КОРДОНИ ДЕРЖАВНІ УКРАЇНИ, принципи та історична практика їх визначень. Сучасний держ. кордон (див. Кордон державний) України з Білоруссю, Молдовою, Польщею, РФ, Румунією, Словаччиною та Угорщиною є підсумком тривалого процесу його визначення у 20 ст. На цей процес впливали найрізноманітніші об’єктивні та суб’єк-
тивні чинники. Головним став фактор заселеності тих чи ін. площ суходолу українцями (ідеться про укр. етнічну територію, тобто про корінні етнічні землі, де утворилася укр. народність, та про безпосередньо прилеглі до них колонізовані (тобто освоєні й заселені) землі, де українці становлять більшість). Далі це адм.-тер. поділ тих д-в, у складі яких перебували укр. землі. І насамкінець — економічний, географічний та ідеологічний чинники. Перед Першою світовою війною тер. розселення українців перебувала в складі двох імперій — Російської імперії та Австро-Угорщини. Внаслідок аграрного перенаселення ті укр. селяни, які змушені були в пошуках роботи покидати рідні місця, осідали здебільшого не в найближчих містах, а на придатних для землеробства вільних землях. Водночас нас. міст на території розселення українців поповнювалося переважно представниками ін. націй. Оскільки в Австро-Угорщині вільних земель не було, то поширеним явищем серед українців тут стала еміграція на амер. континент. У Рос. імперії укр. корінні етнічні землі протягом тривалого часу межували з малозаселеними тер., саме ці тер. й стали колонізовувати укр. переселенці. В результаті цього суцільна тер. розселення українців за кілька століть істотно розширилася. У колонізаційних процесах поряд з українцями брали участь також росіяни й представники багатьох ін. народів. За оцінками В.Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світ. війною суцільна тер., на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км2, з яких 89,5 % цих земель були у складі Росії, а 10,5 % — у складі Австро-Угорщини. За оцінками М.Шаповала, тер., на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо більшою: перед 1914 вона становила 739 тис. км2 (у т. ч. в Росії — 665 тис. км2, в Австро-Угорщині — 74 тис. км2). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (у т. ч. в Росії — 39,6 млн, в АвстроУгорщині — 6,4 млн), з них: 32,662 тис. (71,0 — українців,
137 КОРДОНИ
М.В. Коргун.
Коргун М. Різьблені вироби.
138 КОРДОНИ
5,379 тис. — росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 — євреїв, 2,079 тис. (4,5 — поляків, 871 тис. (1,9 — німців. Контури суцільного укр. етногр. масиву в Рос. імперії вперше були визначені Всерос. переписом 28 січ. 1897 (див. Перепис населення всеросійський 1897). Нац. склад нас. під час перепису визначався за рідною мовою. Однак певна кількість українців за походженням, які зазнали впливу асиміляційних процесів — як стихійних, так і свідомо спрямованих царською адміністрацією, не назвала своєю рідною мовою «малоросійську» (так укр. мова була іменована в анкетах). Цей фактор є вагомою підставою для того, щоб вважати, що реальна кількість українців була значно більшою, ніж це показав перепис. За даними перепису 1897, українці становили абсолютну більшість у 9 губерніях. У Подільській губернії проживало 2 млн 442,8 тис. українців (це становило 80,9 % усього її нас.), у Київській губер-
нії — 2 млн 819,1 тис. (79,2 %), Волинській губернії — 2 млн 95,6 тис (70,1 %), Полтавській губернії — 2 млн 583,1 тис. (93,0 %), Харківській губернії — 2 млн 9,5 тис. (80,6 %), Чернігівській губернії — 1 млн 526,1 тис. (66,4 %; в укр. повітах — від 86 до 98 %), Катеринославській губернії — 1 млн 456,4 тис. (68,9 %), Херсонській губернії — 1 млн 462,0 тис. (53,5 %), Таврійській губернії — 611,1 тис. (42,2 %, у материковій частині — 60,6 %). У кожному з повітів цих губерній, за винятком 4 пн. повітів Чернігівщини та півострівної частини Таврійської губ. (Крим), українці становили абсолютну, зрідка — відносну більшість. Ще в одній адм.-тер. одиниці Російській імперії — Кубанській обл. — українці становили відносну більшість. Тут проживало 1 млн 270,6 тис. українців (47 % нас. обл.). Водночас у Темрюцькому відділі цієї області частка українців складала 75 %, Єйському — 74 %, Єкатеринодарському — 52 %. Чималим був відсо-
ток українців і в Майкопському (31 %), Баталпашинському (27 відділах та Туапсинському (24 окрузі Чорноморської губернії (виділена з Кубанської області 1896). Чимала кількість українців мешкала на тер. окремих повітів ін. губерній, що межували з 9 укр. і становили суцільний укр. етногр. масив. Так, у Бессарабській губ., на пд. зх. цього масиву укр. земель, українців було 379,7 тис., що становило 19,7 % усього нас. При цьому вони переважали в Хотинському повіті (56 і складали відносну більшість в Акерманському (26 %). На крайньому сх. укр. етногр. масиву — в Області Війська Донського — проживало 719,7 тис. українців, що складало 28,1 % нас. області. У Таганрозькому повіті українці становили абсолютну більшість (61 %), а ще в 3-х — Ростовському (31 %), Донецькому (38 та Сальському (28 — значну частину місц. нас. Осн. нас. були українці і в Новогригор’євському повіті
Ставропольської губ. — 50 %. У 2-х повітах цієї губернії — Медвеж’єнському (45 та Александрівському (38 — українці не складали абсолютної більшості. Велика кількість українців проживала за межами осн. 9 губерній у повітах ін. губерній на пн. сх. від осн. губерній. Так, у Курській губ. їх було 527,8 тис. (22,3 %), при цьому у Грайворонському повіті— 58 %, Путивльському — 52 %, Новооскольському — 51 %. Були повіти, де українці становили значну частину нас. і проживали здебільшого у волостях, які межували з укр. повітами. Це Суджанський (48 %), Рильський (36 %), Корочанський (34 %), Бєлгородський (21 повіти. У Воронезькій губ. мешкало 915,9 тис. українців, причому в Богучарському повіті вони становили 82 %, в Острогозькому — 90 %, Бирюченському — 71 %, Валуйківському — 51 %. Безпосередньо межувало з укр. повітами й укр. нас. Павловського повіту (42 %). На пн. зх., у Гродненській губ., мешкало 262,5 тис. українців (22,6 %). При цьому частка українців у Кобринському повіті складала 80 %, Брестському — 63 %, Бєльському — 39 %. У Люблінської губ. Царства Польського проживало 196,5 тис. українців (16,9 %), при цьому вони чисельно переважали у Грубешівському (60 та Томашовському (50 повітах і становили значну частину населення в Холмському (33 та Білгорайському (20 повітах. У Седлецькій губ. жило 107,8 тис. українців (14 %), зосереджених переважно у Влодавському повіті (56 %), дещо менше їх було у Костянтинівському (36 та Бєльському (38 повітах (у Бєльському повіті Седлецької губ. проживало 29 тис. українців, а в однойменному повіті Гродненської губернії — 64 тис.). З метою нейтралізації польс. впливів на тер. тих повітів Люблінської та Седлецької губерній, що були заселені переважно українцями, 23 черв. 1912 було утворено Холмську губернію, 50 % її нас. були українцями. В Австро-Угорщині українці (понад 4 млн) проживали на своїх етнічних корінних землях суцільною смугою в 3-х регіонах — Закарпатській Україні, Буковині
