КУЛЬТУРА в розмаїтості понять, явищ і схем поступу. К. є тим проявом життя людей, який виражається в найрізноманітніших моделях їхньої поведінки та засобах і продуктах їхньої діяльності, у т. ч. в ідеях, ідеалах, нормах та цінностях. Лат. слово cultura («культура»), яким іменують і тим самим «об’єднують» в одне ціле найрізноманітніші прояви К., означає і землеробство та хліборобство, і обробіток та догляд, і освіту та розвиток, і шанування та догідливість. Походить воно від слова cultus, яке, у свою чергу, означає «опрацьований», «оброблений», «вишуканий», «прикрашений», «освічений», «витончений», «шляхетний» і яке є похідним від слова colo — «виро-
щую», «обробляю землю», «мешкаю», «проживаю», «піклуюся», «прикрашаю», «удосконалюю», «ошляхетнюю», «шаную», «вшановую», «приношу жертву», «святкую». Ідея К. протиставляє світ людини світові натури як виключно природному світові. Однак її виникнення, як про це свідчить її лінгвістичне оформлення, пов’язане в першу чергу з усвідомленням людиною самої себе як людини землеробської цивілізації (див. Землеробство). Слово «культура» поширюється на діяльність, що пов’язана з обробленням, піклуванням і догляданням, а також набуває змісту сакральної, культової діяльності (жертва і обряд взагалі), духовної опіки та поклоніння (духовний і інтелектуальний аналог вирощування). Інший шлях виникнення ідеї К. — це усвідомлення людиною простору свого життя як особливого середовища — ойкумени — тер. планети, населеної і освоєної цивілізованими людьми (грец. пйкхменЭ — «населений край» — походить від \йкпт, що означає дім-сім’я, а також — майно, з яким пов’язані такі європ. найменування дій з управління майном, як «економія», «економіка» тощо). Наук. класифікація культурно-госп. типів, що ґрунтується на врахуванні характерних для більшості нас. певного періоду чи регіону осн. занять і знарядь праці, особливостей їхнього харчування та одягу, їхніх жител і засобів пересування, їхньої утварі тощо (А.Фадєєв, Я.Чеснов, Н. та І. Чебоксарови), дає змогу виділити 3 великі культурно-госп. типи: 1) К. мисливців, збирачів та рибалок; 2) К. мотижно-землеробська та тваринницька; 3) К. орних (плужних) землеробів (власне землеробська цивілізація). Така типологія сприяє узагальненню етногр. матеріалу та дослідженню істор. поступу. Однак вона має й істотні обмеження, а тому малопридатна для аналізу цілої низки навіть власне культурно-госп. проявів К. Так, згідно з цією класифікацією, в рамках одного й того ж культ.госп. типу об’єднуються спільності, які є кардинально відмінними між собою саме в культурногосп. плані. Напр., в К. мотижно-землеробській та тваринницькій об’єднуються полікультурні (у госп. сенсі) мотижні землеро-
би з монокульт. кочовиками (див. Кочівництво), а в одну землеробську К. об’єднуються всі народи Євразії, незалежно від того, наскільки великими є відмінності між їхніми духовними К. та яку роль у кожному випадку відіграє К. міста і які риси виділяють урбаністичну К. із землеробського культурно-госп. типу. Класифікація типів К., що ґрунтується лише на ознаках трудових занять та побуту, є придатною тільки для певного кола досліджень. Культ. відмінності між людськими спільнотами, які стосуються глибинних основ їхнього духовного життя, не можуть бути нею охоплені. В етнології прийнято розрізняти матеріальну і духовну к-ри. До першої належать предмети, що використовуються в людській діяльності або є її продуктами, а також домашні тварини та культ. рослини, а іноді й татуювання (малюнки на тілі), зачіски тощо. До явищ духовної К. зараховують усю сукупність знань, різні види мист-ва, реліг. вірування, звичаї і обряди, правові норми й норми моралі, трудові навики та весь життєвий досвід. З методологічної точки зору поділ К. на ці дві складові так само, як і поділ її на культурно-госп. типи, є цілком виправданим, але досить умовним. З одного боку, нелогічно зараховувати знаряддя праці до матеріальної К., а їх виготовлення та використання — до духовної. З другого боку, явно неправомірно відносити до одного й того ж розряду культ. явищ — культ. надбань — примітивні забобони і наук. істину, лікарні і знаряддя катувань чи табори смерті. Розуміння К. особливо ускладнюється тоді, коли некритично використовуються нормативний та істор. підходи до тієї чи ін. сукупності явищ, які вважаються належними до К. З істор. або дескриптивного (тобто описового; від. лат descriptivus — описовий) погляду К. є сукупністю предметів і явищ, створених людською діяльністю (напр., археологічна культура становить множину предметів — пам’яток певного часу в певному просторі, об’єднуваних в одне ціле на підставі спільності їхніх певних — виділених, спостережуваних — ознак). При цьому всі ці явища існують для істор. підходу лише
