МОГИЛА Петро (30 (21).12. 1596—11(01).01.1647) — церковний і культурно-освітній діяч, богослов, митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (з 1633), екзарх Константиноп. патріарха. Син валаського і молдов. господаря Симеона Могили та угор. князівни Маргарити (Маргіти). Після насильницької смерті Симеона (1607) і втрати молдов. престолу сім’я переїхала до Речі Посполитої. Освіту М. міг здобути у Львівській братській школі або ж із допомогою братських учителів. Рід Могил підтримував тісні контакти з Львівським братством, надавав кошти для розбудови та оздоблення Свято-Успенської братської церкви. Можливо, здійснив подорож по європ. країнах, оскільки для тогочасної шляхетської та магнатської молоді було звичкою виїжджати за кордон як для навчання, так і для вдосконалення у військ. майстерності. Підтримка польс. королем Сигізмундом III Ваза молдов. господарів, а також родинні зв’язки з впливовими польс. магнатами та укр. князями забезпечували М. високе становище в сусп-ві Речі Посполитої. Свою кар’єру розпочав при дворі С.Жолкевського, протягом 1606— 18 — київ. воєводи, коронного гетьмана, а потім і канцлера. Брав участь у Цецорській битві 1620. Після смерті С.Жолкевського деякий час перебував при дворі гетьмана великого литов. Я.-К.Ходкевича, взяв участь у Хотинській війні 1621. Проте надав перевагу не військ., а духовній діяльності. 1627 після смерті Захарії (Копистенського) став архімандритом Києво-Печерської лаври. Його кандидатуру підтримали митрополит Київський Іов (Борецький) та королів. влада. Свою діяльність спрямував на захист володінь Києво-Печерської лаври та відновлення її святинь, організацію чернечого життя. Особливого значення надавав освіті, заснував 1631 при Лаврському Свято-Троїцькому монастирі школу. Для організації навч. процесу запросив зі Львова високоосвічених ієромонахів Ісаю (Трофимовича-Козловського) та
Сильвестра (Косова). 1632 на основі злиття цієї школи з Київською братською розпочав свою діяльність колегіум, названий в його честь Могилянським (див. Києво-Могилянська академія). Після смерті Іова (Борецького) митрополитом став Ісая Копинський (з 20 червня 1631). Користуючись нагодою обрання нового короля у зв’язку зі смертю Сигізмунда III (1632), укр. православні князі, шляхта, братства та запорозькі козаки ставили вимоги припинити утиски православних і визнати церковну ієрархію, відновлену 1620. Новообраний король Владислав IV Ваза пішов на поступки й 1633 легалізував православну церкву (див. «Пункти для заспокоєння руського народу»), але на чолі її бажав бачити людину, лояльну і наближену до польських впливових кіл. Таким вважав архімандрита Києво-Печерської лаври. 10 листопада 1632 він затвердив його кандидатуру. М. одержав благословення від константинопольського патріарха Кирила Лукаріса. Висвячення його відбулося у Львові 28 квітня 1633. У липні він прибув до Києва й змусив Ісаю Копинського зректися митрополичого сану. Ставши митрополитом, М. розпочав реорганізацію та консолідацію церк. життя. Зібрав і організував учених богословів, перекладачів, редакторів, письменників, з якими розробляв і впроваджував реформи. До цього гуртка входили Ісая (Трофимович-Козловський), Сильвестр (Косов), Атанасій Кальнофойський, Йосиф (Кононович-Горбацький), Софроній (Почаський), Ігнатій (Оксенович-Старушич). У своїй реформаторській діяльності митрополит спирався на кириломефодіївську традицію, водночас упроваджував на правосл. ґрунті досягнення катол. церкви, зокрема в освіті, використовував деякі здобутки катол. теології. Реорганізував діяльність Києво-Печерської друкарні, яка видавала як книги, необхідні для літургійної служби, проповідей («Служебник» (1629), «Тріодь цвітна» (1631), «Євангеліє учительне» (1637)), так і вірші, полемічні твори. Запровадив книгодрукування польс. і лат. мовами, першими виданнями були панегірики, присвячені митрополиту. Видання «Патерикона» (1637)