Північній та Східній Галичині. Етнічний склад нас. цих земель характеризують передусім дані перепису 1900. Питання про національність у перепису було відсутнє, тому його дані мають певну неточність (не на користь українців). Осн. критерієм визначення національності нас. Сх. Галичини та більшої частини Закарпаття є конфесійна приналежність (українці — греко-католики), а для Пн. Буковини та комітату Мармарош у Закарпатті — рідна мова, греко-католиками на цих тер. були не лише українці. Згідно з даними цього перепису і відповідними критеріями визначення національності, 1900 в угор. частині імперії (Транслейтанії) проживало 470 тис. українців. Вони становили більшість (відносну) у 4-х пн. закарп. комітатах: Мармарош (46,4 %), Берег (45,7 %), Угоча (39,7 %), Унг (36,4 %). Переважна частина українців (бл. 3,7 млн осіб) проживала в Австрійс. частині імперії (Ціслейтанії), з них 297,8 тис. становили 40,8 % нас. Буковини — окремого коронного краю (при цьому укр. нас. концентрувалося в пн. частині краю); набагато більше українців проживало в Королівстві Ґаліції і Лодомерії, зосередившись у Сх. Галичині: тут їх налічувалося 3 млн 19,6 тис. (62,7 %). Частка українців у складі нас. східногалицьких повітів була такою: Львівський повіт — 37,5 %, Санокський— 52,1 %, Перемишльський — 54,7 %, Тернопільський — 54,9 %, Золочівський — 62,5 %, Жолкевський — 66,1 %, Бережанський — 66,3 %, Чортківський — 66,5 %, Станіславський — 67,4 %, Самбірський — 70,1 %, Стрийський — 73,8 %, Коломийський — 76,1 %. У Зх. Галіції більш-менш вагому частку (14,3 українці становили лише в Ясельському повіті. У практичному сенсі питання про визначення територіальних меж України як автономної частини Росії постало після Лютневої революції 1917. За цю справу взялося кер-во новоств. Української Центральної Ради. У трав. 1917 до Петрограда (нині СанктПетербург) відбула делегація УЦР на чолі з В.Винниченком. За пропозицією М.Грушевського делегація УЦР пропонувала Тимча-
совому урядові ухвалити декларацію, в якій тер. автономної України визначалася в межах «губерній Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської». Водночас наголошувалось, що «виділення неукраїнських частин з цих губерній і, навпаки, включення в склад української області українських частин із суміжних губерній, якими є Холмська, Гродненська, Мінська, Курська, Воронезька, Кубанська область та ін., надається Крайовій Раді, по узгодженню з Тимчасовим урядом та населенням цих територій». Тимчасовий уряд наголосив, що у нього немає достатніх повноважень для вирішення питання про надання Україні автономії, а тому запропонував дочекатися Всеросійських Установчих зборів. Під тиском обставин він, однак, змушений був піти на поступки і 3 лип. 1917 визнав Генеральний секретаріат Української Центральної Ради органом крайового управління. Проте, згідно з «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» від 4 серп., підвладними Ген. секретаріатові визнавалися лише 5 губерній — Волин., Подільська, Київ., Полтав., Черніг. (без чотирьох пн. повітів — Суразького, Мглинського, Стародубського, Новозибковського). Це були майже всі ті землі, з якими Укр. козац. д-ва гетьмана Б.Хмельницького перейшла під протекторат рос. царя Олексія Михайловича 1654 (див. Березневі статті 1654). Тимчасовий уряд не вважав за можливе при визначенні тер. України використовувати реалії 20 ст. і наполягав на тому, щоб при визначенні меж укр. автономії використовувався виключно істор. критерій, а не критерій цілісного масиву укр. етнічних земель. Тобто кордони укр. земель у складі Рос. імперії, на думку Тимчасового уряду, у 20 ст. мали визначатися за реаліями 17 ст. Взаємної згоди у питанні про тер. укр. автономії Ген. секретаріат УЦР і Тимчасовий уряд не досягли, але на конфронтацію з Тимчасовим урядом Ген. секретаріат не наважився. Після падіння Тимчасового уряду УЦР 20 (7) листоп. 1917
139 КОРДОНИ
140 КОРДОНИ
проголосила III Універсал (див. Універсали Української Центральної Ради). Про кордони України в ньому говорилося таке: «До території Народної Української Республіки належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів». Цим універсалом УЦР засвідчила свою прихильність до етнографічного принципу при визначенні кордонів Української Народної Республіки. Такий підхід, однак, не давав їй підстав включити до складу УНР частину Таврійської губ. — п-ів Крим, оскільки українці становили там меншість і лише у двох повітах — Євпаторійському та Перекопському — їхня кількість ненабагато перевищувала 20 %. У III Універсалі не згадувалася також і Кубанська обл., де на той час утворився окремий крайовий уряд. На час захоплення більшовиками влади в Петрограді (див. Жовтневий переворот у Петрограді 1917) позиція ЦК РСДРП(б) у питанні про кордони була такою самою, як і в Тимчасового уряду. Відповідно тер. України визначалася в межах 5 губерній — Київ., Волин., Подільської, Полтав. і Черніг. (без пн. повітів). Саме ці тер. й охоплювала утворена в липні 1917 обласна орг-ція РСДРП(б) Пд.-Зх. краю. Однак необхідність боротьби з УЦР змусила більшовиків змінити своє ставлення до проблеми укр. тер. і фактично погодитися з визначеними III Універсалом УЦР кордонами України. Свідченням цього є рекомендації, надані 30 (17) листоп. 1917 наркомом у справах національностей РНК РСФРР Й.Сталіним представникові ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії М.Поршу та членові Київ. обласного к-ту РСДРП(б) С.Бакинському. При висвітленні позиції більшовицького кер-ва щодо подальших дій РСДРП(б) в