477 КУЛЬТУРА
478 КУЛЬТУРА
як факти, а це значить, що істор. підхід ігнорує будь-які якісні відмінності між тим, що ті чи ін. спільноти вважають нормальним і ненормальним. Як предмет істор. опису норма і належне не відрізняються від ненормального і неналежного. І те, й друге існує лише в реальності як факт; а з констатації факту не випливає, що добре, а що зле, чому необхідно чи дозволено діяти таким, а не ін. чином. Істор. підхід не дає змоги порівнювати різні к-ри за принципом «краще—гірше», «вище— нижче», говорити про некультурність або відсутність К. З істор. точки зору к-ри бувають тільки різнотипними. З нормативної точки зору К. має вимір (систему вимірів, параметрів, координат), в якому може бути визначена міра її довершеності. Нормативне розуміння ближче до уявлення про більш чи менш високу К., воно дає змогу говорити також про псевдокультуру та антикультуру. Але залишається відкритим питання, як визначити справжні, а як — несправжні норми та цінності, звідки вони походять і на чому ґрунтуються. Люди схильні вважати «справжньою» лише свою власну К. і судити про чужі к-ри з позицій винятково своєї К. Постулювання універсальних норм спонукає до пошуків ідеальних критеріїв «справжньої культури», які, однак, реально не існують у жодній істор. обстановці. Коли істор. та нормативний підходи протиставляються один одному, тоді виникає логічний парадокс, що є різновидом суперечності між сущим і належним, між тим, що є, і тим, що повинно бути. Вихід із ситуації «парадоксу культури» стає можливим, коли К. розглядається не лише як предметний світ створених людиною речей і явищ, а й як сукупність усіх можливостей і обмежень людського буття, що з’являються разом з цими речами та явищами. Саме у світлі цих можливостей і обмежень елементи предметного світу людини набувають ціннісних якостей. Це дає змогу порівнювати к-ри через сукупності притаманних їм «дозволів» і «заборон» найрізноманітніших форм життєдіяльно-
сті індивідів та їхніх груп. К. як сукупність можливостей завжди є нормативною і підлягає порівнянню та оцінці. Вона містить критерії, за якими в кожній її галузі приймаються або відкидаються новації, у т. ч. чужі культ. впливи. Культ. новації змінюють спектр можливостей К., і від того, в якому напрямі відбуваються зміни, залежить оцінка новацій або як таких, що підвищують рівень К. даної спільноти, або як таких, що спричиняють її (К. даної спільноти) деградацію. Порівняння к-р як сукупностей можливостей не потребує абстрактного критерію ідеальної К., який би був дійсним для всіх часів і спільнот; достатньо сформулювати критерії порівняння для будьякої пари конкретних к-р. Розгляд К. крізь призму тих можливостей, які вона людині відкриває і які ліквідовує, дає змогу говорити про К. певної сфери діяльності на відміну від сукупності здобутків у тій чи ін. сфері діяльності (ми розрізняємо, напр., музику і муз. К., живопис і К. живопису). Окрім того, це дає змогу уникати цілої низки двозначностей. Так, стає зрозумілим, що вираз «національна математика» не може мати наук. сенсу, оскільки на змісті мат. науки не відображаються нац. риси; зате вираз «національна математична культура» має чіткий зміст для кожної нації в кожен період її історії. Говорячи про К. поведінки, порівнюють реальну поведінку людей із тими поведінковими нормами, які усталені в даній спільноті в даний час. Порівнювати можна і мови, тобто сукупності засобів, за допомогою яких здійснюються акти мовлення. Мовлення може бути більш чи менш культурним у залежності від того, якою мірою воно відповідає мовним нормам: не всі мови мають однакові виражальні можливості (напр., лексичні). З точки зору можливостей розвиток К. (у т. ч. й мовної) полягає у збагаченні її (к-ри) можливостей. Однак у жодному випадку К. не є якоюсь абстрактною сутністю чи силою, що діє сама по собі. Суб’єктом діяльності завжди є людина, «озброєна» К. Іншими словами, предметом теорії й історії К. є «культурна
