НЕПЛЮЄВ Микола Миколайович та Хрестовоздвиженське трудове братство. Н. (11.09.1851— 1908) н. в м-ку Ямпіль Глухівського пов. Черніг. губ. (нині Сум. обл.) в дворянській родині. Перед сином дійсного таємного радника, черніг. губернського предводителя дворянства Миколи Івановича Неплюєва й Олександри Миколаївни (у дівоцтві баронеси Шліппенбах — онуки знаного швед. воєначальника), відкривалася блискуча кар’єра. Проте гостра криза ідентичності зумовила його зовсім нетрадиційний життєвий вибір. Намагаючись втілити на практиці свої комунітарні ідеї, Н. порвав зі світським життям й створив у власному маєтку братство, яке, на його думку, «давало б змогу добувати життєві засоби не шляхом боротьби на ґрунті людиноненависництва, заздрощів, хитрощів та насильства, а шляхом
М.М. Неплюєв.
спільної дружньої праці на основі любові, поваги й довіри один до одного». З усіх відомих авторові подібних утворень це трудове братство виявилося найбільш життєздатним і проіснувало майже 40 років (2-га пол. 1880-х — 2-га пол. 1920-х рр.). Запроваджена система виховання мала за передумову гармонійний розвій «усіх трьох сторін людської природи»: розумової, фізичної та моральної. Її специфічною рисою були т. зв. братські гуртки вихованців. Усі учні поділялися на 3 категорії. Вихованці-старшокласники з найбільш зразковою поведінкою складали «старший братський гурток», піклувальником якого був особисто сам опікун. Кожному членові гуртка доручалося виховання 4— 5 менших дітей, яких він мав «привести до підніжжя Хреста Господнього». Були й «позагурткові» вихованці, про яких Н. висловлювався несхвально. Старший та молодший гуртки докладали чимало зусиль, аби обернути «позагурткових» на «гурткових». Шкільна практика випрацювала багато заходів, за допомогою яких «старші» впливали на «молодших». «Позагурткових» вихованців Н. вважав «брутальними розумом і серцем людьми». «Маючи розум, щоб тямити, — писав він, — і серце, здатне любити, вони лишилися зовсім чужими, не схотівши творити чесну втіху Братства трудового». Задля навернення цих «невірних» школа вдавалася до особливих «інквізиційно-педагогічних» прийомів, на кшталт «відлучення від гурту товаришів» («братський» бойкот), запису до «чорної книги», догани в «колі» по суботах і, зрештою, — виключення зі школи. Крім членів старшого братського гуртка і «старшин» (пропонованих опікуном керівників, яких обирав кожний клас), помічниками Н. в справі виховання були викладачі Воздвиженської школи. Спершу тут викладали сторонні особи, які мали вчительські дипломи. Ці порівняно незалежні люди перешкоджали Н. запроваджувати в життя його «братські» принципи. Від 1888 школі було надане право мати вчителів зі своїх же вихованців. Відтак з’явилися нові викладачі, «в котрих розум упорядкований
вірою в абсолютну істину християнського світогляду». Усіма справами керувала братська дума з 8-ми осіб, 4 з яких були сам засновник, дві його сестри та мати. Сенс цієї пед. моделі, на думку Н., полягав у тому, що цілком змінені 5-річним вихованням діти починали інакше мислити й відчувати. У них з’являлися особливі запити. Отже, їм вже «не подобалося жити серед хижих вовків у цьому світі боротьби й наживи». «Вони, — писав Н., — виходять зі школи цілком перероджені духовно, з християнським складом розуму і симпатій, з палким бажанням усе своє життя доладно організувати згідно з вірою». Це відповідало гол. меті Хрестовоздвиженського братства, яку сам Н. убачав в «організації добра в житті, практичному здійсненні християнської правди шляхом доладного життя, взаємин і всіх родів праці на засадах любові до Бога й братолюбства». Як бачимо, основою виховної системи Н. була її морально-реліг. сторона в комплексі з політех. освітою. Загалом ця пед. система, безперечно, була досить ефективною. Проте нав’язування інтенсивного реліг. життя, тотальна система «шпигунства» вихованців один за одним та авторитарні методи викладання, що давали змогу прищеплювати неплюєвські ідеї його підопічним, призводили до протестів учителів, нівелювання індивідуальності вихованців й недопущення вільнодумства. Це створювало гнітючу психологічну атмосферу й було однією з причин внутр. конфліктів та суперечностей. У найкращі для нього часи в братстві перебувало понад 500 членів, а про досягнення в екон. житті й у вихованні «братчиків» є чимало схвальних відгуків у рос. та європ. періодиці. Після смерті Н. 1908 братство (а насамперед — його дума) вступило у володіння неплюєвськими маєтками. Вони становили понад 16 тис. десятин землі з лісом, будівлями, худобою, реманентом, підсобними підпр-вами. Заг. вартість майна сягала 1 млн 750 тис. рублів. Щорічні прибутки братства від маєтків напередодні Першої світової війни становили 112 тис. руб., а актив братства сягав 2 млн руб. Отож,