Україні Й.Сталін наголосив на необхідності скликання Всеукр. з’їзду рад робітн. і сел. депутатів з утворенням на ньому ЦВК рад України, який повинен був замінити УЦР. Більшовики контролювали на той час здебільшого лише ради пд. та сх. губерній України, і Й.Сталін радив у зв’язку з цим М.Поршу та С.Бакинському: «Взятися до скликання з’їзду повинні ви — кияни, одесити, харків’яни, катеринославці й ін.» Це, по суті, свідчило про фактичне визнання керівниками РСДРП(б) етногр. принципу визначення кордонів України. Місц. укр. більшовики погодилися на запропоновану Петроградом рад. форму нац. державності. В.Ленін наполіг на тому, щоб пробільшовицькі делегати Всеукраїнського з’їзду рад селянських, робітничих і солдатських депутатів 1917, які не здобули в Києві більшості, переїхали до Харкова, приєдналися до з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну й оголосили об’єднаний з’їзд «справжнім» Всеукр. (див. Перший Всеукраїнський з’їзд Рад). Цей з’їзд проголосив створення радянської УНР і утворив рад. уряд — Народний секретаріат. Назва рад. республіки була тотожною назві республіки, утворе-
ної УЦР, а назва уряду — подібною. Рад. уряд України претендував на ті ж тер., що й УЦР. Таким чином, рад. кер-во Росії остаточно погодилося на етногр. критерій при визначенні кордонів України, для нього важливим було тільки те, щоб Україна була радянською. Етногр. критерій визначення кордонів укр. територій був використаний і на переговорах представників УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною у Брест-Литовську (нині м. Брест, Білорусь). Позиція укр. делегації зміцнилася після проголошення УЦР 22 (9) січ. 1918 IV Універсалу й незалежності УНР. Спроби підняти питання про приєднання до України Сх. Галичини та Пн. Буковини були заблоковані австро-угор. делегацією. Але укр. делегації вдалося домогтися включення до складу УНР Холмщини та Підляшшя. Згідно з умовами Брестського мирного договору УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918, зх. кордон України мав проходити по довоєн. кордону між Австро-Угорщиною і Рос. імперією, а далі — на пн., «починаючи від Тарнограда [Тарногруда] западно по лінії Білгорай, Щебретин [Щебжетин], Красностав [Краснислав],
141 КОРДОНИ
142 КОРДОНИ
Київ. Пам’ятник захисникам кордонів Вітчизни всіх поколінь. Скульптори Ю. Багаліка, В. Медведєв, О. Радіонов, архітектори Ю. Лосицький, О. Макаренко. 2004.
Пугачев, Радин [Радзинь-Подляскі], Межиріччя [Медзижву-Подляскі], Сарнаки, Мельники, Високолитовськ [Високає, Каменець-Литовський [Каменец], Пружани, Вигановське озеро». Більш точно кордон мала встановити спец. комісія після етногр. досліджень. Накреслена лінія загалом відповідала межам розселення українців, але проти неї виступили поляки. Тому реальною влада укр. уряду була лише в пн. частині тер., що перебувала в нім. зоні окупації. Кер-во рад. Росії після підписання Брестського мирного договору РСФРР з державами Четверного союзу 3 березня 1918 було змушене відмовитися від підтримки маріонеткового уряду радянської УНР і визнати УНР, утворену УЦР. Згідно з умовами договору, кордони між Росією та Україною мали визначитися в ході переговорів. Однак делегація РСФРР на чолі з Х.Раковським та Д.Мануїльським затягувала переговори, сподіваючись на поразку Німеччини в I світ. війні, що дало б підставу для відмови від умов договору. Водночас уряд гетьмана П.Скоропадського розпочав переговори щодо кордонів Української Держави з урядами Білорусі та Всевеликого Війська Донського. Уряд Укр. Д-ви, бажаючи мати спільника у боротьбі з більшовизмом, погодився на те, щоб кордоном між Україною та Всевеликим Військом Донським, незважаючи на наявність у ньому значної кількості укр. етногр. земель, стала дореволюц. межа Області Війська Донського з Харків. та Катериносл. губерніями з невеликим відступом на користь України в районі Маріуполя. Ін. типу труднощі виникли у відносинах з Кубанською Народною Республікою, що не потрапила в зону окупації нім. військ. 28 трав. 1918 до Києва прибула делегація Кубанської крайової ради на чолі з М.Рябоволом. Як свідчив міністр закордонних справ гетьман. уряду Д.Дорошенко, під час переговорів між П.Скоропадським і М.Рябоволом була укладена таємна угода про возз’єднання України і Кубані. Однак провести її в життя не вдалося. 23 серп. 1918 у Новочеркаську (нині місто Ростовської
обл., РФ) голова кубанського уряду Л.Бич підписав договір про союз з Добровольчою армією. Втім зв’язки керівництва Кубані з гетьман. владою в Україні не переривалися. У жовт. 1918 до Києва прибула надзвичайна місія Кубанської крайової ради на чолі з В.Ткачовим. Одним із її завдань було з’ясування обставин, за яких могло відбутися об’єднання Кубані та України. Повалення гетьман. влади (див. Протигетьманське повстання 1918) завадило реалізувати ці плани. Складними були взаємовідносини з Кримом. Оскільки в III Універсалі УЦР не було згадки про Крим як про тер. України, нім. уряд створив у Криму крайовий уряд на чолі з ген.-лейтенантом С.Сулькевичем, який узяв курс на побудову незалежної д-ви, а в майбутньому — на об’єднання з небільшовицькою Росією. П.Скоропадський, однак, вважав, що Крим має бути приєднаним до Укр. Д-ви на засадах автономного краю. Не знайшовши в цьому питанні порозуміння із С.Сулькевичем, він оголосив екон. блокаду п-ова. С.Сулькевич капітулював і вислав у Київ делегацію для обговорення умов приєднання Криму до Укр. Д-ви. Наприкінці верес. 1918 умови приєднання були узгоджені, але повалення влади гетьмана унеможливило реалізацію задуманого. 18 жовт. 1918 у Львові відбулися збори представників від укр. земель Австро-Угорщини, конституйовані як Укр. нац. рада (УНРада; див. Українська національна рада ЗУНР). На зборах була проголошена укр. нац. д-ва й було розглянуте питання: «Чи має нова держава змагатися до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?» Не заперечуючи необхідності возз’єднання всіх укр. земель, УНРада відклала це питання на майбутнє. Злука з гетьман. Україною загрожувала поглиненням західноукр. земель Росією. Кордони д-ви, названої Західноукраїнською Народною Республікою, визначалися УНРадою таким чином: «Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну, з вилученням Лемківщини, північно-західна