людина» (М.Вебер). Саме «культурна людина» надає значення (смисл) предметам чи явищам навколишнього світу. Таке тлумачення К. потребує визначення сутності «культурної людини» — тобто тих «сутнісних сил», устремлінь або інтенцій (Е.Гуссерль), реалізація і опредметнення яких властиві людині і тільки їй. Осмислюючи сутність «культурної людини», дослідники так чи інакше зосереджуються на виявах у К. її («культурної людини») розуму, волі і почуттів. При цьому їм доводиться вирішувати наступні питання. Чи людина є насамперед такою істотою, яка живе за принципом cogito, ergo sum — «мислю, значить, існую»? Чи істотніше те, що людина «практично діє», причому діє солідарно, а її мислення має коріння в практиці? Чи, врешті, для людини «бути» — значить чуттєво «переживати» своє буття — любити і ненавидіти, боятися і долати страх, насолоджуватися і розкаюватися? Той вид людини, який вижив — утвердився в ході еволюції, вчені назвали homo sapiens («людина розумна»). Ця назва безпосередньо вказує на те, що первинною ознакою сутності людини необхідно вважати мислення, а «культурну людину» слід іменувати homo cogitans (людиною, яка мислить) або homo intelligens (людиною, яка розуміє). Емпіричним проявом розуміння є мовлення, тому природно називати homo sapiens також homo dicens (людиною, яка говорить). Якщо тлумачити розуміння як оцінювання ситуації, в процесі якого здійснюється відбір тих дій, які є найбільш прийнятними для реалізації певних цілей та інтересів, то, очевидно, розуміння притаманне не лише людині, а й високорозвинутим тваринам і комп’ютерним системам. Однак людина, і тільки вона, спроможна відрізняти правильне розуміння від хибного (завдяки поняттю «істина»). Тільки людина продукує знання, і воно є не лише розумінням-оцінюванням ситуації, а й усвідомленням того, що це розуміння-оцінювання є істинним або принаймні ймовірним. Щоб відрізняти істинні судження і оцінки від імовірних або хибних, необхідно вміти до-
водити і спростовувати. Таке вміння потребує, зокрема, відповідного розвитку головного мозку, тому мислення є недосяжним для дитини до певного віку, воно було недосяжним і для багатьох еволюційних попередників homo sapiens. Важливою є, однак, не тільки біологічна зрілість мозку. Саме слово «sapiens» означає не просто розум, а розсудливість, розважливість, мудрість. Як показали дослідження психології дитини, досягнення зрілої здатності мислити пов’язане з появою в дитини певних моральнісних рис особистості — здатності до об’єктивної самооцінки. Психоаналіз розглядає сферу психічної діяльності, в якій приймаються об’єктивні і безсторонні рішення, як певну зону поведінки в межах норми, «над» і «під» якою є зони деградації особистості (Е.Фромм). «Над» сферою раціональності — зона некритичного прийняття чужих уявлень на віру. «Під» цією сферою особа втрачає критичність щодо власних проектів, і в неї все більш переважає егоїзм оцінок (аж до безмежно індивідуалістичної самозакоханості — нарцисизму). Оцінка критичної і самокритичної діяльності мислення може бути основою аналізу К. мислення (ментальності у власному розумінні) в її істор. розвиткові. Епохи, соціальні групи та індивіди різняться між собою за характером критеріїв, які вони пред’являють для оцінки на істинність, і за обсягами сфер раціональності, в яких вони самостійно дають істинносні оцінки. Кожна нормальна людина має вужчу чи ширшу сферу, в якій вона змушена самостійно розв’язувати інтелектуальні задачі; так, за будь-яких культ. умов людина діє раціонально в процесі праці, у сфері повсякденної поведінки тощо. Однак сфера раціональності може ледве виходити за межі практик повсякденності; у традиційному сусп-ві розв’язання всіх більш-менш заг. проблем некритично беруться ним у спадщину від старших поколінь чи осіб, наділених владою або особливим авторитетом. Постулати віри й авторитету не потребують доказів і критичної перевірки.
