НАРОДНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В ІСТОРІОГРАФІЇ, народницька школа (течія) в історіографії — термін для позначення неформальної інституціоналізації укр.
істориків 2-ї третини 19 — поч. 20 ст., які відводили народу/нації провідну роль у концептуальному представленні минувшини. Розрізняють романтично-народницьке історіописання (30-ті — 60—70-ті рр. 19 ст.) у ностальгічній, героїко-легендарній та етногр. формах з містично-реліг. і морально-етичною мотивацією творчості й позитивістсько-народницьку (80-ті рр. 19 — поч. 20 ст.) історіографію, яка спирається на різноманітні методологічні й теор. засади. Поворот до висвітлення і репрезентації нар./нац. життя намітився в європ. історіописанні наприкінці 18 ст. Його пов’язують із хвилею критики раціональнопросвітницьких уявлень про однорідність людської природи як частини загального універсуму. Ці культурницькі й інтелектуальні устремління визрівали ще в середовищі мислителів пізньопросвітницького раціоналізму, зокрема в преромантичних мотивах творчості Й.-Г.Гердера, Ж.Ж.Руссо та ін. європ. мислителів. Переломним часом їхнього поширення стала післянаполеонівська доба європ. історії. Саме тоді відбувається перенесення пріоритетів із самодостатнього культу Розуму та канонів природноправового мислення на своєрідність і множинність культурнонаціональних або народних укладів життя, з апології незмінності, одноманітності побутування істор. людини на акцентування конфлікту «природного стану» з цивілізацією, поширюються ліберальні ідеали автономії особистості та середовища її існування тощо. Врешті, у перші десятиліття 19 ст. ще донедавна вельми популярні теорії просвітницького раціоналізму остаточно програють змагання з новітніми романтичними інтенціями (див. Романтизм). З романтичними інтерпретаціями до історичної науки ввійшов масовий, колективний герой — народ/нація з множинністю, ірраціональністю і містичністю способів дії та неосяжним розмаїттям форм її виявів. З його появою єдиний, всеохоплюючий і логічно впорядкований Космос минулого, представлений у просвітницько-раціональному світобаченні, воднораз поступився місцем романтичному Хаосові з
безліччю епізодів і фрагментів. Заразом поява народу/нації в науково-істор. концепціях минувшини призвела до того, що істор. подія вилучається з логічного вмотивованого та зумовленого ланцюга раціоналістичних схем. Наразі ширяться уявлення про мозаїчність і розсіяність, розмитість наук. палітри світу історії. Індивідуалізація, локальна предметизація та національнорегіональна фрагментарність світу минувшини в романтичних інтерпретаціях сягають апогею. Та найголовніше — у полі романтичних систем світобачення опиняється істор. Людина з розмаїтими й унікальними проявами нац. і соціального буття, самобутніми, індивідуальними реакціями, яка остаточно руйнує логічні й універсальні схеми, тотально заперечує просвітницький потяг до абстрактних розумувань і уявлень. На часі постають дослідницькі зацікавлення унікальним і самобутнім фактографічним матеріалом, який розглядається в контексті різнорідних виявів нар./нац. духу. Мінливість, динамічність, суперечливість, конечність і нескінченість зробилися неодмінними характеристиками полівимірних істор. об’єктів, що функціонували в багатоплощинному середовищі, розглядалися з різних масштабів і ракурсів, зокрема з обсягу нац. та регіонально-провінційної проблематики. У широкому розумінні відбувалося виділення й розчленування цілісного потоку на локальні утворення, через які історики прагнули осягти внутр. сенс істор. руху, вловити відчуття часу тієї чи ін. доби. Кардинальні метаморфози європ. ладу перших десятиліть 19 ст. продемонстрували тодішнім інтелектуалам швидкоплинний зв’язок між минулим та сучасним, який реалізовувався за життя однієї генерації. Цей досвід переживання, споглядання катастрофічних революц., військово-політ. зрушень і масштабних соціокульт. трансформацій істотно підважив раціоналістичні уявлення про універсальність та лінійність змін у світі історії, сенс яких виводився з перспективи сучасності. Натомість постулюються новітні уявлення про час історичний як органічний потік, який може набу-
