Офіц. назва — Федеративна Республіка Німеччина. Територія 357 тис. км2. Населення 80 млн 912 тис. осіб (2007). Територіально ФРН складається з 16 федеральних земель: Баден-Вюртемберг, Баварія, Берлін, Бранденбург, Бремен, Гамбург, Гессен, Мекленбург — Передня Померанія, Нижня Саксонія, Пн. Рейн — Вестфалія, Рейнланд-Пфальц, Саарланд, Саксонія, Саксонія-Анхальт, ШлезвігГольштейн, Тюрингія, кожна з яких є рівноправним суб’єктом федерації і має власне самоуправління. Інтереси земель репрезентовані у верхній палаті парламенту — бундесраті. Нижня палата — бундестаг — обирається раз на 4 роки. Виконавчу владу здійснює федеральний канцлер, підзвітний бундестагу. Президент обирається обома палатами парламенту на 4 роки, виконує представницькі функції і є символом єдності нації.
За Конституцією 23 травня 1949 столиця ФРН знаходилася в м. Бонн. У серпні 1990 було прийнято рішення про перенесення столиці до м. Берлін. З вересня 1998 в Берліні працюють федеральний президент та канцлер, верхня й нижня палати парламенту, а також більшість федеральних мін-в. Водночас федеральний лад Німеччини обумовлює перебування низки секторальних спеціалізованих мін-в у федеральних землях. Етнічний термін «германці» до рим. істор. літератури ввів Гай Юлій Цезар. Герм. племена епохи Великого переселення народів (готи, лангобарди, вестготи, сакси, баварці, бургунди, франки, шваби) намагалися опанувати насамперед матеріальним спадком Рим. імперії. У перші століття н. е. германців як федератів (союзників) прийняла на службу Рим. імперія. Проте германці досить швидко позбавлялися статусу федератів і засновували на її території власні королівства. Ідея імперії та вплив християн. церкви забезпечили 800 обрання Карла Великого імператором. Але його імперія врешті розпалася внаслідок слабкості комунікацій, відсутності екон. консолідації захоплених територій та потреби постійного силового контролю за ними. 843 у Вердені онуки Карла Великого поділили Франкську імперію на три держави; одна з них — Східнофранкське королівство — у 10 ст. отримала назву Германське королівство і стала попередником сучасної Німеччини. В його межах за доби середньовіччя формувалися мовні та психологічні риси нім. народу.
Король Оттон II приєднав до своїх володінь Пн. і Середню Італію і здобув титул рим. імператора (962). Вважалося, що цим актом відтворюється імперія Карла Великого. Таким чином було утворено Священну Римську імперію (з кін. 15 ст. мала назву «Священна Римська імперія германської нації»). З 11 ст. імператори боролися за зміцнення своєї влади з римськими папами та німецькими феодалами. Особливістю істор. розвитку Німеччини було те, що великі нім. торг. міста не були центрами імперської влади, яка не мала справжньої столиці. У 13 ст. відбувався процес колонізації слов’ян. земель. Нім. міста балт. узбережжя Любек, Гамбург, Кельн у серед. 12 ст. створили торг. союз «Ґанза», який до 15 ст. мав представництво в Новгороді Великому та ін. європ. містах. Ґанзейська торгівля занепала внаслідок зміни світ. торг. шляхів після відкриття Америки (1492), але остаточного удару цей торг. союз зазнав за результатами Реформації та Контрреформації. «Ґанза» саморозпустилася в роки Тридцятирічної війни 1618—48. Торг. зв’язки нім. міст та політ. амбіції імперської влади були різновекторними. Імперська влада намагалася підкорити своєму впливу Північ Італії. Відсутність єдності між імператорською владою, містами та купецьким станом зумовила уповільнення перетворення імперії на нац. д-ву. Універсальний характер імперії було нівельовано, коли 1356 імп. Карла IV Люксембурга обрали колегією курфюрстів. Це стало символом подальшого князівського впливу на історію Німеччини. Попри запеклі внутрішньополіт. розбіжності Німеччина залишалася центром технологічних інновацій. 1445 Й.Ґутенберґ винайшов технологію друкування книг. 1517 віттенберзький чернець М.Лютер (1483—1546) проголосив реліг. тези, головна з яких стосувалася «виправдання вірою», а не папськими індульгенціями. М.Лютер пропонував реформувати церк. устрій, спро-