Процедура доказування завжди наявна в сусп-вах, де є суди, хоча не завжди як суд. докази розглядалися емпірично констатовані факти, — прикладом заздалегідь упереджених «доказів» можуть бути, зокрема, «судові поєдинки» та випробування вогнем чи водою відьом і чаклунів. Беззаперечним доказом у реліг. диспутах і в тоталітарних практиках (див. Тоталітаризм) вважається посилання на авторитет (відповідно реліг. чи політ.). У середні віки схоластами була розвинута ціла «система пошуків» авторитетів, і остаточним доказом вважалося посилання на найбільш авторитетний авторитет. У сусп-вах із традиціями архаїчної ментальності велике доказове значення в суд. процесах надавалося свідченням людей з вищих соціальних кіл. Так, згідно з Литов. статутами (див. Статути Великого князівства Литовського), слово шляхтича, який не був спійманий «на гарячому» (безпосередньо під час вчинення ним злочину чи обману), вважалося істинним без доказів. У давні часи в судах, що діяли на укр. землях, могли свідчити лише ті особи, які належали до категорії «людей добрих», тобто до родин, знаних у даній місцевості впродовж кількох поколінь. У середні віки посилатися як на доказ у тій чи ін. суд. справі на звичайні природні явища вважалося недоречним, доказом у ті часи могло служити тільки щось надзвичайне і незрозуміле — те, що можна було трактувати як чудо. Не міг бути доказом і спеціально проведений експеримент, оскільки все, що робилося «руками», в очах освіченого сусп-ва не заслуговувало на пошану. Іще одним (поряд із суд. процедурами) свідченням наявності в тій чи ін. К. критеріїв прийнятності або неприйнятності тверджень, які претендують на істинність, є присутність у мові такої К. особливого типу речень, ключовими елементами яких є вирази на зразок «встановлено, що...», «сумнівно, що...», «істинно, що…» тощо. Водночас знанням, що потребують доказу, протистоїть область віри й авторитету, яка приймається без критичної пере-
вірки. З огляду на це, історія К. мислення є історією не лише критеріїв істинності, а й історією визначення обсягу сфери раціональності. К. мислення творить поняття «свідчення», «доказ» і «спростування», придатні для все ширших сфер діяльності й незалежні від тиску сторонніх щодо пізнання соціальних обставин, і в цьому полягає утвердження в сусп-ві ідеалу істини. Інше визначення «культурної людини» пов’язане з наданням постулативної якості тому фактові, що тільки «культурній людині» властива праця з використанням виготовлених нею самою знарядь і що завдяки такій праці людина виявляє себе як homo faber (істота творча). З цього постулату випливає, що К. починається з виготовлення знарядь праці, а її розвиток є поступовим вивільненням людини з-під влади природних обставин, а на певному етапі навіть утвердженням і посиленням контролю над ними. Історія К. як історія матеріальних практик у їх безпосередньому предметному втіленні досить добре вивчена, класифікована і періодизована. Іншою складовою К., інтерпретованої як практика, яка, однак, не знаходить безпосереднього виразу в предметах, є спілкування індивідів і поколінь. Homo faber змушена діяти солідарно, це зумовлено вже хоча б тим, що для передачі досвіду необхідна саме злагоджена поведінка. Завдяки спілкуванню носіїв тієї чи ін. К. ця К. відтворюється і ретранслюється. В деяких соціально-філос. теоріях (напр., Ю.Габермас) гол. об’єктом аналізу К. є явище комунікації. У процесі спільних дій люди мусять підкорятися комусь і водночас здійснювати владу щодо інших. Те, що влада і підпорядкування є для них надто важливими атрибутами життя, засвідчує, зокрема, логіко-лінгвістичний аналіз (Дж.Остін, Дж.Серль та ін.) засобів їхньої комунікації: він виявляє, зокрема, особливу різноманітність тих категорій актів мовлення, які мають імперативний або спонукальний характер і пов’язані з владними відношеннями. Вміння владарювати і
479 КУЛЬТУРА
480 КУЛЬТУРА
