КРАВЧУК Леонід Макарович (н. 10.01.1934) — політ. і держ. діяч, перший всенародно обраний Президент України. Герой України з врученням ордена «Держави» (2004). Н. в с. Великий Житин (нині село Рівнен. р-ну Рівнен. обл.) у сім’ї селянина. Був єдиним хлопчиком у великій родині, яка жила в одному невеликому будинку (тут же мешкали два батькових брати зі своїми багатодітними сім’ями). До школи вперше пішов за часів німецької окупації в роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу
Л. Кравчук складає присягу Президента України. Київ, 5 грудня 1991.
1941—1945. Проте навчання тривало лише 2 місяці. Після війни за один рік пройшов 4-річну шкільну програму. Після 7-го класу почав працювати і паралельно навчався в Рівнен. кооп. технікумі. Закінчивши з відзнакою технікум, поступив до Київ. ун-ту. 1958 отримав диплом економіста і цього ж року разом з дружиною Антоніною Михайлівною переїхав з Києва до Чернівців. Викладав там курс політекономії в Чернів. фінансовому технікумі. 1960—67 — консультантметодист, лектор Будинку політпросвіти, пом. секретаря, зав. від. пропаганди та агітації Чернів. обкому КПУ. 1967 був направлений до Москви для навчання в аспірантурі Акад. сусп. наук при ЦК КПРС. 1970 захистив канд. дис. на тему: «Сутність прибутку при соціалізмі та його роль у колгоспному виробництві». Від 1970 живе в Києві. Обіймав посади: зав. сектору перепідготовки кадрів відділу орг.парт. роботи, інспектора, пом. секретаря ЦК, 1-го заст. зав. від., зав. від. пропаганди та агітації ЦК КПУ. 1988 став зав. ідеологічного від. ЦК КПУ. Перебуваючи на цій посаді, вів публічну полеміку з представниками Народного руху України. Від жовт. 1989 до черв. 1990 — секретар ЦК КПУ з ідеологічної роботи, кандидат у члени політбюро ЦК КПУ, з черв. 1990 — чл. політбюро, 2-й секретар ЦК КПУ. Депутат ВР СРСР 10-го (1984—89) та 11-го (1989—91) скликань. У берез. 1990 обраний нар. депутатом УРСР, у лип. 1990 — головою ВР УРСР (див. Верховна Рада України). Від лип. 1990 — також чл. ЦК КПРС. Під час серпневого (1991) путчу в Москві відмовився виконувати накази нелегітимного Держ. к-ту із надзвичайного стану (рос. абревіатура — ГКЧП; Государственный комитет по чрезвычайному положению), невдовзі заявив про вихід з КПРС. Під його кер-вом ВР УРСР прогосила 24 серп. незалежність республіки (див. Акт проголошення незалежності України). 1 груд. 1991 на президентських виборах отримав підтримку 19 млн 643 тис. 481 виборця (61,59 %). 7—8 груд. 1991 разом із президентом Росії Б.Єльциним і головою ВР Білорусії С.Шушке-
вичем брав участь у нараді в Біловезькій Пущі (Білорусь), на якій було ухвалено рішення про ліквідацію СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав. Як Президент України поставив підпис під Біловезькою угодою про створення СНД 1991. Перебував на посаді Президента України до лип. 1994. У цей період почалося формування атрибутів державності України, скорочення ЗС, створення багатопарт. системи, започаткувався процес поділу держ. влади. Протистояння Президента і ВР призвело до створення в лют. 1992 Держ. думи України, яку К. очолював до жовт. 1992 і діяльність якої виявилась неефективною. У берез. 1992 було запроваджено інститут представників Президента України, що значною мірою зміцнило президентську вертикаль, але водночас призвело до протистояння між цими представниками та головами міськ. і районних рад через неокресленість відповідних компетенцій. Спроби Прем’єр-міністра України Л.Кучми (призначений у жовт. 1992) підпорядкувати собі представників Президента України в областях призвели до його конфронтації з К. До цього за відсутності чіткого проекту реформ додалися труднощі в екон. розвитку, падіння життєвого рівня народу, зростання злочинності. Протистояння К. і тогочасного складу депутатів ВР України закінчилося ухваленням рішення обопільно достроково припинити свої повноваження й оголосити нові вибори. На дострокових виборах 1994 кандидат у президенти України К. у 1-му турі зайняв 1-ше місце серед 7 претендентів, набравши 37,92 % голосів; у 2-му турі поступився Л.Кучмі, набрав 45,1 % голосів. У верес. 1994 обраний нар. депутатом. Був чл. К-ту з питань к-ри і духовності, чл. депутатської групи «Конституційний центр» (до цього — чл. фракції «Соціально-ринковий вибір»). До груд. 1996 — президент фонду сприяння мист-вам України. Голова Держ. комісії з проведення в Україні адм. реформи (з лип. 1997). Від січ. 1998 — чл. Соціалдемократ. партії України (об’єднаної). За списком цієї партії
(СДПУ(о)) в берез. 1998 обраний до ВР України, чл. фракції СДПУ(о) з травня 1998. Чл. К-ту в закордонних справах і зв’язках з СНД (з липня 1998); співголова Всеукр. об-ня демократ. сил «Злагода» (з берез. 1999). У черв. 2002 — трав. 2006 — кер. фракції СДПУ(о), чл. к-ту в закордонних справах. Нагороджений срібним орденом «За вірність Вітчизні», орденом Жовтневої революції, 2-ма орденами Трудового Червоного Прапора, орденом кн. Ярослава Мудрого 5-го (1996) та 4-го (1999) ступенів, ін. відзнаками. Тв.: Є така держава — Україна. К., 1992. Літ.: Камінський А. На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні. Мюнхен, 1990; Kuzio T. Ukraine: The Unfinished Revolution. London, 1992; Ukraine: From Chernobyl to Sovereignty. London, 1992; Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. К., 1994; Чемерис В. Президент. К., 1994; Михальченко М., Андрущенко В. Беловежье. Л.Кравчук. Украина 1991—1995. К., 1996; Перебудова: задум і результати в Україні. До 10-річчя проголошення курсу на реформи: Матеріали науково-теоретичного семінару. К., 1996; Литвин В.М. Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портрета Л.Кравчука. К., 1997; Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. К., 2000; Бойко О.Д. Україна в 1985—1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку. К., 2002. Ю.І. Шаповал.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Кравчук Леонід Макарович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