стити обряди та зробити Церкву дешевшою. Ці ідеї передусім відповідали інтересам бюргерства. Реформація та сел. війна 1525 стали поворотними моментами німецької історії. Однак ці події ускладнили процес нац. консолідації. 1555 за Аугбурзьким миром нім. землі за принципом «чия влада, того й віра» були поділені на католицькі (Південь) та протестантські (Північ) території. В умовах Контрреформації, воєнно-політ. проявом якої стала Тридцятирічна війна 1618—48, було закріплено територіальну роздробленість Німеччини. Нім. князі перетворилися на суб’єктів тогочасних міжнар. відносин. Поряд з абсолютистськими д-вами (Бранденбург, Баварія) виникли д-ви зі становим ладом (Вюртемберг, Мекленбург). Лад німецьких земель став питанням європ. стабільності, унаслідок чого ускладнився процес утворення нац. д-ви. Досягнення нац. єдності стало ключовим для нової та новітньої історії Німеччини. Цю істор. місію спробував взяти на себе курфюрст Фрідріх III Гогенцоллерн (1688—1713), який 1701 проголосив себе королем Пруссії. Його наступник король Фрідріх-Вільгельм I Гогенцоллерн (1713—40) маневрував між європ. д-вами. 1714 він підписав секретний договір з рос. царем Петром І, згідно з яким заволодів Передньою Померанією. 1720 під брит. тиском Пруссія розірвала союз із Росією та уклала договір зі Швецією. 1731 відбулася велика реконструкція королів. резиденції Берліна. Відбувалися важливі внутр. реформи. 1717 введено обов’язкове шкільне навчання, а 1715 заборонені процеси проти відьом. За Фрідріха-Вільгельма I королів. абсолютизм став символом прусської військово-чиновницької держави з повною централізацією управління. Кістяк офіцерського корпусу армії і чиновництво складали дворяни. За Фрідріха II Великого (Гогенцоллерна; 1740—86) в Пруссії сформувався просвітницький абсолютизм. У серпні 1756 прусські війська заволоділи Саксонією, що стало приводом до Семилітньої війни 1756—1763. Пруссію підтримувала Велика Британія.
Цьому союзові протистояли Австрія, Франція, Російська імперія та Швеція. Фрідріха II від поразки врятувала смерть ворожої йому рос. імп. Єлизавети Петрівни й воцаріння на рос. престолі великого шанувальника прусського короля — Петра III. Взявши участь у 1-му поділі Польщі (1772), Фрідріх II отримав Зх. Пруссію на лівому березі Нижньої Вісли, завдяки чому було поєднано Сх. Пруссію з Померанією і Бранденбургом. Французька революція кінця 18 століття стала поворотним моментом в нім. історії. Бюргерство, широкі кола інтелігенції покладали надії на досягнення нац. нім. єдності революц. методами. Однак прусський король Фрідріх-Вільгельм II Гогенцоллерн (1786—97) та герм. імп. Леопольд II Габсбург очолили військ. інтервенцію проти революційної Франції. 20 вересня 1792 в битві при Вальмі пруссько-австрійс. армія зазнала поразки від французів. 1793 Пруссія взяла участь у 2-му поділі Польщі. До провінції Зх. Пруссія були приєднані Гданськ і Торунь з їх округами. Пруссія разом із Австрією та Рос. імперією за результатами 3-го поділу ліквідували польс. державність. 5 квітня 1795 Пруссія уклала мирний договір із Францією. До Франції відходили нім. території на лівому березі Рейну. У приєднаних до Франції нім. землях було скасовано цехи, знищено феод. привілеї дворянства, розпродано земельні володіння Церкви. 1796 франц. війська зайняли Баден, Вюртемберг і Баварію. За умовами Люневільського миру 1801 лівий берег Рейну остаточно відійшов до Франції. Під тиском франц. консула Наполеона Бонапарта (з 1804 —
405 НІМЕЧЧИНА
Німеччина. Фрагмент Берлінського муру, спорудженого біля Бранденбурзької брами 13 серпня 1961.
