У давнину прізвищні назви (додані до імен слова, що їх можна розглядати як прізвища) складалися мимовільно, стихійно, ніхто їх не творив спеціально. Проте певного роду прізвиська могли вигадувати й навмисно, саме такий звичай існував у козаків. Запороз. прізвиська надавалися в різні ча-
си і з різних мотивів, але основа їх появи була одна й та сама — або пам’ятний вчинок людини, або незвичайна подія в її житті, або особлива риса її характеру, поведінки чи зовн. вигляду. В основу прізвищевих назв часто закладалися жарт, гумор, насмішка. Тому ці прізвиська експресивні, емоційно-оцінювальні. Тепер цю експресивність важко або й неможливо визначити. Тому вони не відрізняються від особових назв, даних колись як генетично автохтонні власні імена. Так, старий запорожець М.Корж розповідав, що своє прізвисько одержав тому, що, сходячи з могили Чортомлик, упав і скотився донизу, ніби корж. Малому на зріст козакові дали прізвисько Махина, великому — Малюта, неповороткому — Черепаха. Присліпою назвали козака, який, перебуваючи на чатах, не помітив, як підійшла польська частина. Таких прізвиськ козак міг мати кілька. Нині ці прізвиська (уже прізвища) без прив’язки до ситуації, за якої їх дали тому чи ін. козакові, сприймаються емоційно нейтральними. Прізвища в сучасному розумінні в осн. масі стабілізувалися й закріпилися як офіційно-юрид. спадкові родинні найменування українців наприкінці 18 — 1-й пол. 19 ст. (уперше ж додані до імен назви, що їх можна розглядати як прізвища, з’являються в українців зрідка вже у 13 ст.). На думку І.Франка, Запорозька Січ була кузнею свіжих прізвищ, оскільки багато людей, які потрапляли туди, мали різні причини заховати від світу свої давні родові прізвища і взяти нові. У прізвищних найменуваннях козаків широко відображена укр. топонімія: Грицько Боярський, Павло Фастовець, Ігнат Зощутинець (з Ощутинець), Семен Лучанський, Максим з Гавриловки, Пилип Зомчара (з Омчара); військ. звання й назви посад козаків: Матвій Асаул, Гринець Рудий Сотник, Михайло Писар; родинні чи ін. відношення козаків: Фесько Топихин братанич, Мисько Петров сестринець, Протас Лисого пасинок, Наум Чигиринчин муж, Семен Зінцев онук.
За доби козаччини, а особливо під час визвол. походів, з усіх країв стікалися до укр. козаків представники ін. народів, і їхня етнічна належність знайшла відображення у прізвищних найменуваннях. У визвол. війнах брало участь багато росіян, на що вказують такі прізвища, як: Москаль (так українці називали росіян), Донець (виходець з Донського козачого війська; див. Всевелике військо Донське), Солдат (той, хто служив у солдатських полках Рос. д-ви), Болоховець, Торчанин (вихідці з відповідних місцевостей). Разом з козац. загонами, що бували в Білорусі, а потім поверталися на батьківщину, на укр. землі завжди прибувало багато білорусів. Вони отримували прізвища Литвин (так українці називали в ті часи білорусів), Биховець, Кричевець, Мозирянин, Пінчук, Туровець та ін. (за назвою місцевості, з якої прибули). На укр. землях, що входили до складу Польщі, жило чимало польс. селян і міщан, після оселення тут вони, як правило, в другому поколінні вже розмовляли укр. мовою, а то й переходили в православ’я. Польс. мовний компонент відображено переважно у прізвищах, що трапляються в старих правобереж. полках: Ляховчин, Адамович, Казимиренко, Полулях, Мазуренко та ін. Деякі сучасні прізвища вказують на те, що їхні перші носії могли бути: представниками балт. країв (Мєрєцкий — з містечка Мереч, Вільня — за назвою річки в столиці Литви, чи Лотиш, Лотвишченко, які говорять самі за себе); волохами й мунтянами (Волошин, Мультяненко, Басарабей, Мирча, Пинтя, Радул та ін.); сербами й болгарами (Воксич, Милкович, Болгариненко, Думич, Сербин, Капнич, Іртач); греками (Грек, Заларій); албанцями (Арнаут; у той час албанців називали «арнаутами»); угорцями (Венгерський, Ференценко, Угрин); чехами (Чехович, Цирулик, Жишка); німцями (Німець, Острогман, Цимерман); шведами (Швед); євреями (Перехрист, Лейба, Коган, Жидовкин, Зраїтель, Юдай); циганами (Циган, Циганчук); вірменами (Ормененко, Маджар), грузинами (Груксин, Іберець, Обиз, «обезами» здавна ук-
