КРОПОТКІН Петро Олексійович (09.12(27.11).1842—08.02.1921) — географ, публіцист, один з ідеологів анархізму, князь. Н. в м. Москва. Його батько — Олексій Петрович — був відставним офіцером, володів маєтностями в кількох губерніях і більше ніж 1 тис. кріпаків, мати — Катерина Миколаївна — була донькою ген. М.Сулими, потомка запороз. козаків (див. Сулими) і героя Війни 1812. Коли К. було три з половиною роки, померла його мати й він залишився під наглядом батька та опікою дворових, які всіляко про нього дбали, пам’ятаючи добре ставлення до них з боку його матері. Це, за власними спогадами К., справило істотний вплив на його становлення: уже змалку він вирішив, що ніколи не буде деспотичним кріпосником. До 11-річного віку виховувався вдома, одним з його вчителів був студент Моск. ун-ту М.Смирнов. Помітний вплив на К. мав його старший брат Олександр. Від 1853 навч. в 1-й Моск. г-зії, 1857—62 — у Пажеському корпусі. Був призначений особистим камер-пажем імп. Олександра II. По закінченні навчання за власним бажанням направлений служити до Амурського кінного козац. війська. Працював у комісіях з підготовки проекту реформ тюрем та системи заслання і з розробки проекту міськ. самоврядування. Після того, як втілення в життя реформ, започаткованих владою 1861, почало гальмуватися, він дійшов висновку, що за допомогою адм. заходів нічого корисного для сусп-ва не може бути зроблено, а тому відійшов від справ у комісіях і захопився дослідженнями басейну р. Амур та Забайкалля. Організував і очолив наук. експедиції по Пн. Маньчжурії (пн.-сх. частина Китаю) та Саянах. За наук. результати, отримані під час Олекминсько-Вітимської експедиції, Рос. геогр. т-во нагородило його золотою медаллю (1864). Тривале перебування серед місцевого нас. Сибіру та невдачі в спробах допомогти цьому нас. через органи влади, за власними словами К., привели до того, що він втратив останню віру в значимість держ. дисципліни й став близьким до того, щоб бути анархістом. 1867 на знак протесту проти жорсто-
кого поводження властей з політ. каторжанами в Сибіру (учасниками польського повстання 1863— 1864) покинув службу в армії і переїхав до Санкт-Петербурга. Цього ж року був зарахований на фіз.-мат. ф-т Петерб. ун-ту. Займався перекладами, друкував у журналах наук. статті. Брав активну участь у роботі Рос. геогр. т-ва. Познайомився з багатьма мандрівниками і географами, зокрема, з М.МіклухоюМаклаєм, О.Федченком, М.Северцовим, М.Пржевальським. 1872 отримав дозвіл на поїздку за кордон. У Швейцарії вступив в одну з секцій Інтернаціоналу I, читав соціаліст. й анархічну пресу, познайомився з послідовниками М.Бакуніна (див. Бакунізм), а також зі швейцарськими годинникарями в Юрській Федерації, які намагалися жити без поділу «на вожаків і підлеглих». Саме там, за його спогадами, він остаточно став анархістом. Повернувшись у Росію, вступив до гуртка «чайковців» і разом з М.Натансоном, М.Чайковським, С.Перовською, С.Кравчинським та ін. почав вести революц. агітацію серед студентів і робітників. 1874 заарештований і ув’язнений до Петропавловської фортеці. За особистим розпорядженням імп. Олександра II йому були надані «перо і папір». Перебуваючи за ґратами, читав спец. наукову літературу англ., франц., нім., італ., шведською та норвежською мовами. Написав працю «Исследования о ледниковом периоде», яка принесла йому світ. славу як ученому, що утвердив у науці теорію льодовикового періоду. 1876 захворів і був переведений до шпиталю, звідки влітку цього ж року за сприяння товаришів утік і тут же виїхав за кордон. 1878 одружився з Софією Григоріївною Ананьєвою-Рабинович. Брав участь у Міжнар. соціаліст. конгресі в м. Гент (Бельгія), у Швейцарії був учасником робітн. демонстрацій, у Франції виступав на мітингах, плавав до Канади, де також пропагував свої погляди. 1879 в Женеві (Швейцарія) почав видавати газ. «Бунтарь». Під час низки антиреволюц. кампаній у країнах Зх. Європи 1883, перебуваючи у Франції, був засуджений до 5 років тюрми за активну про-