Буковина, з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська смуга північно-східної Угорщини — творить одноцільну українську територію». Символічним для України став Акт Злуки 22 січ. 1919, що засвідчив бажання обох гілок українства жити в одній д-ві. Однак ні уряд відновленої УНР, ні ЗУНР не змогли вистояти в умовах міжнар. ізоляції і зазнали поразки. Закарпаття, після невдалої спроби приєднатися до ЗУНР, під назвою Підкарпатська Русь увійшло до складу Чехословаччини, кер-во якої обіцяло українцям автономію. Окремо від Підкарпатської Русі до складу Словаччини увійшов також невеликий етнічний укр. масив (Пряшівщина). Заг. площа укр. етнічних земель у складі Чехословаччини складала бл. 15 тис. км2. Пн. Буковина, Мармарощина та Бессарабія були окуповані Румунією. У випадку із Пн. Буковиною та Мармарощиною румун. уряд використав розпад АвстроУгорщини та слабкість ЗУНР. Для окупації Бессарабії Румунія скористалася запрошенням «Сфатул церій» (Крайової ради) — уряду проголошеної 15 (2) груд. 1917 Молдов. Нар. Республіки. Між УЦР та «Сфатул церій» було досягнуто домовленості про відкладення на майбутнє питання про спірні землі. Однак ці домовленості з боку «Сфатул церій», як це виявилося пізніше, були лише прикриттям для дій новоств. молдов. уряду в напрямку приєднання Молдов. Нар. Республіки до Румунії. Румун. війська до середини лют. 1918 фактично зайняли Бессарабію. 9 квіт. 1918 приєднання Бессарабії до Румунії було оформлено юридично. І хоча уряди УНР, Укр. Д-ви і УСРР не визнавали законною окупацію Бессарабії, Румунія не відмовилася від захоплених тер. Заг. площа укр. етнічних земель у складі Румунії в міжвоєн. період складала 17,6 тис. км2. Укр. державність збереглася лише в рад. формі. Під час польсько-радянської війни 1920 більшовицький уряд відмовився зупинити просування власних військ на «Керзона лінії», що розділяла укр. і польс. частини Галичини за етнічною ознакою (хоча за межами України «Керзона лі-
нія» й залишала Холмщину, Підляшшя, Надсяння). Поразка в серп. 1920 рад. військ під Варшавою і подальший контрнаступ польс. армії на сх. призвели до того, що за умовами Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 значна частина укр. етнічних тер. (Сх. Галичина, Зх. Волинь, Зх. Полісся, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина, Холмщина) площею 122 тис. км2 опинилася у складі Польщі. 14 берез. 1923 Рада послів Антанти офіційно визнала сх. кордони Польщі, встановлені Ризьким мирним договором між РСФРР і УСРР та Польшею 1921 і позбавила Сх. Галичину статусу міжнарод. території. 1923 в Україні й Росії розпочався перехід від дореволюц. адм.-тер. поділу (губернії, повіти і волості) на новий (округи й райони). Укр. уряд скористався реформою, щоб підняти перед ЦВК РСФРР питання про приєднання до власної республіки тих повітів і волостей у прикордонних з УСРР Курській і Воронезькій губерніях, у яких переважало укр. нас. Ішлося про приєднання до УСРР повітів та волостей Курської губ. з чисельністю нас. 807,2 тис. осіб (у т. ч. українців 484,8 тис., 60 %), а також повітів і волостей Воронезької губ. з чисельністю населення 1 млн 243,8 тис. осіб (у т. ч. українців — 930,9 тис., 74,9 %). Майже водночас виконком Пд.-Сх. (з кін. 1924 — Північнокавказ.) краю і Пд.-Сх. бюро ЦК РКП(б) звернулися до політбюро ЦК РКП(б) з проханням вилучити з підпорядкування Україні Таганрозької та Шахтинської округ. Керівники Пн. Кавказу посилалися на те, що до 1917 Таганрог (нині місто Ростовської обл., РФ) з околицями входив до складу Області Війська Донського. Для розгляду подання уряду УСРР ЦВК СРСР створив Союзну комісію під керівництвом голови ЦВК Білорус. СРР О.Черв’якова. Після багатьох обговорень комісія прийшла до висновку про необхідність приєднати до УСРР Путивльський, Грайворонський і Бєлгородський повіти Курської губ., а також Валуйський повіт Воронезької губ. Усього пропонувалося приєднати території з кількістю нас. 1 млн
18,6 тис. осіб, у т. ч. 591,7 тис. українців. Території з кількістю нас. 1 млн 31,2 тис. осіб (у т. ч. 724 тис. українців) залишалися за Курською і Воронезькою губерніями. Однак після протесту рос. частини комісії питання було винесене на розгляд останньої інстанції — політбюро ЦК РКП(б). 11 лип. 1924 політбюро ЦК РКП(б) розглянуло і позитивно вирішило подання властей Північнокавказького краю. Політбюро ЦК КП(б)У не погодилося з цим рішенням і попросило винести питання на розгляд членів ЦК РКП(б) у повному складі. Й.Сталін загальмував розв’язання рос.-укр. тяжби з територіального питання більше ніж на рік, аж поки на чолі ЦК КП(б)У став Л.Каганович. А тим часом компарт.-рад. кер-во УСРР використовувало будь-який привід для того, щоб домогтися потрібного рішення від Кремля. Йому вдалося навіть заручитися підтримкою своїх намірів з боку Інтернаціоналу Комуністичного. У резолюцію президії виконкому Комінтерну про розпуск Української комуністичної партії від 24 груд. 1924 була вписана знаменна фраза: «Тепер відбувається робота з об’єднання у складі УСРР всіх суміжних з нею територій з українською більшістю населення, що входять у Радянський Союз». Після того, як ген. секретарем ЦК КП(б)У став Л.Каганович, ВУЦВК дисципліновано вніс узгоджені з Росією та Білоруссю пропозиції про врегулювання кордонів УСРР з РСФРР і Білорус. СРР. Росії Україна передавала осн. частини Таганрозької та Шахтинської округ. На пн. сх. до УСРР переходив майже весь колиш. Путивльський повіт, а також деякі прикордонні волості Курської і Воронезької губерній. На укр.-білорус. кордоні до складу України була включена одна сільрада у пд. частині Мозирської округи. Натомість до складу Білорусі Україна передавала частину Олевського і Словечанського (існував 1923—62 на тер. сучасної Житомир. обл.) районів, а також пн. частину Овруцького району. Усього УСРР одержувала тер., на якій мешкало 278,1 тис. осіб, і втрачала територію з нас. 478,9 тис. осіб.
