2007) — діяч укр. визвольно-революц. руху 1930—50-х рр. Н. в с. Красне (нині с-ще міськ. типу Бузького р-ну Львів. обл.) в родині залізничника. Закінчив гзію в Золочеві, вчився на юрид. ф-ті Люблінського ун-ту (Польща). Від 1929 — чл. «Юнацтва» Організації українських націоналістів, потім — виконував доручення крайової екзекутиви ОУН на західноукр. землях щодо перевезення зброї та вибухівки, транспортування нелегальної літератури. 1933 двічі був заарештований польс. поліцією і за підозрою в підпаленні польс. маєтків разом з братом Ілярієм засуджений на 2,5 року ув’язнення. Після звільнення 1936 очолив повітовий провід ОУН Золочівщини, а з 1937 перейшов на нелегальне становище. Коли після початку Другої світової війни, восени 1939 західноукр. землі були приєднані до УРСР (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі), він перебрався на окуповані Німеччиною польс. терени, де в Кракові закінчив військ. курси ОУН і був залучений до підготовки кадрів націоналістів та перекидання їх на радянську територію. Після розколу в ОУН у лютому 1940 став на бік прихильників С.Бандери, котрі створили Революційний провід ОУН. На 2-му великому зборі ОУН у квітні 1941 його обрали членом проводу і призначили орг. референтом. За його участю в травні 1941 були підготовлені інструкції «Боротьба й діяльність ОУН під час війни».
В.С. Кук.
Напередодні нім.-рад. війни (див. Велика вітчизняна війна Радянського Союзу 1941—1945) він увійшов до кер-ва центр. штабу «похідних груп» ОУН(б) (див. «Похідні групи» ОУН). Після окупації укр. земель військами вермахту став учасником проголошення у Львові 30 черв. 1941 Акта відновлення укр. державності (див. Акт Тридцятого червня 1941) та отримав доручення від голови Українського державного правління Я.Стецька встановлювати укр. владу на звільнених від більшовиків укр. землях. У лип. 1941 у складі Пн. похідної групи ОУН(б) прибув під Київ, але через деякий час був заарештований гітлерівцями у Василькові. Після втечі з тюрми повернувся до Львова, де наприкінці верес. — на початку жовт. 1941 взяв участь у 1-й конф. ОУН(б), яка розглянула діяльність ОУН під час гітлерівської окупації України. Був одним з авторів «Інструкції до переведення в життя цілості діяльності ОУН», котра проголосила гітлерівців новими окупантами укр. земель. Навесні 1942 увійшов до складу крайового проводу ОУН(б) на пд.-сх. укр. землях, який охоплював своєю діяльністю Дніпропетровську область, Запорізьку область, Кіровоградську область і район Одеси. Після повернення до Галичини З.Матли обійняв посаду крайового провідника ОУН на пд.-сх. укр. землях. У квіт. 1943 висловився за обрання Р.Шухевича головою бюро проводу ОУН в Україні. На 3-му надзвичайному великому зборі ОУН (серп. 1943) підтримав демократизацію деяких орг., політ. та ідеологічних засад діяльності ОУН. У зв’язку з наступом Червоної армії (див. Радянська армія) восени 1943 переніс місце свого постою на Волинь, брав активну участь у створенні УПА-Південь та УПАСхід. В останній декаді квіт. 1944 як один з керівників загонів Української повстанської армії брав участь у бою під Гурбами в кременецьких лісах проти частин Червоної армії та НКВС УРСР. У лип. 1944 разом з М.Степаняком, Я.Буселом та ін. діячами крайового проводу створив Народно-визвол. революц. орг-цію (НВРО), яка мала заступити ОУН у сх. областях України. Однак у зв’яз-
ку з утворенням Української головної визвольної ради (УГВР) як «верховного органу українського народу в його революційно-визвольній боротьбі за УССД» (лип. 1944; УССД — Укр. самостійна соборна д-ва) НВРО на засіданні Проводу ОУН восени 1944 було ліквідовано. Провідник ОУН Р.Шухевич критично оцінив дії К., М.Степаняка і Я.Бусела стосовно створення НВРО, але разом з тим зазначив, що це був експеримент, корисний для ОУН. Незабаром К. знову був обраний орг. референтом Проводу ОУН, а від 1945 здійснював кер-во діяльністю ОУН на пн.зх. укр. землях, Поділлі та східноукр. землях. У керівному середовищі ОУН він вважався одним з кращих знавців умов діяльності підпілля в центр., пд. та сх. областях України. 1947 з ініціативи Р.