406 НІМЕЧЧИНА
Німеччина. Ульмський собор. Фото початку 21 ст.
франц. імп. Наполеон I) 1803 в Регенсбурзі було прийнято рішення про поділ дрібних світських нім. князівств між Пруссією, Баденом, Вюртембергом, Гессеном та Баварією. Фрідріх-Вільгельм III Гогенцоллерн (1797— 1840) намагався уникнути прямого зіткнення з Наполеоном Бонапартом. Однак вторгненням до Австрії 1805 франц. імп. Наполеон I зашкодив прусським інтересам, адже політ. карта нім. земель зазнала серйозних змін. 1805 Наполеон I проголосив створення Рейнського союзу, до якого увійшли Баварія, Вюртемберг, Баден, Гессен, Нассау та кілька дрібних князівств. Прусське юнкерство було занепокоєне поширенням на південнонім. д-ви франц. впливу. 14 жовтня 1806 прусські війська в битвах при Єні та Ауерштадті зазнали поразок від військ Наполеона I. Після оволодіння 27 жовтня 1806 Берліном Наполеон I видав декрет про континентальну блокаду Великої Британії. Відповідно до положень Тільзітського миру (9 липня 1807) Пруссія втратила свої землі на зх. від Ельби, вони ввійшли до складу Королівства Вестфальського. Пруссія також була позбавлена земель, отриманих унаслідок 2-го і 3-го поділів Польщі (вони увійшли до складу новоутвореного Великого герцогства Варшавського). Від повної ліквідації Пруссію врятувало заступництво рос. імп. Олександра І, який був
проти надмірного посилення Франції. Після поразки від Франції Пруссія зайнялася внутр. реформами. 9 жовтня 1807 була скасована особиста залежність селян, нівелювалися правові відмінності між дворянськими та юнкерськими землями. 1808 прусські міста отримали самоврядування. За військ. реформою 1810 було створено прусський ген. штаб, засновано військ. академію, скасовано тілесні покарання солдат. Замість феод. системи рекрутських наборів вводилася військ. повинність. Крім кадрової армії, створювалося нар. ополчення — ландвер. Перебуваючи в політ. залежності від франц. імп. Наполеона I Бонапарта, Пруссія та Австрія 1812 вимушені були надати йому свої війська для походу на Росію. Розгром франц. армії в Росії змінив ситуацію. 28 січня 1813 було укладено пруссько-рос. союз, спрямований проти наполеонівської Франції. У жовтні 1813 союзні армії в «битві народів» під Лейпцигом виграли вирішальну битву. В підсумку Рос. імперія, Пруссія та Австрійс. імперія домовилися про ліквідацію Рейнського союзу, Вестфальського королівства, відновлення Ганноверу та поділ Великого герцогства Варшавського. Актом Віденського конгресу 8 червня 1815 було створено «Німецький союз» замість «Священної Римської імперії германської нації». До «Німецького союзу» входили 35 суверенних монархій і 4 вільні міста — Гамбург, Бремен, Любек і Франкфурт-наМайні. Австрія та Пруссія входили до «Німецького союзу» тільки тими землями, які в минулому перебували в складі імперії. Членами «Німецького союзу» були також брит. король як володар Ганноверу, король Данії як герцог Шлезвігу і Голштейну, король Нідерландів як великий герцог люксембурзький. «Німецький союз» не мав на меті екон. й політ. об’єднання нім. народу, а був знаряддям «Священного союзу», створеного монархами Європи для боротьби з демократ. рухами. Наполеонівські війни сприяли встановленню конституційного ладу в нім. д-вах. Найперша