вати різної подоби: стрімкої, бурхливої течії, кількох самостійних річищ або спокійної заводі, що майже завмерла у своєму плині тощо. Рух цього потоку в народницько-романтичній історіографії визначається ірраціональними засадами: волею Божого Провидіння, нар./нац. духом чи якимось об’єктивним розумом. Проте розмаїття світу історії, представлене в романтичних версіях минувшини, вимагало від історика більш різноманітного інструментарію, ніж за часів просвітницького раціоналізму. Тож дослідницькі канони вчених збагатилися за рахунок творчої уяви й споглядання, інтуїтивного проникнення та чуттєвого переживання, здатності до індивідуалізації істор. дійсності і сприйняття певного духовного стану конкретних осіб, спроможності до численних трансформацій різноманітних форм виразу ідей або колективних, масових образів із домінуючою увагою до просторово-часового колориту. Означені новації пронизують майже всі сюжетні лінії романтичного європ. історіописання 1820—30-х рр. Динамічні, багатовимірні реконструкції різноманітних виявів нар./нац. духу потребували й істотного розширення джерельної бази досліджень. Відтак постали проблеми встановлення ступеня вірогідності значних масивів фактів, себто критики й інтерпретації різноманітних видів джерел історичних. Кардинальні зрушення в опрацюванні джерел сталися із впровадженням критичного або історико-філол. методу. Його фундаторами вважаються нім. вчені Б.-Г.Нібур та А.-Г.Геерен. Інституціоналізація народницького напряму в укр. історіографії відбувалася поступово й нині уявляється як складний, не позбавлений суперечностей процес. На межі 18—19 ст. укр. історіописання містило строкате, іноді еклектичне сполучення провіденційних, просвітницьких та преромантичних складових. Зокрема, початки преромантизму деякі дослідники знаходять уже в «Історії Русів». На поч. 19 ст. виникають і нові університетські центри секуляризованої від схоластичних догматів науки та культури «ні-
мецького типу» — у Харкові, а пізніше в Києві та ін. містах. Упродовж 1830—40-х рр. Харків став інтелектуальним осередком шеллінгіанства, під впливом якого сформувалися світосприйняття й погляди відомих укр. науковців, які належали до народницького напряму, зокрема М.Костомарова. Інституціоналізація народницького напряму в укр. історіографії частково відбувалася й за рос. посередництва, наприклад, за впливу відомих моск. інтелектуалів на М.Максимовича – філос. «вечори любомудрів» кн. В.Одоєвського, який разом із шеллінгіанцем В.Кюхельбекером видавав альманах «Мнемозина» (1824—25), лекції професора фізики та агробіолога М.Павлова й ін. Важливу роль у формуванні народницького напряму відіграла хвиля етногр. дослідів і студій з вивчення укр. фольклору, міфології 2-ї пол. 1820-х — 1850-х рр., зокрема збірки «Малороссийские песни» (Москва, 1827), «Украинские народные песни» (Москва, 1834), «Сборник украинских песен» (Київ, 1849), укладені й видані М.Максимовичем, «Украинские народные предания» (Кн. 1. Москва, 1847) та «Записки о Южной Руси» (Т. 1—2. С.-Петербург, 1856—57), зібрані й опубліковані П.Кулішем, магістерська дисертація М.Костомарова «Об историческом значении русской народной поэзии» (Харків, 1843) і його студія «Славянская мифология» (Київ, 1847), літературнофольклористичний збірник «Запорожская старина» (1833—38), який видавався за редакцією І.Срезневського, та ін. Заразом публікувалися укр. літописні й істор. пам’ятки. Важливу роль у цьому процесі відіграв О.Бодянський, який був секретарем Моск. т-ва історії та старожитностей російських і редактором його «Чтений». У цьому періодичному виданні було видруковано низку праць і матеріалів з укр. історії, зокрема «Історія Русів» (1846). Завдяки етногр., мовній та літ. практиці спершу відбулося відкриття мистецько-естетичних та морально-етичних, а пізніше осягнення етносоціальних цінностей укр. народу/нації як масового, колективного героя на сцені історії. Саме вони окреслили канони істор. праць репрезентантів