раїнці називали грузинів); татарами, турками, ногайцями (Басман, Котлубай, Татарчин, Турченко, Потурнак, Ногаєць); чемерисами (марійцями) (Чемерис), черкесами (Черкес, Оліферович). Однак носіями таких прізвищ не обов’язково були представники неукр. національності: відомі випадки, коли Москалем або Прусом називали тих, хто з якихось причин побував у Росії чи Пруссії. У словотвірному плані переважна більшість козац. прізвищних назв має патронімічний суфікс -енко. Прізвищних назв на -ич (-ович, -евич, -инич) — небагато, вони характерні для вихідців з Черкащини і Київщини (це були осередки козацтва, тут жило багато старих козаків, які мали особливі заслуги в козац. війську), цей суфікс надавав патронімічним утворенням відтінку пошани. Щоправда, поміж прізвищних імен на -ич є багато утворень від жін. імен: Варчич (Варка), Веклич (Векла), Домнич (Домна), Катрич (Катря), Настич (Настя) та ін. Крім згаданих, трапляються суфікси на -ко, -еня, -ук. Поміж козац. прізвиськ є складні слова й лексикалізовані словосполуки типу Кривошапка, Непийвода, Сиротадобрий. Такі назви використовуються і в юрид. документах. Трапляються прізвищні двоосновні давні слов’ян. імена та назви із запереченням не-: Нечай, Невгад, Ненад, Ненайда, Несин та ін. Багато прізвищних назв — це субстантивовані присвійні прикметники із суфіксами -ин (-ишин), -ов (-ев). Та найчастіше у ролі прізвищних назв вживаються відносно-присвійні прикметники на -ський (-зький, -цький). Вони йшли на заміну описовим найменуванням типу Бахмат з Кропивной, Хома з Подварка, Іван Долган з Рокгинець. Багато прізвищних назв утворені від одного кореня, це є виявом значних словотвірних можливостей укр. мови; напр.: Рудавчий, Руданенко, Руденко, Руденський, Руденченко, Руденчен, Руденький, Рудика, Рудик, Рудина, Рудиненко, Рудич, Рудкевич, Рудко, Рудковський, Рудненко, Рудницький, Рудниченко та ін.
Прізвищними назвами нерідко ставали заг. назви професій (Желізняк, Солодовик, Шаповал та ін.), побутових речей (Драбина, Куделя, Кухлик), страв (Каша, Куліш, Кулага) тощо. У ролі прізвищних назв часто виступають іменники, співвідносні за формою з демінутивами (Діжечка, Жабка, Жилка, Дудочка, Кашка, Ковбаска, Кулачок та ін.), причому значна їх частина на той час не мала своїх відповідників серед загальних назв. Літ.: Худаш М.Л. Із спостережень над українськими козацькими особовими назвами-композитами середини XVII ст. В кн.: Ономастика. К., 1966; Непокупний А.П. та ін. Міжетнічні зв’язки в українській антропонімії XVII ст. («Реєстри всього Війська Запорозького» 1649 р. і мовно-територіальні контакти). К., 1989. П.І. Білоусенко.
КОЗАЦЬКІ СУДИ та порядок розгляду справ у судово-адміністративних органах Гетьманщини. К.с. беруть початок з часів виникнення Запорозької Січі. Офіц. оформлення набули в роки національної революції 1648—1676. На Запороз. Січі суд. функції виконували представники січової старшини: кошовий отаман, кошовий суддя, довбиш — або весь Кіш Запорозької Січі, який інколи виступав судом першої інстанції у найскладніших справах. Суд на Запороз. Січі застосовував лише норми козацького звичаєвого права. Запороз. козаки підлягали тільки юрисдикції козац. січового суду («де троє козаків, там двоє третього судять»). Найвищим суд. органом у Гетьманщині був Генеральний військовий суд. Більшість справ вирішувалася в полкових судах. У Гетьманщині склалися дві форми суд. процесу: обвинувально-змагальний і слідчий (інквізиційний). Цивільні справи розглядалися переважно в обвинувально-змагальному порядку, а кримінальні — в інквізиційному. У 2-й пол. 17 — поч. 18 ст. К.с. мали демократ. риси гласності, публічності, колегіальності, виборності суд. колегій, участі представників громад у підготовці суд. рішень і вироків, широкого застосування судами норм місц. звичаїв та аналогії права, імплементованих (тобто перейнятих у інших) норм. Учасниками суд.