конституція була розроблена в герцогстві Нассау (1814). Конституційні документи були прийняті в Баварії (1818), Бадені (1818), Вюртембергу (1819), Гессені (1820), Брауншвейгу (1830), Саксонії (1831), Шлезвіг-Гольштейні (1834). Представницьковиборними органами були тільки нижні палати. Виборним правом користувалися особи з високим майновим цензом. Соціальнополіт. проблеми не були вирішені. Революція 1848 в Німеччині була викликана насамперед соціальними причинами. Її стратегічним завданням було досягнення нац. єдності. Гол. події революції розгорнулися в Австрії та Пруссії. Прусський король Фрідріх-Вільгельм IV Гогенцоллерн (1840—61) 18 березня 1848 оголосив скасування цензури та запропонував перетворити Німеччину із союзу д-в на союзну д-ву. У травні 1848 у Франкфурті-наМайні зібралися Нац. збори. Однак вони не змогли розв’язати проблему нім. нац. єдності. Нім. єдність прагнули заснувати, виходячи з принципу нац. суверенітету. Але Пруссія та Австрія володіли територіями, населеними слов’янами, угорцями. Нім. патріоти наполягали на їхньому виключенні зі складу нім. нац. д-ви, австрійс. уряд хотів збереження існуючого становища. Хоча революція 1848—49 не розв’язала політ. проблеми, вона відкрила шлях екон. піднесенню нім. земель. Упродовж 1850—70-х рр., насамперед у Пруссії, розгорталася пром. революція. Однією з передумов швидкого пром. розвитку було подолання митної роздробленості на основі діяльності Нім. митного союзу, заснованого 1834. Його учасниками були всі нім. землі, за винятком Австрії. Митний союз забезпечував своїм членам невисокі вивізні мита і сприяв інтеграції нім. д-в до міжнар. товарообігу. Гол. пром. центрами стали Рейнська область, Вестфалія, Берлін, Саксонія, деякі райони Силезії. Німці опинилися перед вибором одного з альтернативних варіантів досягнення єдності. Революційно-демократ. варіант припускав повалення монархічних режимів, поєднання боротьби за
єдність з радикальними соціальними перетвореннями. Об’єднати різні нім. землі можна було за допомогою династичних комбінацій, дипломатичних зусиль та воєн. Слабкість ліберальних сил зумовила обрання більш реалістичного сценарію об’єднання за допомогою сили під верховенством Пруссії. У вересні 1862 прусський король Вільгельм I Гогенцоллерн призначив прем’єр-міністром О.Бісмарка (1815—98). Він зміг спрямувати ліберальний нац. рух на вирішення «залізом і кров’ю» питання об’єднання Німеччини. Першим кроком стала війна проти Данії. У лютому 1864 прусські та австрійс. війська вступили в Шлезвіг. Після перемоги Австрія отримала в управління Гольштейн, а Пруссія — Шлезвіг. На цьому боротьба між Берліном та Віднем за домінування в процесі об’єднання нім. земель не скінчилася. Пруссія наполягала на виключенні Австрії з «Німецького союзу». У вирішальній битві 3 липня 1866 поблизу богемського (чеського) села Кеніггрец прусські війська, які широко використовували залізниці та телеграф, перемогли австрійців. За Віденським миром (23 серпня 1866) «Німецький союз» розпускався й Австрія позбавлялася права вступати до нового державного об’єднання — «Північнонімецького союзу». Франція намагалася перешкодити посиленню свого «історичного ворога» та запобігти єднанню нім. д-в під егідою Пруссії. У липні 1870 приводом до франко-прусської війни став конфлікт щодо кандидатури на іспанський престол. 19 липня 1870 Франція оголосила війну Пруссії. 2 вересня 1870 франц. війська на чолі з імп. Наполеоном III зазнали поразки під Седаном. 19 вересня 1870 німці оточили Париж. 18 січня 1871 було проголошено створення Нім. імперії на чолі з кайзером Вільгельмом I Гогенцоллерном. Імперія складалася з 4 королівств (Пруссія, Баварія, Саксонія, Вюртемберг), 18 герцогств і графств, 3 «вільних міст» (Любек, Бремен, Гамбург) з респ. ладом. Конституція Нім. імперії була написана так, що до 1918 юристи сперечалися про статус Німеччи-