братська дума виявилася новим великим власником. І хоча особливої місіонерської ревності в неї не було, варто зазначити, що, сповідуючи заповідану засновником комунітарну ідеологію та дотримуючись його правила «жити за канонами охайної, здорової, дешевої простоти», Хрестовоздвиженське братство все ж таки спробувало розширити свої кордони. Так, 1912 община купила лісний масив площею 20 тис. десятин, розташов. у Пермській губ., відкрила там свій філіал й налагодила пром. переробку деревини. Але згодом соціальні зрушення (I світ. війна та Російська революція 1917—1918) перервали природний хід подій. 1919 Трудове братство реорганізується в комуну, втім, як не дивно, на перших порах, зберігши орг. структуру й реліг. устрій життя. Та невдовзі розгорнулися драматичні події, формально викликанi ворожим ставленням навколишнього селянства, яке вимагало розпустити комуну та поділити її володіння. Місц. влада підтримала «антибратські» настрої, надавши цим експропріаційним вимогам відповідного ідеологічного забарвлення. Слово «братчик» набуло негативного відтінку й почало асоціюватися зі словами «антирадянщик», «чужий елемент», «потенційний шкідник», хоча поки що й не «ворог народу». Принагідно згадаємо, що й при самодержавстві братство вважалося небезпечною для засад д-ви сусп. аномалією, відхиленням від офіц. настанов. Відтак, естафета відторгнення основоположних ідей братства була передана зі старої сусп. формації до рад. д-ви, яка підійшла до вирішення проблеми більш жорстко. Комуна (від 1923 — артіль) втратила самостійність у веденні своїх справ. Настав період тотального контролю зверху, а комунари були змушені (на жаль, марно) вести боротьбу з чиновницько-бюрократичним свавіллям. У грудні 1923 рідних сестер засновника братства Марію Уманець та Ольгу Неплюєву виключили з артілі як колиш. поміщиць. Таким чином, можна впевнено стверджувати, що з цього часу місце комунітарних
375 НЕПЛЮЄВ
376 НЕПОРОЖНІЙ
П.С. Непорожній.
ідеалів заступила комуніст. ідеологія. Далі — ще гірше. У губернській пресі з’явилися статті з безпідставними звинуваченнями колиш. братчиків. Спочатку ці наклепи мали заг. характер — роздратування й неприязнь викликали особисті риси характеру «неплюївців», їх «несхожість» на місц. селян, яким кидалась у вічі та служила мовчазним докором поведінка «цивілізованих сусідів»: «не пиячать, не сваряться, не палять, називають один одного братами й сестрами… не ті люди, не наші», «…виховані в поліцейській комуні поміщика Неплюєва …займаються спекуляцією й проповідують контрреволюційні ідеї під вивіскою сільськогосподарської артілі». Однак зазначимо, що навіть вороже налаштовані представники офіц. преси не могли не підкреслити значних екон. успіхів братства, хоча й намагалися показати їх як наслідок нещадної експлуатації навколишніх селян, називаючи діяльність воздвиженців «колективізацією в царські роки». У жовтні 1925 в Глухові розпочала роботу виїзна сесія Верховного Суду України, що розглянула звинувачення комунарів у «співробітництві з урядом гетьманської України, німцями та денікінцями», «придбанні 4 кулеметів, 200 гвинтівок та створенні складів зброї з метою підготовки збройного повстання проти радянської влади». Наслідком цього стали репресії серед «неплюївців» і засудження п’ятьох керівників госп-ва до різних термінів позбавлення волі. Згодом артіль адм. рішенням була перетворена на колгосп, а 1929 колишніх братчиків силоміць виселили із Воздвиженська, поставивши, фактично, знак рівності між ними і поміщиками, яких цей захід стосувався відповідно до урядової постанови. «Контрреволюціонерів» не виселяли під конвоєм, їх не «завантажували» в спецвагони — усе це стало практикуватися пізніше. Але змушений вихід із рідних місць найдосвідченіших аграріїв відчутно позначився на веденні сільс. госп-ва у Воздвиженському колгоспі й істотно підірвав його екон. потенціал. На довгі роки «комунітарний експе-
римент» Н. був забутий, і тільки в наш час робляться спроби відновити вдячну пам’ять про засновника Хрестовоздвиженського трудового братства та його послідовників. Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1—5. СПб., 1901—08. Літ.: Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона, т. 40. СПб., 1897; Абрамов И. В культурном скиту. СПб., 1914; Богун М.О., Ткаченко В.В. Істина Миколи Неплюєва (З історії Воздвиженського трудового братства). «Філософська і соціологічна думка», 1991; Ткаченко В.В. Про Воздвиженське трудове братство та присвячену йому повість П.К. Федоренка «Серебряные нити». В кн.: Федоренко П.К. Срібні нитки. К., 2001; Його ж. Роль провінції у розгортанні комунітарного руху в Лівобережній Україні у 80-х рр. ХIХ ст. В кн.: Література та культура Полісся, вип. 17. Ніжин, 2001; Його ж. Християнський гуманізм Миколи Неплюєва (з нагоди 150-річчя з дня народження). «Сіверянський літопис», 2001, № 5. В.В. Ткаченко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «НЕПЛЮЄВ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