191 НАРОДНИЦЬКИЙ
192 НАРОДНИЦЬКИЙ
народницького напряму 1830— 60-х рр., зокрема виняткову увагу щодо побутування нац. традицій, виявлення героїчних постатей минулого, масштабних явищ і процесів, переломних, критичних і драматичних епох укр. історії (Хмельниччина), апології творчої думки народу, славетних звершень і діянь, трагізму й легендарності істор. буття, руйнівних рухів (Гайдамаччина), декодування нар. образів і знаків (козац. могили — символ смерті й слави) тощо. Водночас фольклористичні та етногр. захоплення визначили не тільки творчі пріоритети істориків-народників, а й гол. об’єкт народницького історіописання — історія знизу, народ/нація в єдиному етнокульт. та етногеогр. просторі минулого, сьогодення і майбуття. Відтак реалізувалася «мовна програма» романтизму, яка через «словесні» (етнографія, фольклористика, мовознавство, література) практики відкрила екзистенцію народу/нації як духовної субстанції. Тоді ж в істор. працях впроваджується низка базових дихотомій: народ—аристократія, егалітаризм—елітаризм, федерація—єдинодержавність, народоправство—єдиновладдя, сила— безсилля, внутрішнє—зовнішнє, індивідуальне—загальне, якими оперують у своїй творчості репрезентанти народницького напряму. Крім того, саме поняття «держава» історики-народники зазвичай ототожнювали з централістично-бюрократичною абсолютистською Російською імперією, в якій признавали втілення єдинодерж. ідеалу, котрий пов’язували з соціокульт. впливом монголо-татарської навали (М.Костомаров). Проте певні ознаки єдинодержавності вбачали й у Великому князівстві Литовському. Власне, істор. досвід перебування укр. земель в імперії Романових уважався підставою для негативного ставлення представників народницького напряму щодо відтворення історії д-в, зокрема в сенсі побутування відомої антитези: народ—держава. Заразом ця негативна настанова істориківнародників досить часто генералізувалася й гіперболізувалася, особливо в істор.та суспільно-політ. думці 1-ї третини 20 ст., і штучно відокремлювалася від
широких інтелектуальних контекстів і соціокульт. координатів їхньої творчості. Важливий вплив у становленні народницького напряму справили соціокульт. імпульси й інтелектуальні новації 2-ї пол. 19 ст., зокрема Відродження слов’ян. народів, революц. та національно-визвол. рухи в Зх. і Центр. Європі. Саме вони спричинилися до початку нового етапу укр. Відродження, пов’язаного з кирило-мефодіївськими братчиками на Наддніпрянщині та «Руською трійцею» в Галичині. Невипадково тодішній укр. рух порівнюють з «Молодою Європою» (1834), заснованою Дж.Мадзіні, а «Книгу буття українського народу», автором якої вважають М.Костомарова, — із «Книгами польського народу і польського паломництва» (1832) А.-Б.Міцкевича та «Книгою народу» (1838) франц. політ. діяча, проповідника християн. соціалізму, абата Ф.-Р. де Ламенне. Зокрема, у середовищі київ. молоді початку 1840-х рр., згодом серед кириломефодіївських братчиків ширяться ідеї укр. месіанізму, панславізму, федералізму й егалітаризму. Приміром, М.Костомаров обстоював ідею рівності людей, станів та етнонац. спільнот, нац. гармонії, що спиралася на трансцендентальні цінності християнства й морально-етичні відчування нар./нац. духу, актуалізовані постулати народоправства і федеративний спосіб організації сусп-ва, витоки якого він вбачав в удільно-вічовому укладі Київської Русі й демократ. традиціях козацтва. Загалом упродовж 2-ї пол. 1820-х — 1840-х рр. укр. народницько-романтичне історіописання репрезентоване значною кількістю дрібних розвідок, заміток, рецензій, бібліографічних нотаток, публікацій окремих етногр. та фольклористичних матеріалів. Саме в цей час розпочався проект «винайдення України» та його легітимації, за термінологією модерністів чи конструктивістів, принаймні спостерігається процес його переходу із латентної фази до спроб окреслити культ. простір Малоросії в контексті ретроспективного відтворення козацько-гетьман. та києво-рус. спадщини. Перехід від