підкорятися потребує від людини особливих здібностей (невдале суміщення влади й підпорядкування може спричинити дуже важкі наслідки для неї). Як вважають психологи, у структурі особистості «над» сферою норми міститься «сфера святості», вона й полегшує підпорядкування і самопожертву особистості в ім’я загалу, «готує» її до страждань (у патологічних випадках — аж до відчуття хворобливого задоволення від них). У сфері «під» нормою, в ході деградації особистості концентрується вдоволення від влади (Е.Фромм) — аж до садизму і далі до некрофілії (прагнення змертвити увесь світ навколо себе). Саме у владному вимірі особистості, у патологічних випадках реалізується інстинкт танатосу — інтерес або й потяг до смерті (З.Фрейд). Психологічні характеристики владного виміру притаманні також К. Як показав Е.Фромм, деякі споріднені етноси, майже не відрізняючись один від одного за госп.-культ. рисами, можуть мати протилежні психологічні характеристики. Владні функції К. перебувають у центрі культурологічної концепції М.Фуко. Саме у сфері владних відносин між людьми можливе існування зла як свідомого чи несвідомого спричинення страждань іншому. Зло притаманне «культурі терору» — «простору смерті» (М.Тауссіг), а також такій системі відносин, де садизм, страждання і вбивство стають звичним і рутинним явищем («банальність зла» — Г.Арендт). Переважна більшість людства завжди прагне вирватися з обіймів зла і страждань, і саме цьому слугує ідеал добра, він є одвічною метою розвитку К. Нарешті, ще одним виявом людського єства є чуттєвість. Будь-яке визначення людини, абстраговане від сфери почуттів, безнадійно збіднює людську природу. Ідеться передусім не стільки про засіб пізнання світу, скільки про вираз внутр. природи людини. Оскільки К. регулює поведінку людини через систему заборон та прескрипцій, то вона фактично визначає її як homo patiens, тобто як «людину, яка страждає» (лат. слово passio і похідні від нього вирази означають
не просто пристрасть, а страждання). Разом з тим людина є homo amans, тобто «людиною, яка любить»; любов так само властива людині, як й ін. ознаки розвинутої і багатої психіки, зокрема здатність морально страждати і конфліктувати з собою. У психоаналізі постулюється, що є два найпотужніші глибинні інстинкти, які лежать в основі людської поведінки, — ерос і танатос — сексуальність і агресія (тяжіння до смерті, мортальність). Багато дослідників навіть вважають, що бестіарний світ сексуального і мортального libido (лат. — бажання, стремління), яке продукується цими інстинктами, ледве прикритий у людині тонкою патиною, яку творить К. і яку досить легко можна «стерти». З точки зору психоаналізу найістотнішим механізмом людської чуттєвості є механізм придушення сексуальних інстинктів, який виник унаслідок заборони (табу) інцесту (сексуальних стосунків з близькими родичами). Табу на інцест було рубежем становлення чуттєвості сучасної людини й породило як систему «шлюбних (вікових) класів» і всю сімейно-родову структуру з її поведінковими нормами, так і найрізноманітніші психологічні травми, з яких найвідомішою є «Едіпів комплекс». Сумніви в таких трактуваннях людської чуттєвості викликає, однак, довільність і різноманітність психоаналітичних тлумачень основного libido і глибинних мотивів людської поведінки, а також зведення прихованих мотивацій до примітивних інстинктів як «справжньої» суті людини. Безумовно, у підсвідомості людини від неї самої приховані чуттєві потяги найдавнішого походження, але ці потяги й інстинкти частково придушені, а частково змінені К., унаслідок чого вони набули соціально прийнятних форм. К. не тільки трансформує одвічні потяги, а й творить людську чуттєвість, її ціннісні системи. Лише в патологічних випадках, що пов’язані з розладом психічного здоров’я індивіда, або у випадках тиску на людину чи групу людей «нелюдських» зовн. обставин, відбуваються крах психічної рівноваги і зрив усталених механізмів галь-