ни — як «державного союзу» чи «союзу держав». Згідно з конституцією, главою імперії спадково вважався прусський король. Тому Друга імперія стала монархією Гогенцоллернів. Після проголошення 18 березня 1871 Паризької комуни О.Бісмарк допоміг придушити цей «заколот». Відповідно до Франкфуртського миру 10 травня 1871 Німеччина одержала Ельзас і пн.-сх. частину Лотарингії. Закон 9 липня 1873 запровадив єдину для імперії валюту, єдину систему мір і ваги. У 1870—80-ті рр. в пром-сті виникали монополії. У хімічній пром-сті панував «І.Г. Фарбеніндустрі», у виробництві зброї — «Крупп» та «Тіссен», у електротех. пром-сті —«Сіменс». За рахунок викупних платежів, отриманих юнкерами в результаті аграрних реформ 1-ї пол. 19 ст., сільс. госп-во розвивалося за «прусським шляхом». Найбільшою концентрація землеволодіння юнкерів була на Сході Німеччини. Канцлер О.Бісмарк докладав чимало зусиль, аби забезпечити тривалий мирний період розвитку імперії. 1882 він створив Троїстий союз з Австро-Угорщиною та Італією. 1887 було підписано «договори про перестрахування» з Рос. імперією. Німеччина і Росія зобов’язувалися не виступати одна проти одної у випадку війни кожної з них з будь-якою третьою д-вою. Водночас Райх вступив у конкурентну боротьбу зі «старими» колоніальними імперіями. 1882 був заснований «Німецький колоніальний союз». У квітні 1884 було оголошено про створення нім. колоній в Африці (Камерун, Того, о-в Занзібар) та в басейні Тихого океану (сх. частина Гвінеї, архіпелаг Бісмарка) й Китаї (Шаньдун). 1878 О.Бісмарк провів закон про заборону Соціал-демократ. партії Німеччини (створеної 1869). Водночас, намагаючись розв’язати соціальне питання, канцлер заклав правові основи держ. регулювання екон. розвитку та обов’язкового страхування працюючих на випадок безробіття і запровадив страхову медицину й пенсійне обслуговування. Після смерті 9 березня 1888 імп. Вільгельма I та 99 днів царювання його сина Фрідріха I Гогенцол-
лерна (який помер від раку горла) престол перейшов до Вільгельма II Гогенцоллерна. Між імператором та канцлером О.Бісмарком виявилися розбіжності щодо зовн. та внутр. політики. Мріючи про «світову політику», Вільгельм II вважав європ. політику О.Бісмарка «провінційною». 17 березня 1890 канцлер О.Бісмарк пішов у відставку. 1890 було скасовано бісмарківський Закон про соціалістів. Соціал-демократи отримали можливість легалізувати свою парт. касу, збільшити кількість друкованих видань. На Ерфуртському з’їзді 1891 було переглянуто Готську програму 1875, яка твердила про неминуче поглинання дрібних підприємців великим капіталом. Перед партією ставилося завдання надати класовій боротьбі робітників свідомого характеру і довести її до знищення класового панування капіталу. На лівому фланзі нім. політики відбувалася запекла дискусія з приводу методів поліпшення життя працюючих. Створена 1892 «Генеральна комісія профспілок Німеччини» домагалася практичних реформ для поліпшення соціального становища робітників. 1894 соціал-демократ Е.Бернштейн поширював ідею пом’якшення класових суперечностей. Він виступив проти марксистської ідеї експропріації буржуазії та усуспільнення засобів вир-ва. Натомість Е.Бернштейн запропонував ідею демократ. соціалізму, який
407 НІМЕЧЧИНА
Німеччина. Мюнхен. Фото початку 21 ст.