Загальний баланс надбань і втрат був не на користь України. У первинній заявці українського уряду про перегляд кордонів йшлося про приєднання до УСРР суміжних територій з нас. 2 млн 51 тис. осіб. Після ухвалення постанови президії ЦВК СРСР від 16 жовт. 1925 укр. громадськість не заспокоїлася. Питання про перегляд кордонів продовжували ставити на офіц. рівні. Тези червневого (1926) пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» закінчувалися адресованим політбюро ЦК дорученням такого змісту: «Провадити далі роботу в справі об’єднання в складі УСРР всіх межуючих з нею територій з українською більшістю населення, що входять до складу Радянського Союзу». У груд. 1926 відбувся заг. перепис населення. Опитувані відповідали на запитання про народність, тобто йшлося не стільки про нац. самовизначення, скільки про походження. Українці, які тривалий час проживали в ін. регіонах, при відповіді на сформульоване таким чином запитання в анкеті підтверджували свою національність. Перепис зафіксував кордони етногр. України всередині СРСР. Кількість українців (у тис. осіб) за межами УСРР та їхня питома вага серед нас. регіону проживання були такими: Центрально-Чорноземна обл. (колишні Курська та Воронезька губернії, дані на 1929, екстрапольовані за переписом 1926) — 1 млн 773,6 тис. українців (14,63 % від усього нас.), у т. ч. Россошанська округа— 680,6 тис. осіб (89,1 %), Острогозька — 381,7 (49,9 %), Бєлгородська — 315,4 (36 %), Льговська — 144,9 (14,76 %), Борісоглєбська — 107,5 (12,3 %). У 26 р-нах українці складали абсолютну більшість населення: Каменському — 99 %; Калачевському — 97,5; Михайловському — 97; Ровенському — 94,8; Подгоренському — 93,4; Россошанському — 92,5; Ольховатському — 92; Петропавловському — 87; Кантеміровському — 81,9; Новокалітвянському — 80,5; Павловському — 79; Богучарському — 78,1; Алексєєвському — 73,1; Острогозькому — 70,6; — Борісовському — 70,3; Волоконовському — 65; Глушковському — 63,8;
143 КОРДОНИ
144 КОРДОНИ
Вейделєвському — 63; Воробйовському — 61,2; Гайворонському — 59,3; Бутурліновському — 58,7; Ракитянському — 58; Чернянському — 57,5; Будьоновському — 56,6; Нікітовському — 55,7; Велико-Михайловському — 53,5 %. У Північнокавказ. краї (за переписом 1926) проживало 3 млн 106,8 тис. українців (37,1 %), у т. ч. в Кубанській окрузі — 915,4 тис. (61,5 %), Донській — 498,3 тис. (44,0 %), Армавірській — 305,1 тис. (32,9 %), Ставропольській — 245,7 тис. (38,8 %), Сальській — 207,2 (43,9 %), Сіверськодонецькій — 206,5 (55,1 %), Терській — 194,1 (30,2 %), Таганрозькій — 191,8 (71,5 %), Чорноморській — 103,9 (35,7 %), Майкопській — 94,3 (28,6 %), Шахтинській — 70,8 (13,1 %). Українці мали абсолютну більшість у 37 районах Північнокавказ. краю: Ремонтинському — 93 %; Таганрозькому — 93; Косарському — 90; Леоно-Калітвенському — 90; Канєвському — 89; Темрюкському — 89; Старомінському — 87; Арзгірському — 86; Курсавському — 86; М.-Курганському — 86; Азовському — 85; Брюховецькому — 85; Краснодарському — 85; Павловському — 85; Сальському — 84; Приморсько-Ахтарському — 82; Кущевському — 80; Міллеровському — 80; Тімашевському — 79; Абінському — 76; Винодєльненському — 75; Гаряче-Ключівському — 75; Єйському — 74; Сєвєрському — 70; Слав’янському — 70; Дивенському — 69; Кримському — 69; Корєновському — 65; Єссентукському — 64; Арапському — 62; Баталпашинському — 60; Завітінському — 55; Зімовниківському — 55; Невинномиському — 55; Мечетинському — 54; Геленджицькому — 52; Апшеронському — 51 %. Значна частина укр. етногр. тер. знаходилася на прилеглій до УСРР тер. РСФРР. Особливо рельєфно це було видно на прикладі Центральночорноземної обл., де, за переписом 1926, на пд. колиш. Воронезької губ. проживало 903 тис. українців, які становили в цілісному масиві прилеглих до рад. України земель більше 90 % населення. Не чекаючи опублікування остаточних даних про нац. склад нас., політбюро ЦК
КП(б)У з ініціативи М.Скрипника вирішило повернутися до проблеми укр.-рос. кордону. 21 трав. 1927 воно розглянуло питання «Про приєднання до України земель». У Кремлі, однак, вважали справу з кордонами між Україною і Росією завершеною і розв’язаною. 1928 М.Скрипник звернувся в політбюро ЦК КП(б)У з офіц. поданням, у якому констатував, що укр. нас. тих територій РСФРР, які межують з УСРР, цілком позбавлене можливості користуватися рідною мовою і приречене на обрусіння. Цілеспрямована русифікація мільйонів українців за межами УСРР, писав він, суперечить «правильній ленінській національній політиці і послаблює її революційний вплив на пригноблені маси Західної України, Буковини, Бессарабії. В самій УСРР підіймають голову ворожі сили, які використовують ці факти курської, кубанської, таганрозької дійсності, що не залишаються невідомими. У роботі на Україні відчувається вплив тих помилок, тої неприпустимої лінії, яка проводиться на місцях, в Курській губернії, Таганрожчині і т. п.» 18 трав. записка була розглянута на політбюро ЦК КП(б)У. Кер-во УСРР знову звернулося до Й.Сталіна з ініціативою переглянути питання про кордони УСРР, але цього разу без укр. претензій на Кавказ: у Кремлі дуже гостро реагували на рядок з укр. нац. гімну (див. «Ще не вмерла Україна»), в якому окреслювалися кордони України «від Сяну до Дону». У лют. 1929 Й.Сталін востаннє на офіц. рівні торкнувся питання про кордони. На зустрічі з укр. письменниками він заявив, зокрема: «Ми в ЦК двічі вивчали питання і залишили без наслідків. Ми повинні бути особливо обережними, тому що такі зміни провокують величезний спротив з боку деяких росіян». У даному випадку етногр. критерій не став для Кремля головним, більш вагому роль зіграли межі дореволюційного губернського поділу в Росії. Інший принцип був покладений в основу позиції Кремля у питанні створення Молдавської АСРР (див. Молдавська Автоном-