Сильвестра (Косова), що містив переробку житій печерських угодників, та «Тератургеми, альбо чуда» (1638) Атанасія Кальнофойського з описом чудес, які відбувалися в Києво-Печерському монастирі, мали на меті показати, що правосл. церкві властиві такі ж форми церк. життя, як і католицькій. А наявність власних святих, святість яких підтверджується чудесами, є ознакою святості та істинності церкви. З цією метою було видано «Канон печерським святим», де поряд з руськими святими проголошувалося вшанування печерських чорноризців. М. власноруч записав чудеса зцілення святим миром і водою, молитвами й поклонінням іконі Божої Матері в Києво-Печерському монастирі, перекази про чудеса, що мали місце в Галичині, на Волині, у Молдові. Його записи цікаві також побутовими деталями, тонкими спостереженнями переживань віруючої людини. З його оточення вийшов ґрунтовний полемічний твір «Літос або камінь» (виданий польс. мовою в лаврській друкарні 1644), спрямований проти «Перспективи» Касіяна (Саковича), де спростовуються його твердження про православ’я як повне хиб у догматах віри, таїнствах і обрядах та визнання істинним лише католицизму. Разом зі своїми соратниками митрополит М. уклав системний виклад осн. засад правосл. вчення «Православне сповідання віри», яке обговорювалося на помісному соборі, скликаному у вересні 1640 (див. Київський православний церковний собор 1640). Затверджене на соборі в Яссах (нині місто в Румунії) 1643 в присутності всіх чотирьох правосл. патріархів та грец. єпископів як таке, що відповідає «догматам православної церкви й святим канонам, є правдивим і православним», «Сповідання» було прийняте всіма правосл. церквами. Ця праця викликала інтерес серед європ. теологів, уперше повністю була видана грец. мовою в Голландії 1667. На основі його укладено короткий катехізис — «Собраніє короткой науки о артикулах віри», видане 1645 польс., а потім — церковнослов’ян. мовами. На Київ. правосл. церк. соборі 1640 були прийняті заходи
для зміцнення дисципліни та контролю над виконанням пастирських обов’язків священослужителів. Запроваджено поділ на єпархії, нагляд за діяльністю яких мали здійснювати митрополичі візитатори, духовний суд. Митрополит проповідував і впроваджував у церк. практику принцип діяльного чернечого життя. Уніфіковані М. чини та обряди православної церкви, викладені в Требнику Петра Могили 1646, утрималися в церковній практиці протягом століть. За його ініціативи відновлювалися правосл. святині — Софійський собор, де створювався меморіал вел. кн. київ. Володимира Святославича, цим підкреслювалася заслуга князя в запровадженні християнства на Русі, сталість традицій церк. життя, втілених у діяльності митрополита. Відбудовувалися й ін. давньоруські пам’ятки — Свято-Михайлівський собор Видубицького Свято-Михайлівського монастиря, церкви — Десятинна, побудована на фундаменті давньорус. Десятинної церкви, Спаса на Берестові церква, для розпису якої були запрошені грец. майстри. На одній із фресок, виконаній 1643— 44, зображений сам митрополит. В умовах розколу сусп-ва на противників і прихильників унії церковної, окатоличення укр. еліти, протистояння православної та унійної церков М., як і ієрархи унійної церкви, зокрема митрополит Йосиф Вельямин Рутський, а також польс. король Владислав IV Ваза, підтримував ідею примирення. Його екуменічна ідея була значно ширшою за ту, яку пропонував правосл. церкві рим. престол, втілюючи її в регіональній унії. В анонімному меморандумі «Думка одного польського шляхтича грецької віри» (1645), автором якого вважають А.Кисіля, який спільно з М. накреслив можливий шлях єднання православних та унійців на основі утворення незалежного Київ. патріархату, що бачився складовою частиною єдиної християн. Церкви. Передбачалось, що патріарх обирається собором і не затверджується ні Римом, ні Константинополем; зверхність константиноп. патріарха визнається до звільнення його з-під влади турец. султана, але при