408 НІМЕЧЧИНА
мав бути створений еволюційним шляхом на основі консенсусних соціальних реформ. У Німеччині інтенсивно розвивався державно-монополістичний капіталізм. Відбувся процес взаємопроникнення інтересів магнатів пром-сті у фінансові сфери і навпаки. Фінансисти ставали великими землевласниками, вступаючи в політ. союз з юнкерами. Ці соціальні верстви були гол. рушійною силою нім. експансіонізму. Виразником ідеї агресивної нім. зовн. політики був «Пангерманський союз». 1898 рейхстаг, за пропозицією адмірала А.Тірпіца, прийняв першу велику програму буд-ва військово-мор. флоту. У першій (1906—09) та другій (1911) марокканських кризах Німеччина сперечалася з Францією за контроль над Марокко. Гостроти стосункам Німеччини з Великою Британією, Францією та Росією додали боснійська криза 1908 та боротьба навколо концесії на буд-во Багдадської залізниці. Інтереси Німеччини опинилися в епіцентрі між великими європ. д-вами, які призвели до початку Першої світової війни. Убивство ерцгерцога Франца-
Фердінанда Габсбурга в Сараєво (28 червня 1914) стало приводом, який рівно через місяць призвів світ до війни. Австро-Угорщина та Німеччина вирішили скористатися цим приводом для розгрому військово-політ. союзу Антанти у складі Франції, Великої Британії та Рос. імперії. Уже після битви на Марні (вересень 1914) стало зрозуміло, що нім. план «блискавичної» війни зазнав краху. 1915 ознаменувався переміщенням осн. воєн. операцій на Сх. фронт. Результатом цього був відступ рос. військ з Галичини, Буковини, наступ нім. армій у Польщі та Литві. Однак незабаром і тут розпочалася затяжна позиційна війна. Хоча 1915 в союз із Німеччиною та Австро-Угорщиною вступила Болгарія, воєнні дії не привели до вирішальної перемоги жодної з ворогуючих сторін. У лютому— грудні 1916 тривали бої за Верден. Допомогу французам надав весняний 1916-го р. наступ рос. військ та літній «Брусиловський прорив» 1916. 5 листопада 1916 Німеччина проголосила створення незалежної Польщі. На фронтах тривала боротьба на виснаження. Після Ютландської мор.