на Радянська Соціалістична Республіка). Упродовж десятків років на тер. дореволюц. Херсон. губ. осідали переселенці з-за Дністра, унаслідок чого там утворилася досить велика молдов. нац. меншина. Командуючий Збройними силами України і Криму М.Фрунзе одержав з ЦК РКП(б) доручення визначити кордони молдов. автономії, яка б слугувала політичною противагою анексованій румунським урядом Бессарабії. У постанові ЦК РКП(б), виданій з цього приводу, підкреслювалося: «В акті утворення Автономної Молдавської СРР повинно бути зазначено, що західним її кордоном є державний кордон СРСР». Тут ішлося не про кордон по Дністру, якого радянський уряд не визнавав, а про кордон по Пруту (прит. Дунаю). Керівники УСРР змушені були погодитися на створення автономної республіки, хоча розуміли, що у випадку повернення до СРСР Бессарабії постане питання про створення в СРСР нової союзної республіки, до якої перейде Молдав. АСРР, а з нею — і частина укр. території. Територія Автономної Молдав. СРР визначалася таким чином, щоб вона відповідала за величиною осн. одиниці тодішнього адм.-тер. поділу — окрузі. Тому до складу автономної республіки увійшли не лише тер., де молдовани складали більшість населення, а й райони з переважно укр. населенням. 12 жовт. 1924 сесія ВУЦВК ухвалила постанову «Про утворення Молдавської АСРР», якою до складу автономії було зараховано частину Балтської округи (Рибницький, Бірзульський (нині Котовський), Олексіївський (так певний час від 1923 називався Красноокнянський р-н), Ананьївський та Ставровський (існував 1923— 25 на тер. сучасної Одес. обл.) р-ни повністю і частини Крутянського (назва 1923—30 Кодимського р-ну), Балтського і Валегоцуловського (так певний час називався Долинський р-н, що був ліквідований 1957) р-нів) та частину Одеської округи (Дубоссарський, Григоріопольський, Тираспольський, Слободзейський р-ни; нині усі в Молдові) Одеської губернії і низку населених пунктів Тульчинської округи
Подільської губ. Однак у цій постанові були визначені лише осн. обриси кордонів автономії, а для остаточного розмежування територій сесія ВУЦВК створила комісію з представників губвиконкомів Одес. та Подільської губерній і Революц. к-ту Молдав. АСРР, що був на той час гол. владним органом у створюваній автономії. За наслідками роботи комісії 26 листоп. 1924 Президія ВУЦВК ухвалила постанову «Про скасування Балтської округи Одеської губернії і про приєднання Балтського району до складу АМСРР і про районування деяких районів Балтської округи». Саме цей колишній окружний центр (м. Балта) і став столицею новоствореної автономії. Процес визначення кордонів АМСРР на цьому не припинився. У верес. 1926 ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили постанову «Про врегулювання кордонів Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки», в якій містився перелік населених пунктів, що додатково мали відійти до автономної республіки: «1. Передати село Болгани Піщанського району і село Нижню Слободку Велико-Косницького району Тульчинської округи до складу Кам’янського району АМСРР. 2. Передати Сербську, Кодимську, Французьку і Будейську сільради Тульчинської округи до складу Крутянського району АМСРР. 3. Передати села Івано-Богословку, Шайки, Добролюбівку, Стару і Нову Андріянівку Одеської округи до складу АМСРР. 4. Село Грабарівку Піщанського району Тульчинської округи вважати у складі Кам’янського району АМСРР». Таким чином, після уточнень до складу Молдав. АСРР увійшли 11 р-нів Лівобережжя Дністра. За переписом 1926, молдовани складали абсолютну більшість лише у Дубоссарському (67,0 та Слободзейському (64,7 р-нах, відносну — у Григоріопольському р-ні (45,7 %), та сільс. частині Тираспольського р-ну (38,5 %). Українці становили абсолютну більшість в Ананьївському (51,7 %, у сільській частині — 52,2 %), Балтському (91,1 %), Бірзульському (Котовському; 53,1 %,), Красноокнянському
(65,9 %), Крутянському (Кодимському; 71,7 р-нах та в м. Ананьїв (50,6 %). Відносну більшість українці складали в Кам’янському (46,6 та Рибницькому (48,3 р-нах. Росіяни становили відносну більшість у Тираспольському р-ні — 32,7 %, однак це було досягнуто переважно за рахунок м. Тирасполь, де росіян було 54,8 %. У столиці республіки (м. Балта) відносну більшість становили євреї (39,6 %), далі йшли українці (38,3 %). Загалом у Молдав. АСРР наприкінці 1926 на тер. 8288 км2 проживали 546 тис. осіб, у т. ч. 48,5 % українців, 30,1 % молдован, 8,5 % євреїв, 8,5 % росіян. У зміненій після утворення АМСРР Конституції УСРР 1919 та в Конституції УСРР 1929 за АМСРР фактично визнавалося право виходу зі складу УСРР — про це свідчило положення, у якому говорилося, що «об’єднання» АМСРР з УСРР відбувається на основі «права на самовизначення аж до відокремлення». 1929 столицею Молдав. АСРР став Тирасполь. Згодом змінилася і кількість р-нів у республіці. У лют. 1935 було розукрупнено 3 р-ни з виділенням на їхній тер. нових р-нів: Ананьївський — з утворенням Валегоцулівського, Балтський — з утворенням Піщанського, Красноокнянський — з утворенням Чорнянського. 23 серп. 1939 у Москві був підписаний рад.-нім. договір про ненапад (див. Радянсько-німецькі договори 1939). До нього додавався секретний протокол, в якому розмежовувалася сфера «обопільних інтересів» у Центр. та Сх. Європі. Розмежувальна лінія у Польщі пролягала по р. Нарев (прит. Зх. Бугу, бас. Вісли), р. Вісла і її притоці р. Сан, тобто більша частина міжвоєн. Польщі опинялася у «сфері інтересів» СРСР. Після того, як А.Гітлер напав на Польщу, Велика Британія і Франція оголосили Німеччині війну. Щоб не бути втягнутим у цю війну, Й.Сталін терміново змінив узгоджений з А.Гітлером план спільних дій: відмовився від окупації польс. етнічної тер. (але виторгував собі за цю відмову переведення Литви з німецької в радянську «сферу інтересів») і здійснив вторгнення в Польщу під гаслами «визвольно-