цьому визнається примат папи як першого серед патріархів. Зі свого боку, рим. престол не залишав надії схилити до унії митрополита М., намагаючися залучити й ту частину князів та шляхти, яка залишилася православною. Втіленню задуму примирення перешкодила зміна політ. ситуації, смерть М. та польс. короля Владислава IV Ваза, а початок національної революції 1648—1676 унеможливив реалізацію цього проекту. В умовах Речі Посполитої, коли значна частина укр. еліти відійшла від православ’я і окатоличилася, М. вбачав ідеального покровителя рус. (укр.) народу в «стані священицькім, вищим за цесарський і королівський». Проповідував ідеал правителя, який поєднує авторитарну владу з християн. чеснотами, відповідальністю за своїх підданих, відзначається високими моральними якостями. Тому не випадково вченим гуртком Києво-Печерської лаври за участі М. було здійснено переклад із грецької й видано візант. твір 6 ст. «Настанови диякона Агапіта цезарю Юстиніану» (1628), де змальовано образ ідеального володаря — «філософа на троні, або короля, що філософствує», водночас підкреслюється моральне право архієреїв наставляти володарів. М., називаючи Україну своєю «Отчизною», не поривав зв’язків з батьківщиною: сприяв поширенню освіти та книгодрукування в Молдові і Волощині. На власні кошти спорядив друкарню й відправив її 1635 разом з київ. друкарем Т.Вербицьким до волоського господаря Матея Басараба, де вона почала діяти в м. Кимполунг (нині м. КимпулунгМолдавенеськ, Румунія). Сприяв організації друкарні в Молдавському князівстві в Яссах (1642), тут київ. вчителі організували також у 1640 школу, подібну до свого колегіуму. Пропонував рос. цареві Михайлу Федоровичу відкрити в Москві першу слов’яногреко-лат. школу. Звертаючись до популярної в укр. бароковій літературі (див. Бароко) теми швидкоплинності і марності «світу цього», М. закликав співвітчизників творити добрі справи, не шкодувати коштів на оздобу церков, шкіл, підтримувати своїх
духовних служителів, сиріт, убогих, утверджував ці принципи високого духовного служіння своїм життям і діяльністю. У своєму заповіті він матеріально забезпечив діяльність Київ. колегіуму, йому ж передав свою велику б-ку. Іншу частину свого майна надав Києво-Печерському та іншим монастирям, церквам, шпиталям. Сучасники називали його «безцінним надбанням руського народу». Реформи М. вивели укр. правосл. церкву з кризи, піднесли її авторитет у сусп-ві та правосл. світі. Поклали початок школі вищого типу, яка з часом здобула статус академії. Його діяльність безпосередньо вплинула на формування самосвідомості укр. народу. П. у м. Київ, похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Поховання було знищене під час руйнації Свято-Успенського собору в листопаді 1941. 1996 Петра (Могилу) на Соборі Української православної церкви Київського патріархату прилучено до лику святих. Цього ж року він канонізований Румунською православною церквою. УПЦ Московського патріархату визнає Петра (Могилу) місцевошанованим святим. Днем вшанування — 13 січня за н. ст. Літ.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники: Опыт церковно-исторического исследования, т. 1—2. К., 1883—98; Хижняк З.І. Київська академія. К., 1988; Грушевський М.С. Історія України-Руси, т. 8. К., 1995; Hryniewicz W. PrzeszloСƒ zostawiƒ Bogu: Unia i uniatyzm w perspektiwie ekumenicznej. Opole, 1995; Грушевський М.С. Історія української літератури, т. 6, кн. 1—2. К., 1996; Петро Могила і сучасність (до 400-річчя від дня народження). К., 1996; Феномен Петра Могили: Біографія, діяльність, позиція. К., 1996; Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. К., 1997; Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. К., 1997; Петро Могила: богослов, церковний і культурний діяч. К., 1997; Семчинський С. Петро Могила. В кн.: Історія України в особах: Литовсько-польська доба. К., 1997; Історія української культури, т. 2. К., 2001; Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Львів, 2001; Ісаєвич Я. Українське книговидання. Витоки. Розвиток. Проблеми. Львів, 2002; Голобуцький П.В. та ін. Петро Могила (1596—1647): Бібліографічний покажчик. К., 2003;
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Могила Петро» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