дрібних істор. фрагментів і сюжетів до створення досить великої зв’язаної оповіді — гранд-наративу в укр. історіописанні відбувався досить швидко. Зокрема, уже в 1840-ві рр. кілька відомих кирило-мефодіївських братчиків (М.Костомаров, П.Куліш) мали солідні авторські проекти з написання укр. історії різного ступеня готовності. Вочевидь, погром Кирило-Мефодіївського товариства 1847 віддалив ці метаморфози в укр. історіографії на 10—15 років. Однак уже в 2-й пол. 19 ст. спостерігаємо тріумфальне поширення монографій М.Костомарова, творів П.Куліша та низки українознавчих публікацій у ж. «Основа» (1861—62) в рос. інтелектуальному просторі, зокрема в Санкт-Петербурзі. Напр., народжується відома формула «дві руські народності» в однойменній праці М.Костомарова (1861), в якій протиставлення малорусів та великорусів подано не тільки в сенсі громад. укладу і нар. психології, а й істор. побутування, попри його подвійну лояльність щодо Малоросії/України та Росії / Рос. імперії. Тим-то в текстах М.Костомарова як історика-народника фактично знаходимо майже всі технологічні складові, потрібні для реалізації легітимаційної функції нац. гранд-наративу: відправника — укр. інтелектуалів-романтиків, колективного героя — укр. народ та його призначення, й адресата — українофільську інтелігенцію. На зламі 1860—70-х рр. в укр. історіографії шириться позитивізм, який тісно пов’язаний із культом науки, здебільшого в природознавчо-натуралістичному розумінні. Відтак відбувається сцієнтична переорієнтація та об’єктивізація істор. студій, зокрема піднесення їхнього фахового рівня, фактографічної достовірності й джерельного забезпечення (традиція документалізму В.Антоновича), а також дегероїзація та деміфологізація історії, поширення еволюційних й детерміністських тлумачень істор. руху, порівняльно-істор. статистичного, типологічного та ін. дослідницьких методів. Ці зміни спричинилися до трансформації змістовної сутності поняття «народ» у народницько-позитивістському історіописанні. Народни-
ки-романтики трактували цей термін у метафізичному й ідеалістичному розумінні, тобто спиралися на давню ідею тотального одухотворення сусп-ва і природи, врешті-решт усього макрокосмічного порядку. Натомість народники-позитивісти часто-густо тлумачили народ як надорганізм за аналогією з будовою та функціями живого організму, або в сенсі еволюційних біологічних чи соціологічних теорій, іноді сприймали його як соціальний, соціально-психологічний тип, напр., у студії В.Антоновича «Три національні типи народні» (1888). Заразом істотно розширюється предметна область науково-істор. студій в укр. історіописанні, які представлені в київ. школі В.Антоновича, котрий скеровував своїх учнів на розробку земельної (регіональної) історії давньої Русі. Монографічні студії, присвячені окремим землям, підготували та видали учні В.Антоновича (див. Антоновича В. київська школа істориків): М.Дашкевич «Болоховская земля и ее значение в русской истории» (Київ, 1878), Д.Багалій «История Северской земли до половины XIV ст.» (Київ, 1882), Н.Молчановський «Очерк известий о Подольской земле до 1434 года» (Київ, 1885), О.Андріяшев «Очерк истории Волынской земли до конца XIV в.» (Київ, 1887), М.Грушевський «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV ст.» (Київ, 1891), М.