го походу» Червоної армії (див. Радянська армія) на допомогу «єдинокровним братам-українцям і білорусам». Переглянуту «на ходу» лінію розмежування «сфери інтересів» було закріплено в рад.-нім. договорі «Про дружбу і кордон» від 28 вересня 1939. Західна Україна була возз’єднана з УРСР. У складі УРСР з’явилося 6 нових областей — Волинська область, Дрогобицька область, Львівська область, Рівненська область, Станіславська обл. (від 1962 — ІваноФранківська область) і Тернопільська область. Тер. УРСР зросла з 450 до 540 тис. км2, а нас. — з 30 млн 960 тис. до 38 млн 890 тис. осіб. Користуючись можливостями, які випливали з пакту Молотова—Ріббентропа, Й.Сталін пред’явив Румунії 26 черв. 1940 ультиматум, у якому вимагалося повернути СРСР анексовану 1918 Бессарабію і передати населену українцями пн. частину Буковини. Румун. армія без бою відійшла з територій, вказаних у рад. нотах. З більшої частини приєднаної території більшовицьке керівництво створило нову союзну республіку — Молдавську. Гол. роль у розмежуванні тер. новостворюваної Молдав. союзної республіки з тер. УРСР відіграв 1-й секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов. Він наполіг на визначенні кордонів за етногр. принципом. Унаслідок такого підходу УРСР одержала 3 із 9 повітів колиш. Бессарабської губ.: найбільш пн. — Хотинський — і два пд. — Акерманський та Ізмаїльський, а також 7 районів Молдав. АРСР з переважно укр. нас. — Ананьївський, Балтський, Валегоцулівський, Кодимський, Красноокнянський, Піщанський, Чорнянський. Із Пн. Буковини і Хотинщини була утворена Чернівецька область, а із 2-х пд. бессарабських повітів — Ізмаїльська область. Молдав. РСР утворювалася з 6 центр. повітів Бессарабії з переважно молдов. нас. і частини р-нів розформованої Молдав. АРСР (р-ни лівобережного Придністров’я). Кордон України з Молдовою набув сучасних обрисів. Питання про зх. кордони УРСР знову постало після напа-
145 КОРДОНИ
146 КОРДОНИ
ду Німеччини на СРСР. 30 лип. 1941 в Лондоні (Велика Британія) було підписано угоду між СРСР та урядом Польщі в еміграції, яка передбачала відновлення дипломатичних відносин та взаємодопомогу у війні проти Німеччини. Ключовим в угоді був пункт, де зазначалося: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 р. стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу». Це давало польс. урядові змогу ставити питання про те, щоб СРСР відмовився від західноукр. земель, оскільки зникала будь-яка легітимація кордону, утвореного внаслідок реалізації пакту Молотова—Ріббентропа. Однак рад. уряд уже після перших перемог Червоної армії зайняв досить жорстку позицію у територіальному питанні. Уряд Польщі в еміграції на чолі зі С.Миколайчиком наполягав на тому, що лінія кордону між Польщею та СРСР має бути такою, як це визначено в Ризькому мирному договорі 1921. СРСР скористався цією непоступливістю лондонського уряду Польщі й розірвав з ним дипломатичні відносини, а тим часом створив маріонетковий люблінський уряд Польщі. На Тегеранській конференції, що відбувалася в листоп.— груд. 1943, керівники країн антигітлерівської коаліції виявили близькість поглядів у польс. питанні. У.-Л.Черчілль запропонував визнати кордоном між СРСР і Польщею «Керзона лінію». Цю пропозицію підтримало кер-во СРСР. Саме на цій основі радянський уряд підписав у лип. 1944 таємний договір з люблінським урядом. Щоб схилити люблінських поляків погодитися на «лінію Керзона», рад. сторона почала залякувати їх заявами голови уряду УРСР М.Хрущова про необхідність «включення до складу Української радянської держави прадавніх українських земель, якими є Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав». На Кримській конференції (лют. 1945) рад. делегація внесла пропозицію вважати сх. кордоном Польщі «лінію Керзона» з відхиленнями від неї в деяких ділянках від 5 до 8 км на користь Польщі. Тер. СРСР на кордоні з Польщею зменшувалася на 22
тис. км2 порівняно з 1939. Нова конфігурація кордону була оформлена в Договорі між СРСР та Польщею про державний кордон від 16 серп. 1945. Укр. етнічні землі на зх. від рад.-польс. кордону мали бути деукраїнізовані, а землі на сх. — деполонізовані. Останні поправки в конфігурацію кордону були закріплені договором «Про заміну ділянок державних територій», що був підписаний 15 лют. 1951 між СРСР та Польщею. За межами України залишалася ще одна велика етнічна українська територія — Закарпаття. Паризька мирна конференція 1919—1920 у верес. 1919 ухвалила рішення приєднати Закарпаття («Підкарпатську Русь») до Чехословаччини з умовою надання краю найширшої автономії. Таке рішення підтримала міжнар. конф. русинів-емігрантів, що відбулася в листоп. 1918 у м. Скрентон (США). Однак чеський уряд надав українцям автономію лише в жовт. 1938, а в берез. 1939 Закарпаття було окуповане угор. військами. Влітку 1942 союзники заявили, що не вважають себе зв’язаними Мюнхенською угодою 1938, а СРСР не визнавав її з моменту укладення. Таким чином, Закарпаття мало б знову стати складовою частиною Чехословаччини. Проте ситуація склалася по-іншому. Реальну владу у звільненому Закарпатті стали перебирати народні комітети. Вони були під контролем Кремля, але створювалися на хвилі нац. піднесення. 26 листоп. 1944 З’їзд нар. к-тів Закарп. України ухвалив маніфест, у якому проголошувалося про вихід Закарп. України зі складу Чехословаччини і возз’єднання з УРСР. Переговори між урядами Чехословаччини та
Державний кордон України. Прикордонна спостережна вишка.
Державний кордон України. Прикордонний стовп.