мування прихованих і вже «скалічених» інстинктів (це проявляється або в психічному розладі особистості, або в «масовому психозі», що за певних обставин охоплює цілком нормальних людей). Світ людських почуттів незмірно багатий, глибокий і різноманітний, він не піддається чіткій класифікації; разом з тим у кожній К. існує своя власна вербалізація (від лат. verbalis — словесний) і концептуалізація (від лат. concipere — сприймати) почуттів, в яких виявляється істотне і неістотне для цієї к-ри. Аналіз лексики та прагматики (грец. рс гмб — справа, дія) різних К. дає змогу встановити властиві кожній із них культ. моделі поведінки (А.Вєжбицька). Демонстрація або приховування певних почуттів може бути самостійною метою комунікативних актів у різних к-рах. З точки зору класифікації актів мовлення, до чисто чуттєвої комунікації належать т. зв. експресиви (від лат. expressio — вираження), тобто дії, які надають додаткової виразності сповіщуваній людиною інформації. Прикладами експресивних комунікативних актів можуть бути жести і пози — як у буквальному, так і в широкому, у т. ч. переносному, значенні. Опредметненням і об’єктивацією людської чуттєвості стає в ході розвитку К. мист-во. Будучи вираженим і продемонстрованим в акті мовлення, у тексті, в обрядовій дії, танці, музиці тощо, почуття немовби одержує самостійне життя і стає окремим об’єктом спостереження та сприйняття, «ніби реальністю» і об’єктом гри. Мистецтво-майстерність — «техне» (грец. фЭчнз — мист-во, майстерність) перетворюється на мист-во в сучасному розумінні цього слова тоді, коли воно стає цінним не завдяки прагматично корисним наслідкам тих чи ін. дій, а саме по собі, коли воно стає сферою, де репрезентовано не реальний світ, а лише «ніби світ», і де гра невіддільна від цього «ніби світу». В історії К. вираження почуттів еволюціонує від колективного екстазу учасників містерій, у ході яких нерідко один із них приноситься навіть у жертву, до спектаклю-трагедії, в
якому експресія вже не втілюється в безпосередню дію, а лише явно репрезентується: учасники поділяються на акторів і глядачів, з’являється сцена, глядачі спостерігають за діями акторів як за грою, «місце» колективного екстазу займає індивідуальне естетичне почуття-співпереживання (Ф.Ніцше, В.Іванов). Така людина визначається як homo ludens (людина, яка грає). Коли гра доходить до межі зустрічі з жахом жорстокості, хаосу і небуття, стає можливим або зняття жаху через переживання трагічності (катарсис), або сміх як життєрадісний опір страху і подолання нелюдського (М.Бахтін). Кожному суспву властиві свої форми трагізму і сміху. Підсвідоме відчуття гармонії, яке притаманне людині, усвідомлюється нею як краса, а в діяльності й самосвідомості митця воно набуває форми ідеалу краси. Розвиток культури. Кардинальне питання теорії К. — питання про типи К. та їх еволюцію. Існують два діаметрально протилежних підходи до його вирішення. В одному, «еволюційному», усі наявні в історії типи К. розглядаються як етапи розвитку, що з більшою чи меншою точністю укладаються в еволюційну схему «від нижчого до вищого». У другому напрямі — «цивілізаційному» — різні типи К. чи цивілізації вважаються незіставними один з одним і еволюційно один з одним не пов’язаними, у деяких випадках окремі типи тлумачаться як тупикові. Одну з перших «цивілізаційних» концепцій запропонував у 2-й пол. 19 ст. М.Данилевський, найпоширенішою у 20 ст. стала філософсько-істор. схема А.-Дж. Тойнбі. Найпопулярніша у 20 ст. еволюційна концепція — теорія соціально-екон. формацій — належить К.Марксу. До теорій К. еволюційного типу належать також численні дослідження змін худож. стилів в історії європ. і світ. К., що доповнюються і узагальнюються історією «стилів мислення» (К.Маннгейм). З інформаційної точки зору, культ. прогрес виявляється у збільшенні різноманітності к-р, а також у творенні та відокремленні як автономних сфер все нових і нових галузей культ. діяльності.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КУЛЬТУРА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
