КУЛИКІВ — с-ще міськ. типу Жовківського р-ну Львівської області. Розташов. на р. Думний Потік (прит. Полтви, бас. Зх. Бугу), за 14 км на пн. від Львова та за 12 км на пд. сх. від райцентру (Жовква) і за 3 км від залізничної ст. Куликів. Нас. 3,9 тис. осіб (2004). Через с-ще проходить автомагістраль Львів—Варшава. Про давнішнє заселення території с-ща свідчать залишки давньорус. городища 11—12 ст., виявленого в пн.-сх. частині К. Існує припущення, що тут був один з оборонних пунктів на шляху до Львова — «стовп» Кулика (розміщувався на пагорбі, оточеному з трьох боків озерами, сполученими між собою ровом). Перша письмова згадка про К. міститься в акті галицького єпископа Якуба, датованому 1399, про закладання в м-ку костелу Пресвятої Трійці й закріплення за ним земельного наділу (тогочасна будова не збереглася). У 15 ст. К. мав паралельну назву — Бощ: про це свідчить документ, підписаний у Самборі королем польс. і верховним кн. литов. Владиславом II Ягайлом і датований 23 лют. 1431, в ньому йдеться про передачу міста «Бощ або Куликів» в дар Яну з Конєцполя. За деякими переказами, сучасна назва К. походить від птахів куликів, що масово селилися тут на болотистих берегах річки та озер. За даними О.Мацюка, у 15 ст. на території К. існував замок, що був обнесений валом (його рештки — земляні бастіони — «перетворені» тепер на трибуни міського стадіону). Тут діяла парафіяльна церква Успіння Пресвятої Богородиці (перша письмова згадка про неї датована 1515; церква згоріла 1799, була збудована наново 1801, 1901 зведено мурований
Куликів. Костьол св. Миколая. 1538. Фото початку 21 ст.
храм, належить Українській грекокатолицькій церкві). 1538 на кошти Миколая Гербурта Одновського був зведений однонефний костел св. Миколая (посвячений 1546; згодом були добудовані дві бічні каплиці). Місто було обнесене валами, на яких височіли дерев’яні огорожі. Від 1569 мало магдебурзьке право. Неподалік тутешнього ставу розташовувався жін. монастир василіянок Воздвиження Чесного Хреста Господнього (перша згадка про нього датована 1680; закритий 1744). У різні роки К. належав: представникам династії Куликівських, потім — Гербуртам-Одновським, згодом — Костянтину Корнякту. Від 17 ст. містечко належало Яну Собеському (з 1674 — польс. король Ян III Собеський). Він заснував тут ф-ку з вир-ва бурок і килимів (попервах на ній працювали турец. й татар. полонені, а згодом — їхні місц. нащадки). 1709 на Белзькому (нині Жовківському) передмісті було збудовано церкву св. великомученика Димитрія (1880 на цьому ж місці було зведено нову дерев’яну церкву; вона згоріла 1899; 1901 тут постав мурований храм, належить УГКЦ). Від лип. 1743 власником містечка був кн. Міхал Радзивілл, перед цим воно належало Муравським. Згідно з переписом населення, 1880 в гміні (м-ку та його околицях) проживало 3226 осіб (з них 66 — на території двору), бл. 2 тис. мешканців були грекокатоликами (українцями), бл.
400 — римо-католиками (поляками), 900 — євреями. У К. була пошта, 2-класна школа, аптека, кредитна каса «Надія» (1881 її членами були 193 особи), пекарні, що постачали хліб до Львова, а сам хліб був відомим у багатьох містах Європи. Згідно з даними австрійс. перепису населення, 1910 у К. проживало 914 осіб, з них греко-католиками назвали себе 63,7 %, римо-католиками — 9 %, євреїв було 27,2 %. У роки Першої світової війни К. був у центрі воєн. подій (у серп. 1914 тут на горі Червоний Камінь, що має висоту 353 м, діяв обсерваційний пункт австрійс. військ). У міжвоєнні роки було розвинутим ремісництво, вироби місц. шевців та чинбарів — «куликовські бути» — були відомі по всій Галичині. Від 1939 — у складі УРСР (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі). У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 було окуповане військами вермахту. Під час воєн. дій місто постраждало, був зруйнований костел св. Миколая (згодом відбудований). Від 1940 — с-ще міськ. типу, 1940—1959 — райцентр, потім, після укрупнення районів, втратило цей статус. У К. народилися: о. С.Лепкий (батько Б.Лепкого та Л.Лепкого), письменниця А.Туринська, педагог, краєзнавець С.Шах, єврейс. учений С.Блох, нар. артист України Б.Ступка. Літ.: Шах С. Львів — місто моєї молодости. (Спомин присвячений Тіням забутих Львов’ян). Мюнхен, 1955; ІМіС УРСР. Львівська область. К., 1968. Куликів. Web: Замки та храми України (http://www.castles.com. ua/kulykiv.html).
Куликовська битва. Бій Пересвєта з Темір-Мурзою. Мініатюра з Лицьового літописного зводу. 16 ст.
шлися у вирішальній битві 8 верес. на Куликовому полі при впадінні р. Непрядва в р. Дон (нині в Тульській обл.). Вел. кн. Дмитрій Іванович попереду своїх військ поставив Передовий полк, за ним стояли Великокнязівський (Великий) та Резервний полки, а по боках — полки Правої та Лівої руки. Крім того, в Зеленій Діброві між ріками Смолка і Дон укрився Засадний полк Дмитра Коріятовича БоброкаВолинського та Володимира Андрійовича Хороброго, кн. Серпуховського. Перед початком К.б. відбувся традиційний поєдинок витязів — рус. монаха-воїна Олександра Пересвєта та ординця Темір-Мурзи (Челубея), які,
простромивши списами один одного, загинули. З початком битви ординська кіннота та генуезька піхота вдарили на Передовий та Великий полки. Цей натиск було відбито, і тоді Мамай переніс центр удару на лівий фланг рус. армії й почав його тіснити. Резервний полк рус. війська не зміг стримати наступ ординців. Проте стрімкий удар Засадного полку в тил та фланг військ Мамая виявився повною несподіванкою і фактично вирішив долю битви на користь рус. армії. Війську ординців було завдано нищівної поразки (загинуло бл. 2/3 його складу). Втрати військ Дмитрія Івановича також були значними — трохи більше половини особового складу. Перемога Русі в К.б. не ліквідувала її залежності від Золотої Орди, проте змусила ординців відсунути свої кочів’я й поселення від рус. земель. Золотій Орді було завдано відчутного удару, і це прискорило процес її розпаду. Літ.: Данилевський В. Дмитрій Донськой. К., 1945; Греков Б.Д., Якубовский А.Ю. Золотая Орда и ее падение. М.—Л., 1950; Тихомиров М.Н. Куликовская битва 1380 года. «Вопросы истории», 1955, № 8; Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV—XV вв.). М., 1975; Прохоров Г.М. Повесть о Митяе: Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. Л., 1978; Кирпичников А.Н. Куликовская битва. Л., 1980; Куликовская битва: Сборник статей. М., 1980; Петренко В.Я. Битва на Куликовому полі 8 вересня 1380 року. «УІЖ», 1980, № 9; Хорошкевич Г.Л. Політичні наслідки Куликовської битви. Там само; Шабульдо Ф.М. Консолідація антиординських сил Північно-Східної та Південно-Західних руських земель. Там само; Його ж. Синьоводська проблема: можливий спосіб її розв’язання. В кн.: Історичні зошити. Інститут історії України НАН України. К., 1998. А.О. Гурбик.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КУЛИКІВ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