СРСР закінчилися підписанням 29 черв. 1945 у Москві Договору між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну, згідно з яким Закарпаття виходило зі складу Чехословаччини та возз’єднувалося з рад. Україною. Кордоном між СРСР і Чехословаччиною визнавався кордон, що існував до 29 верес. 1938 між Словаччиною і Підкарпатською Україною. Остання зміна кордону УРСР сталася 1954. 19 лют. цього року Президія ВР СРСР за поданням Президії ВР РРФСР та Президії ВР УРСР ухвалила рішення про передачу Крим. обл. Україні (див. Закон СРСР «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР у склад Української РСР» 1954). Передача мотивувалася екон. доцільністю, геогр. близькістю і тісними культ. зв’язками Криму з Україною. Після 1991 держ. кордон СРСР на тер. УРСР перетворився на зх. кордон незалежної України. Міжресп. кордони УРСР з Білоруссю, Молдовою і Росією стали держ. кордонами. Непорушність кордонів України закріплена низкою міжнар. угод. Керівні кола Польщі та України від початку були переконані в тому, що польс.-рад. кордон мусить залишатися недоторканним як з погляду інтересів обох країн, так і з міркувань міжнар. права, яке проголошує принцип непорушності кордонів. Тому укр.-польс. угода від 18 травня
1992 підтвердила: «Існуючий і визначений на місцевості кордон між сторонами вважати недоторканним». В угоді також наголошувалося, що сторони «не мають жодних взаємних територіальних претензій, а також не будуть їх висувати у майбутньому». Протягом 1994—2004 було проведено перевірку кордонів між двома країнами. Не виникло проблем й у підтвердженні кордонів з Угорщиною та Словаччиною, детальна делімітація та демаркація яких була здійснена ще в часи СРСР. 1996—2003 було здійснено перевірку кордонів між Україною та Угорщиною, а 2003 почалася повторна (після 1989—94) перевірка кордонів між Словаччиною та Україною. Затягнулося розв’язання питання про кордон з Румунією. 1993 Румунія в односторонньому порядку оголосила таким, що «втратив актуальність», Договір про режим радянсько-румунського кордону 1961. 1995 був оголошений нечинним «Протокол про уточнення лінії державного кордону», підписаний СРСР і Румунією 1948. Румун. громадськість почала вимагати повернення своїй країні Чернів. області і Пд. Бессарабії, яка стала частиною Одеської області. Підкреслювалося, що Україна морально зобов’язана повернути ці території Румунії, якщо вона не хоче солідаризуватися з пактом Молотова—Ріббентропа. Підготовка договору про дружбу й співробітництво та добросусідство між Україною і Румунією затримувалася румун. стороною через не-
Державний кордон України. Контрольна смуга.
вирішеність, як здавалося румун. стороні, проблеми кордону. Коли Румунія взяла курс на вступ до НАТО і Європейського Союзу, то для неї стало неможливим залишати в нерозв’язаному вигляді питання про держ. кордон із сусідніми країнами. Румун. уряд вжив заходів до припинення громад. виступів за повернення втрачених у 1940 територій. Адже було зрозуміло, що передача Бессарабії і Пн. Буковини СРСР була легітимізована Паризьким мирним договором (див. Паризькі мирні договори 1947), який у лют. 1947 Румунія змушена була укласти з Об’єднаними Націями, що перемогли в Другій світовій війні. Паризький мирний договір становив ланку в цілісній системі післявоєн. європ. устрою, непорушність якого була закріплена Гельсінкськими угодами (див. Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975). Незмінність укр.-румун. кордону була підтверджена укладенням Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією та додаткової міжурядової угоди у вигляді обміну листами міністрів закордонних справ двох держав. Остаточно питання про кордон було знято після підписання 17 черв. 2003 Договору між Україною і Румунією «Про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво і взаємну допомогу в прикордонних питаннях». Обома сторонами була визнана демаркація сухопутної ділянки кордону, що свого часу була проведена між СРСР та Румунією. Не до кінця вирішеним залишилося лише питання статусу о-ва Зміїний у Чорному м., що впливає на визначення меж континентального шельфу і виключної економічної зони. Площа спірної території становить близько 7 тис. км2. Обидві сторони подали меморандуми зі своїм баченням вирішення проблеми до Міжнар. суду ООН. На січневій 2007 зустрічі президентів Румунії та України сторони наголосили на тому, що будуть поважати рішення Міжнар. суду ООН, яке й стане основою остаточного вирішення цього питання.
При вирішенні питання про кордони з колишніми республіками СРСР постало завдання здійснити їх делімітацію та демаркацію, оскільки адміністративні межі між союзними республіками не відповідали стандартам держ. кордону. Протягом 1995—99 була здійснена делімітація кордону з Молдовою. 18 серп. 1999 було підписано Договір між Україною та Молдовою про держ. кордон. Від 2002 тривають роботи з демаркації. 1993—97 тривали роботи з делімітації білорус.-укр. кордону. 12 трав. 1997 президенти обох країн підписали Договір між Україною і Республікою Білорусь про держ. кордон. Проте на цьому справа зупинилася, оскільки парламент Білорусі не ратифікував цього Договору. Причиною затягування ратифікації стала, однак, не проблема визначення територіальних меж держав, а неврегульованість деяких фінансових питань. Демаркаційних робіт на кордоні України з Білоруссю ще не проводилося. Найбільш складними виявилися проблеми визначення укр.рос. держ. кордону. Рос. політ. еліта не бажала змиритися з «територіальними втратами», які стали наслідком здобуття Україною незалежності. Верховна Рада РФ у лип. 1993 навіть ухвалила рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. Робота над підготовкою широкомасштабного договору про співпрацю між Україною і Росією загальмувалася через неготовність рос. сторони визнати існуючі кордони і заявити про те, що обидві країни не мають одна до одної жодних територіальних претензій. Лише після 5-річних переговорів справа зрушила з місця. 31 трав. 1997 під час візиту президента РФ Б.Єльцина в Київ відбулося підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Верховна Рада України ратифікувала договір 14 січ. 1998, а Рада Федерації Росії — 17 лют. 1999. Договір набув чинності 1 квіт. 1999. Головною для України у ньому є стаття 2, в якій ідеться: «Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту
147 КОРДОНИ
148 КОРДТ
Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Протягом 1998—2003 була здійснена делімітація сухопутної ділянки між Україною та Росією, після завершення якої розпочалися роботи з демаркації. Залишається нерозв’язаною проблема морських кордонів, делімітація яких незавершена. Літ.: Первая Всеобщая перепись населения Российской империи. М., 1905; Ярошевич А. Малороссы по переписи 1897 г. К., 1905; Томашівський С. Етнографічна карта Угорської Руси. СПб., 1910; Багалій Д. Історія Слобідської України. Х., 1918; Рудницький С. Огляд національної території України. Берлін, 1923; Шаповал М. Засади української визвольної програми. Прага, 1927; Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня року 1926. Національний і віковий склад, рідна мова та письменність населення. Х., 1928; За українізацію радянську: Збірка постанов про українізацію на Північному Кавказі. Краснодар, 1931; Островский З. Проблемы украинизации и белоруссизации в РСФСР. М., 1931; Атлас України і сумежних країв. Львів, 1937; Географія України та сумежних земель. Львів, 1937; Брук С.И., Кабузан В.М. Численность и расселение украинского этноса в ХVIII — начале ХХ века. «Советская этнография», 1981, № 5; Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОРДОНИ ДЕРЖАВНІ УКРАЇНИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
— українців, 