паганду анархістських ідей та належність до анархістської орг-ції «Міжнародна асоціація робітників». На його захист виступили соціолог і філософ Г.Спенсер, поет А.Суїнберн, письменник В.Гюго та багато ін. знаних людей. Після 3-х років ув’язнення в січ. 1886 був звільнений і переїхав до Великої Британії. Там написав і опублікував низку праць: «В русских и французских тюрьмах» (1887), «Хлеб и воля» (1892), «Взаимная помощь, как фактор эволюции» (1902), «Записки революционера» (1902), «Идеалы и действительность в русской литературе» (1905), «Великая французская революция: 1789—1793» (1909), «Современная наука и анархия» (1913) та ін. Деякі з них, зокрема «Великая французская революция: 1789— 1793», невдовзі після виходу у світ були перекладені багатьма європ. мовами. Дійшовши висновку, що одним із принципових моментів еволюційного розвитку високоорганізованих живих істот є їхня здатність допомагати і підтримувати одне одного, постулював «закон взаємної допомоги», який, на його думку, є для живої природи не менш визначальним, ніж «закон боротьби за виживання», а для поступу історії є найголовнішим. Виходячи з цієї тези, вважав, що найкращим типом сусп. устрою є таким чином організоване співжиття людей, яке дає змогу кожній людині як членові спільноти бути вільною і соціально рівноправною. Такий устрій він називав анархічним і передбачав, що цей устрій може бути реалізованим у федеративному союзі самоврядних одиниць — різноманітних общин, територій тощо, які у своїх відносинах керуються принципом добровільності, а не обов’язкового підпорядкування центр. владі, яка, через її незалежність від інтересів вільних людей і через її устремління до зосередження в своїх руках все більшої й більшої влади, завжди породжує та підтримує нерівність і насилля. Після Лютневої революції 1917 в Росії 30 трав. цього року повернувся на Батьківщину. У лип. відмовився від пропозиції О.Керенського стати міністром Тимчасового уряду. Відмовився
також і від посади проф. каф-ри географії Моск. ун-ту. До серп. жив у Петрограді (нині м. С.-Петербург), потім переїхав до Москви. Жовтневий переворот у Петрограді 1917 сприйняв позитивно, оскільки вбачав у ньому та в утвердженні влади рад (див. Ради робітничих депутатів, Ради селянських депутатів) крок до втілення ідеї бездержавності. Разом з тим вважав, що бездержавність у Росії не може бути запроваджена одразу. На його думку, в цій країні спочатку має бути побудована федерація «вільних областей і народів». 1917—18 брав участь у роботі Ліги федералістів, яка була створена для пропаганди ідей децентралізації. Від весни 1918 разом із сім’єю замешкав у м. Дмітров (нині місто Моск. обл., РФ). Не брав участі в рос. анархічному русі, оскільки вже після кількох зустрічей з тими, хто вважав себе прибічниками ідеї анархізму, розчарувався в їхніх намірах. Навіть відмовився від пропозицій Я.Новомирського та О.Борового співпрацювати в анархістській газеті. Разом з тим зголосився на участь у з’їзді вчителів і з’їзді кооператорів, виступив там з доповідями. Працював над новою книгою «Этика», намагався навернути читачів до віри в істор. оптимізм. 1920 засудив воєн. втручання зх. д-в у внутр. справи РСФРР. Разом з тим у листах до В.Леніна засудив червоний терор і запроваджений більшовиками інститут заручництва (див. ВЧК). Незважаючи на нестатки, відмовився від запрошення своїх прихильників зі Швеції переїхати жити до їхньої країни. П. у м. Дмітров, похований на Новодівичому кладовищі в Москві. Після його смерті В.Ленін розпорядився, щоб анархістам дозволили випустити у світ їхню газету «со всеми теми высказываниями, которые они хотели сделать в честь и память своего гениального учителя». У першу річницю смерті К. — 8 лютого 1922 — така газета була видрукувана. Літ.: Пирумова Н.М. Петр Алексеевич Кропоткин. М., 1972; Удариев С.Ф. Кропоткин. М., 1989; Беленький И.Л., Старостин Е.В. (соста-
вители). П.А. Кропоткин: Указатель литературы. 1921—1992. М., 1992; Шикман А.П. Деятели отечественной истории: Биографический справочник. М., 1997. Д.В. Грузін.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КРОПОТКІН» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
