп. Францом-Йосифом I Габсбургом 1895 уряду К.Бадені задовольнити нац. вимоги найбільш розвинутої економічно чеської нації. Декретовані ним 1897 «постанови про мову» лише підтверджували офіц. проголошення Конституції 1867 (див. Конституції Австрійської імперії та Австро-Угорської монархії) про нац. рівноправність у школах, держ. установах і судах. Адресоване урядовцям Чехії, Моравії (істор. обл. у Чехії) та Силезії (істор. слов’ян. обл. у бас. верхньої та середньої течій р. Одер) зобов’язування оволодіти до 1 лип. 1901 обома рівноправними тут мовами — нім. та чеською — викликало як незадоволення чеських мешканців провінцій, котрі вважали ці «постанови» недостатніми, так і різкий опір німців по всій країні. «Німецький фронт» зірвав роботу парламенту, після чого той було розпущено. Відновити його нормальну роботу не вдалося, уряд К.Бадені замінили, його «постанови» скасували, Австро-Угорщина, за визнанням імп. Франца-Йосифа I, «зробилася посміховиськом в очах усього світу». Соціал-демократи, турбуючись про збереження впливу на маси, влітку 1897 на з’їзді вирішили заснувати в партії самостійні нац. групи, об’єднані лише з’їздами та виконкомом. У результаті утворилося 6 нац. соціал-демократ. партій, серед них у Галичині — Українська соціал-демократична партія. 1899 в Брюнні (Австрія) на заг. з’їзді ухвалено програму партії з нац. питання — програму національно-культ. автономії, підтриману нац. соціал-демократіями. Проголосивши, що «остаточне врегулювання національного питання можливе лише в умовах справді демократичного суспільства, що базується на рівному, загальному й прямому виборчому праві», програма передбачала: 1) перетворення Австрії на демократ. федеративну д-ву; 2) утворення замість «історичних коронних земель» (див. Коронний
край) розмежованих за нац. ознакою самоврядних областей, де законодавча й виконавча влада здійснювалася б демократично обраними «національними палатами»; 3) усі представники окремих національностей самоврядних областей утворювали б у межах Австрії єдині нац. союзи для кожної нації, які «цілком автономно» мали розв’язувати всі проблеми своєї нації; 4) права нац. меншин в областях мав гарантувати окремий загальноавстрійс. закон; 5) відкидаючи будь-які нац. переваги, соціалдемократи відхиляли й «вимогу про державну мову, потребу в існуванні “спільної мови”» мав вирішити загальноавстрійс. парламент. Теоретиками національнокультурної автономії виступали К.Реннер і О.Бауер. Соціал-демократія ін. країн у своїй переважній більшості підтримала програму національнокульт. автономії. Проти неї непримиренно виступали більшовики, відстоюючи гасло самовизначення націй аж до відокремлення. Меншовики, а також есери (див. Партія соціалістів-революціонерів) взагалі нехтували нац. питання. Стоячи на позиціях федералізму, укр. соціаліст. партії схилялися до програми К.-н.а. 1917 вони, відіграючи провідну роль у діяльності Української Центральної Ради і домагаючись від Тимчасового уряду справжньої автономії для України, приділяли значну увагу налагодженню міжнац. взаємин на її території. Підтримка УЦР неукр. орг-ціями відіграла свою роль у визнанні центр. властями Росії автономної виконавчої влади в Україні. Перед ген. секретарством у міжнац. справах у відповідності до проголошення I Універсалу УЦР (див. Універсали Української Центральної Ради) стояло завдання налагодити співробітництво «з демократією національних меншостей». Його політика національноперсональної автономії збігалася з програмними положеннями К.н.а. (Тодішнє вживання терміна «національно-персональна» пов’язане з участю в розробці програми автономії представників дисперсно розселеної єврейс. громади.) Для практичного втілення К.-н.а. створено посади товаришів ген. секретаря міжнац.
487 КУЛЬТУРНО
488 КУЛЬЧИЦЬКА
О.Л. Кульчицька.
справ для представників 3-х найбільших меншин: рос., єврейс. і польс. Останні дві заміщено одразу ж, перша тривалий час залишалася вакантною. Підтримка УЦР представниками нац. меншин свідчила про їх поступовий відхід від безоглядної орієнтації на Тимчасовий уряд, що прискорився у зв’язку з Корнілова заколотом 1917. Реалізується й друге поставлене перед ген. секретарством у міжнац. справах завдання — «об’єднати роботу всіх національностей Росії для боротьби за автономно-федеративний лад Російської Республіки» і провести з’їзд «представників народів і областей Росії». Він відбувся 21— 28 верес. (8—15 верес.) в Києві — «давньому гнізді федеративної ідеї» (М.Грушевський; див. З’їзд поневолених народів у Києві 1917). Майже 100 його делегатів представляли 10 націй (переважно соціаліст. орг-ції, що стояли на ґрунті національно-культ. автономії). З’їзд декларував демократизм у розв’язанні нац. проблем Росії, перетворення її у федеративну демократ. республіку, надання національно-територіальної автономії кожній нації Росії, там, де вона становила меншість, а євреям — екстериторіальноперсональної. Виступаючи за рівність мов, з’їзд обрав рос. за мову спілкування з центром. У Москві мала функціонувати «Рада національностей», у Петрограді (нині м. Санкт-Петербург) — «орган захисту національностей», у Києві — «Рада народів» — «для... національного й крайового автономно-федеративного будівництва і для організації Союзу народів». III Універсалом УЦР проголосила створення Української Народної Республіки. В цьому документі було заявлено: «Український народ, що сам довгі літа боровся за свою національну волю..., буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей на Україні сущих», він гарантував «національно-персональну автономію для забезпечення... права і свободи в справах їх національного життя», передбачав розглянути «у найближчому часі законопроект про національно-персональну автономію». Погоджений із проектом Конституції УНР, внесений на
розгляд Малої ради 12 січ. 1918 (30 груд. 1917), схвалений 22 (9) січ. 1918. Перша стаття закону надавала кожній «з населяючих Україну [націй] право на національно-персональну автономію», його здійснення мало відбуватися «через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР». Стаття 2 надавала це право 3-м найбільшим нац. меншинам (рос., єврейс. і польс.); білорус., чеська, молдов., нім., татар., грец. та болг. нац. меншини могли скористатися цим правом, направивши до Ген. суду заяву від 10 тис. громадян УНР. Статті 4—7, 9 передбачали досить широкі повноваження нац. союзів, органи яких вважалися держ.; 7—8 — стосувалися «Установчих зборів даної нації». Закон (пізніше скасований П.Скоропадським) цілком увійшов до тексту Конституції Української Народної Республіки 29 квіт. 1918. З 2 січ. 1918 і до гетьманського перевороту 1918 в уряді УНР працювали ген. секретарі (нар. міністри) великорус., єврейс. і польс. справ. Україна 1917—18 стала єдиним полем практичного здійснення К.н.а. Її не вдалося запровадити після Першої світової війни ані в країнах-переможцях, ані в країнах, що постали на місці переможених держав. Літ.: Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия. СПб., 1907; Трайнин И.П. Национальные противоречия в Австро-Венгрии и ее распад. М., 1947; Симоненко Р.Г. Национально-культурная автономия на Украине в 1917—1918 гг. «Вопросы истории», 1997, № 2; Хобсбаум Э. Нации и национализм после 1780 г. СПб., 1998; Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. К., 1999. Р.Г. Симоненко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНА АВТОНОМІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