Шухевича К. був кооптований до складу УГВР. Після загибелі Р.Шухевича 5 берез. 1950 за постановою УГВР від 8 лип. 1950 К. був призначений головою ген. секретаріату УГВР, гол. командиром УПА та провідником ОУН в Україні. На своїх нових посадах він намагався шляхом скорочення бойових акцій та ретельної конспірації зберегти провідні кадри націоналістичного підпілля в Україні, домогтися їх передислокації в сх. області. Разом з тим він критично ставився до можливості повалення рад. влади в Україні за допомогою зовнішнього втручання. У лавах УПА мав звання полковника, а згідно з постановою УГВР від 20 жовт. 1952 його було підвищено в ранзі до генерал-хорунжого. 23 трав. 1954 разом зі своєю дружиною У.Крюченко був схоплений співробітниками МВС УРСР в підземному бункері на Львівщині. Під час тривалих допитів у Києві та Москві зробив заяви «про політичне визнання перемоги радянської влади», хоч демонстрував перед слідчими своє переконання у відступі більшовиків від «ленінської національної політики». Указом Президії ВР СРСР від 14 лип. 1960 К. та його дружина були звільнені від кримінальної відповідальності. 19 верес. 1960 він на радіо зачитав звернення до українців на еміграції із закликом припинити
457 КУК
В.С. Кук.
458 КУКІЛЬ-ТУСТАНО
боротьбу і визнати рад. владу. Тоді ж з’явився «Відкритий лист В.Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньова, до всіх українців, що живуть за кордоном». Після звільнення заочно закінчив історико-філос. ф-т Київ. ун-ту (1964), отримав диплом історика. Від 1961 працював ст. н. с. ЦДІА УРСР в м. Києві, з 1968 — в. о. ст. н. с. відділу історіографії та джерелознавства Інту історії АН УРСР (нині Інститут історії України НАН України). 1972 з ідеологічних міркувань був звільнений з ін-ту і до виходу на пенсію працював товарознавцем в «Укрпобутрекламі». Після проголошення ВР України суверенітету Української д-ви почав брати активну участь у громадсько-політ. житті: став позаштатним наук. співробітником відділу національно-визвол. руху в Україні 20 ст. Інституту української історіографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України, чл. головної булави Всеукр. братства ОУН—УПА, кер. його наук. відділу, чл. методичної ради Т-ва політв’язнів та наук. відділу Т-ва «Меморіал». П. у м. Київ. Похований у рідному смт Красне. Літ.: Содоль П. Українська повстанча армія. 1943—1949. Довідник, ч. 1. Нью-Йорк, 1994; Кентій А.В. Нарис боротьби ОУН—УПА в Україні (1946—1956 рр.). К., 1999; Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси. К., 2005; Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. «Повстанська розвідка діє точно й відважно...»: Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення ОУН та УПА. 1940— 1950-ті роки. К., 2006. А.В. Кентій.
служив в армії, а потім — в Окремому корпусі жандармів (див. Жандармерія). Приблизно від 1878 — у відставці в чині штабротмістра. Замешкав у с. Куянівка (нині село Білопільського р-ну Сум. обл.), став власником місц. цукроварні. Разом із купцем А.Бартельсом досить швидко переобладнав це підпр-во, перетворивши його на з-д із паровими двигунами, локомобілями, вакуумними агрегатами, гідравлічними пресами, дифузійними котлами. З-д давав щороку в середньому до 120—150 тис. пудів цукру-піску на 540—600 тис. рублів, на ньому працювало від 650 до 700 робітників. За всіма показниками він був найпотужнішою вироб. одиницею відповідного профілю в Харківській губернії, а також входив до п’ятірки найбільших цукрових підпр-в європ. частини Російської імперії. Після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 рад. власті націоналізували з-д; трохи згодом на його базі був створений Куянівський цукрокомбінат і центр. садиба радгоспу «Куянівський». Літ.: Указатель фабрик и заводов Европейской России. СПб., 1881; СПб., 1887; СПб., 1895; Фабрично-заводская промышленность России. Пг., 1914; ІМіС УРСР. Сумська область. К., 1973. О.М. Машкін.
В.Г. Кукольник. Портрет роботи П. Кукольника, гравюра Бореля.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КУК» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