битви (31 травня — 1 червня 1916) Німеччина втратила надію на прорив мор. блокади. У відповідь вона почала свавільну підводну війну. Внаслідок цього загострилися відносини зі США. 6 квітня 1917 США оголосили війну Німеччині. У сподіванні вивести з війни Росію німці профінансували більшовицький переворот у Петрограді (жовтень 1917). У січні—березні 1918 Німеччина вела переговори про сепаратний мир з Рад. Росією та Українською Народною Республікою. Однак Брестські мирні договори з цими д-вами не врятували становища. Навпаки, значна частина нім. та австро-угор. військ, замість вирішального наступу на Заході, була задіяна для виконання окупаційних функцій на Сході Європи. Нім. війська були знекровлені та деморалізовані. Поразка Німеччини спричинила крах Райху 9 листопада 1918. В умовах революц. піднесення 19 січня 1919 відбулися вибори до Нац. зборів. Революція, завдяки зусиллям соціал-демократів та нім. армії, не вийшла за межі буржуазно-демократ. процесу. 15 січня 1919 були вбиті лідери нім. комуністів К.Лібкнехт і Р.Люксембург. У квітні 1919 проголошено рад. республіку в Баварії. Однак на початку травня 1919 Баварська Рад. Республіка була розгромлена. 14 серпня 1919 прийнята Конституція Веймарської республіки (1919—33). Президентом став соціал-демократ Ф.Еберт (1919—25). 28 червня 1919 переможна Антанта змусила Німеччину підписати Версальський мирний договір. За його вимогами Німеччина повернула Франції Ельзас і Лотарингію, передала на 15 років під управління Ліги Націй Саар, визнала нейтралітет Бельгії, незалежність Люксембургу. Данія одержала пн. частину Шлезвігу. Німеччина зобов’язалася також поважати незалежність Австрії, визнала незалежність Чехословаччини й Польщі, відмовилася на користь останньої від Верхньої Силезії і Померанії, а також від прав на міста Данциг (Гданськ) та Мемель (відійшов до Литви). Німеччина ще зобов’язалася скасувати договори, укладені з урядом РСФРР. Загалом, згідно з
умовами Версальського договору, Німеччина втрачала 1/8 частину своєї території і 1/12 частину населення країни, 75 % видобутку залізної руди і цинку, 20 % видобутку вугілля, 20 % виплавки чавуну, 33 % вир-ва сталі. Уздовж правого берега Рейну була створена демілітаризована зона. Німеччина мусила віддати під суд своїх офіцерів та отримала право мати 100-тис. армію, але втратила військ. флот і авіацію.
Німеччину змусили відмовитися від усіх своїх колоній та зобов’язали виплачувати репарації в розмірі 269 млрд золотих марок. Серйозне обурення в Німеччині викликало передання чисельних нім. меншин під владу новостворених Польщі, Чехословаччини, Литви, Латвії, Естонії, Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 — Югославія), а також Франції, Румунії. Перемо-
жена Німеччина була ізольована в Європі. Шукаючи нових союзників, Німеччина 16 квітня 1922 підписала Рапалльський договір з РСФРР. Вона відмовлялася від претензій на націоналізовану нім. власність, а РСФРР погодилася не претендувати на нім. репарації. Договір також передбачав налагодження торговельноекон. відносин та військовопром. співробітництво. Райхсвер
409 НІМЕЧЧИНА
410 НІМЕЧЧИНА
отримав можливість випробовувати зброю в Росії. У липні 1921 за підтримки райхсверу та нім. промисловців А.Гітлер став «фюрером» Націонал-соціаліст. робітн. партії Німеччини (НСДАП). У жовтні 1921 нацисти почали створювати загони штурмовиків (СА). У січні 1923 в Мюнхені відбувся перший «імперський» з’їзд НСДАП. Екон. проблеми, які переживала Веймарська республіка, зробили неможливою виплату репарацій. 11 січня 1923 франц. і бельг. війська окупували Рурську та Рейнську області. Репараційне питання було врегульоване наприкінці 1923 — на поч. 1924. Відповідно до плану амер. банкі-
ра Дауеса Німеччина отримала міжнар. кредити. Були встановлені щорічні репараційні платежі. Згідно з планом Юнга (1929), репараційні постачання до 1990 повинні були скласти 112 млрд золотих марок. Усього німці до 1932 виплатили 37 млрд марок. Боротьба нім. націоналістів проти грабіжницьких умов «Версалю» стала синонімом протидії демократії та післявоєн. європ. порядку. 9 листопада 1923 націонал-соціалісти вперше спробували силою прийти до влади. Однак мюнхенський «пивний путч», який очолювали А.Гітлер та Е.Людендорф, зазнав невдачі. Просидівши у фортеці Лансберг бл. 1 року і написавши
Ви переглядаєте статтю (реферат): «НІМЕЧЧИНА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