Довнар-Запольський «Очерк истории Кривичской и Дреговичской земель до конца XII ст.» (Київ, 1891), П.Голубовський «История Смоленской земли до начала XV в.» (Київ, 1895), В.Данилевич «Очерк истории Половецкой земли до конца XIV ст.» (Київ, 1896), В.Ляскоронський «История Переяславской земли с древнейших времен до половины ХIII ст.» (Київ, 1897) та ін. Праці науковців зі школи В.Антоновича кардинально розширили наукові уявлення про простороворегіональну конфігурацію історичного процесу в Русі-України та стали своєрідними цеглинами, підготовчим матеріалом у творенні укр. гранд-наративу. Крім того, київська школа В.Антоновича виявила інтелектуальний і персональний зв’язок між різни-
ми поколіннями істориків-провідників народницького напряму: М.Максимович—М.Костомаров—В.Антонович—М.Грушевський. Важливим досягненням народницького напряму стало висунення та обґрунтування концепції про безперервність укр. істор. процесу і його самостійність щодо загальнорос. історії. Контури цієї конструкції представлені в знаменитому есе М.Грушевського «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904), а її синтетичне втілення — у його монументальній «Історії України-Руси» (у 10 т., 13 кн. Львів—Київ, 1898—1936). Саме з цією працею пов’язують творення укр. нац. гранд-наративу та переходу проекту «винайдення України» з культурницької до політ. фази. З «легкої руки» репрезентантів державницького напряму в українській історіографії М.Грушевського вважають останнім великим істориком-народником, але ця теза є досить суперечливою. Попри наявність персонального й інтелектуального зв’язку М.Грушевського з фундаторами народницького напряму його світосприйняття, погляди й наук. творчість сформувалися на вельми широкій інтелектуальній основі (позитивізм, неоромантизм, впливи неокантіанського й соціологічного поворотів тощо). Тому побутування контраверсії між народницьким — державницьким напрямами укр. історіописання значною мірою зумовлювалося політ. й ідеологічними потребами, які постали внаслідок травматичного, шокового сприйняття поразки української революції 1917—1921 та пореволюц. і міжвоєнної дійсності 1920—30-х рр. Відтак низка сучасних дослідників слушно вказують на розмитість меж між народницьким і державницьким напрямами в укр. істор. науці 1-ї третини 20 cт., зокрема підкреслюють абстрактність й умовність змістовного наповнення цих термінів (І.Гирич, Я.Дашкевич та ін.). В укр. еміграційній (1920—30-ті рр.) та діаспорній історіографії (1940—80-ті рр.) опозиції: народницький—державницький, народ—держава, нар. маса — аристократія тощо вживалися пере-
важно як ціннісні, аксіологічні рефлексії, що не мали чіткого, окресленого епістемологічного статусу. Новий сплеск дискусій навколо означених дихотомій спостерігається після розпаду СРСР та введення до укр. історіографії впродовж 1990-х рр. т. зв. забороненої спадщини, утім, ця полеміка на поч. 2000-х рр. поступово перемістилася на периферію академічного життя. Літ.: Костомаров Н. Об историческом значении русской народной поэзии. Х., 1843; Куліш П. Украйна: Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького. К., 1843; [Костомаров Н.И.] Мысли об истории Малороссии. В кн.: Библиотека для чтения, т. 78, № 9. Б/м, 1846; Костомаров Н.И. Черты народной южнорусской истории. «Основа», 1861, № 3; 1862, № 6; Його ж. Об отношении русской истории к географии и этнографии (лекция, читанная в Географическом обществе 10 марта 1863 г.). В кн.: Записки Императорского Русского географического общества, т. 12, № 2. Б/м, 1863; Його ж. Историческое значение южнорусского народного песенного творчества. «Беседа», 1872, т. 4—6, 8, 10—12; Пыпин А.Н., Спасович В.Д. История славянских литератур, т. 1. СПб., 1879; Пыпин А.Н. История русской этнографии, т. 3: Этнография малорусская. СПб., 1891; Коялович М.О. История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям. СПб., 1901; Грушевський М. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства / Отдельный оттиск из сборника: «Статьи по славяноведению. I». СПб., 1904; Грушевський О. З українського культурного і наукового життя в середині ХIХ в. «ЗНТШ», 1906. т. 74; Грушевский М. Развитие украинских изучений в ХIХ в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения. В кн.: Украинский народ в его прошлом и настоящем, т. 1. СПб., 1914; Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. Прага, 1923 (2-ге, англомовне вид. — Нью-Йорк, 1957; 3-тє вид. К., 1996); Костомаров М. Дві руські народності. К.—Лейпциг, [1923]; Грушевський М. Сто літ українського народництва. В кн.: Первісне громадянство та його пережитки на Україні, вип 1/3. К., 1927; Багалій Д. Історіографічний вступ і доба натурального господарства. В кн.: Багалій Д. Нарис історії України: на соціально-економічному ґрунті. Х., 1928; Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. [К.,] 1928; Андрусяк М. Українська історіографія. В кн.: Збірник Українського наукового інституту в Америці. Сент Пол — Прага, 1939; Крупницький Б. До методологічних проблем української історії УВАН. Секція історична: I. Праці конференції історичної групи 6 липня 1946.
193 НАРОДНИЦЬКИЙ
194 НАРОДНІ
Авгсбург, 1946; Г-ка В. Українська народницька історіографія в світлі державницьких ідей. «Голос Державника» (Авгсбург), 1947, № 2; Коваленко Л.А. Народницька течія в українській історіографії. «Тези доповідей та повідомлень Ужгородського державного університету: Серія: Історична», 1959, № 3; Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХIХ ст.). К., 1959; Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: 3бірник статей. Мюнхен, 1959; Коваленко Л.А. Конспект лекцій з української історіографії ХIХ ст. Кам’янець-Подільський, 1964; Витанович І. Уваги до методології й історіософії Михайла Грушевського. «Український історик», 1966, № 1/2; Сторчак Г.І. Радянська історична наука про народницьку історіографію історії України. «УІЖ», 1968, № 8; Чубатий М. Українська історична наука: Її розвиток і досягнення. Філадельфія, 1971; Saunders D. The Ukrainian impact on Russian Culture 1750—1850. Edmonton, 1985; Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. К.—Кембридж, 1991; Потульницький В.А. Історія української політології (концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). К., 1992; Пінчук Ю.А. Народницький і державницький напрями української історіографії: спільне і відмінне. В кн.: Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (Харків, 15—17 листопада 1995 р.). Х., 1995; Ісаєвич Я.Д. «Народницький» і «державницький» напрями української класичної історіографії в інтерпретації істориків кінця ХХ ст. В кн.: Історіографічна спадщина науки історії України (погляд з кінця ХХ ст.): Матеріали Всеукраїнської науково-освітньої конференції (Глухів, грудень 1996 р.). К.— Глухів, 1996; Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження (друга половина ХVIII — середина ХIХ ст.). Х., 1996; Гоцуляк В.В. Погляд М.Грушевського на український історіографічний процес крізь призму народницької концепції історії України. В кн.: Вісник Черкаського державного університету, вип. 2. Черкаси, 1997; Стельмах С.П. Історична думка в Україні ХIХ — початку ХХ ст. К., 1997; Гирич І.Б. Державницький напрям і народницька школа в українській історіографії (на тлі стосунків Михайла Грушевського і В’ячеслава Липинського). В кн.: Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наукової конференції, присвяченої М.Грушевському (Львів, 24—25 жовтня 1994 р.; Харків, 25 серпня 1996 р.; Львів, 29 вересня 1996 р.): Збірник. Львів, 1999; Дашкевич Я.Р. Михайло Грушевський — історик народницького чи державницького напряму? Там само; Сарбей В.Г. Народ як об’єкт і суб’єкт історичного процесу (давня тема у сучасному соціологічно-істо-
ріографічному баченні). «Історіографічні дослідження в Україні» (К.), 1999, вип. 7; Світленко С.І. Народництво в Україні: 60—80-х років ХIХ століття: Теоретичні проблеми джерелознавства та історіографії. Дніпропетровськ, 1999; Чорновол І.П. Політичні аспекти народницької історіографії: від М.Костомарова до М.Грушевського. «Молода нація: альманах», 2000, № 3; Гирич І.Б. «Народництво» та «державництво» в українській історіографії: проблема змістовного наповнення понять. Там само, 2000, № 4; Іванко А.Б. Історики України ХIХ— ХХ ст. (нариси української історіографії). Кіровоград, 2001; Левенець Ю.А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХIХ — початок ХХ століття). К., 2001; Мислителі німецького Романтизму. Івано-Франківськ, 2003; Дмитренко М. Українська фольклористика другої половини ХIХ століття: Школи, постаті, проблеми. К., 2004; Калакура Я. Українська історіографія: Курс лекцій. К., 2004; Козак С. Українська змова і месіанізм. Кирило-Мефодіївське братство. ІваноФранківськ, 2004; Козачок Я.В. Українська ідея: з вузької стежки на широку дорогу (художня і науково-публіцистична творчість Миколи Костомарова). К., 2004; Короткий В. Взаємини М.Максимовича та В.Антоновича (до питання тяглості української історіографічної традиції). «Історіографічні дослідження в Україні» (К.), 2005, вип. 16; Тельвак Вікторія, Тельвак Віталій. Михайло Грушевський як дослідник української історіографії. К.—Дрогобич, 2005; Ясь О. Ідеалістичні та ірраціональні мотиви в науковій творчості Миколи Костомарова. «Україна модерна», 2006, ч. 10; Його ж. Історія як сюжет: Представлення образу Богдана Хмельницького в однойменній монографії М.І. Костомарова. «УІЖ», 2007, № 2; Ясь О. Фрагмент як форма мислення: романтичний світ Михайла Максимовича. В кн.: Terra Cossacorum: Студії з давньої і нової історії України: Науковий збірник на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова. К., 2007. О.В. Ясь.
ми думами, власниками ф-к і здів, культурно-просвітніми, кооп. установами й т-вами, окремими особами. Книгами користувалися як у читальних залах, так і брали додому. Спершу Н.б. перебували у віданні місц. установ мін-ва нар. освіти, від 1867 — і МВС. Їхню діяльність унормовували «Правила про безкоштовні народні читальні» 1890, якими передбачалося комплектувати бібліотечні фонди відповідно до каталогів, схвалених ученим к-том міністерства народної освіти. До Н.б. могла потрапити лише десята частина від книг, що видавалися. Вилучалася література соціально-політичного, пропагандистського змісту та наукова. Мережа Н.б. зросла в роки революції 1905—1907. Урівнювався їхній статус з платними публічними міськ. б-ками. 1906 для них укладені нові «Правила». Н.б. й т-ва, що ними опікувалися, друкували звіти про їхню діяльність. Багатьом з них присвоювалися імена відомих літераторів або осіб, на кошти яких куплялися книги (Київська міська нар. безплатна б-ка-читальня ім. В.Жуковського, Київ. єврейс. громад. б-ка ім. І.Бродського). Від 1870-х рр. відкривалися також і при початкових школах. Н.б. в Україні налічувалося бл. 3 тис. Після 1917 перетворені на масові бібліотеки. Літ.: Сборник постановлений по Министерству народного просвещения, т.4. СПб., 1871; Десятилетие Харьковской общественной библиотеки. Х., 1898; Стаханов С. Народная библиотека-читальня и ее посетители. М., 1900; Отчет о состоянии и деятельности Первой киевской городской бесплатной народной читальни на Подоле. К., 1908; Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60—90-х роках ХIХ ст. К., 1980; Кизченко В.И. Культурный облик пролетариата Украины в период империализма. К., 1990; Центральний державний історичний архів України, м. Київ, ф. 707, оп. 87, спр. 5222. В.С. Шандра.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «НАРОДНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В ІСТОРІОГРАФІЇ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