процесу могли бути сторонні особи, які висловлювали особисту думку щодо справи й порушували клопотання. З часом, однак, почали переважати закриті процеси, передусім це стосувалося кримінальних справ. До поч. 18 cт. всі особи, окрім «банітів» (див. Баніція), «безчесних» (див. Інфамія) та «проклятих», неправоздатність яких передбачалася Статутами Великого князівства Литовського, розглядалися суд. практикою як правоздатні. Недієздатними вважалися неповнолітні, жінки без чоловіків чи опікунів, марнотратники, німі, психічно хворі, а також залежні селяни, якщо їхній пан не виступав «асистентом». Сторона, яка позивала в суд. процесі, звалася «поводом», «актором», «кредитором», «укривдженим», «жалоблівою стороною», «чолобитником», «доносителем», а сторона, яка захищалася, — «возваною», «злодійською», «відвітною». У 18 ст. в обіг увійшли терміни «позивач» і «відповідач». Процесуальне представництво інтересів сторони, недієздатної особи чи ін. заінтересованого суб’єкта відповідно до «Прав, за якими судиться малоросійський народ», забезпечували «прокуратори», «пленіпотенти», «адвокати», «повірені», «патрони». Адвокатів згодом стали звати «присяжними повіреними» (таке іменування було закріплено в статутній суд. реформі гетьмана К.Розумовського 1760—63). Позовні скарги в цивільних і кримінальних справах подавалися усно. Але за «Інструкцією» Д.Апостола скарги приймалися тільки в письмовій формі. З подачі позову починалася судова «контроверсія». Попереднє слідство проводилося самим позивачем або потерпілим. Кримінальні справи, що торкалися інтересів держави, розслідувалися суд. органами. Справа порушувалася заінтересованими особами безпосередньо в сотенному, міськ. (магістратському чи ратушному) або полковому суді. Потерпілий повідомляв про правопорушення найближчому місц. уряду, а згодом — суду. Йому також дозволялося повідомити про злочин заможним «добрим людям», які, в свою чергу, повинні
427 КОЗАЦЬКІ
428 КОЗАЦЬКІ
були сповістити про це місц. владу, що реєструвалося в спец. книзі. Про скоєння злочину та заподіяну шкоду повідомлялося публічно, для цього дзвоном скликалися всі мешканці. Потім потерпілий шляхом опитування збирав відповідну інформацію та організовував «погоню», тобто переслідування підозрюваної особи. Такі слідчі дії отримали юрид. найменування «шлякування». У найзначніших кримінальних справах, напр., про фальшивомонетництво, погоню могли організувати місц. посадові особи та козаки. Право давало змогу потерпілому захопити правопорушника «на гарячому» і доставити його до суду, який застосовував до нього запобіжні заходи у вигляді взяття під варту та арешту майна. Розслідування справи звичайно починалося з опитування нас. тієї місцевості, де було вчинено злочин, а також у людних місцях — на базарах, ярмарках тощо. Для повнішого збору матеріалів у справі розсилалися спец. листи, в яких сповіщалося про скоєння злочину і висловлювалося прохання надати суду відомості про його обставини. Запити про особу, підозрювану в скоєнні злочину, надсилалися судами до місц. козац. суд.-адм. органів і духовенства. У випадках крадіжки речей, якщо потрібно було провести розшук і обшук, санкцію на це давали, напр., сільс. отамани або городові отамани. Потерпілий разом із понятими проводив «трус села», тобто обшук. За вказівкою сільс. отамана його могли провести й сільс. старшини — осавул і десятник. Для розслідування справи на місцях суд посилав спеціально уповноважених ним осіб, які спільно з місц. органами проводили слідство. Розслідування справ про злочини полковників або генеральних старшин належало виключно до компетенції осіб, які також належали до полкової старшини та ген. старшини. В деяких випадках вони проводили таке слідство спільно з посадовими особами. Розшукавши злочинця і виявивши докази його вини, його ув’язнювали і доставляли до суд. органу. У цивільних справах після подання позову до відповідача
посилали спец. особу, а у віддалені місця — виклик до суду в письмовій формі. Поручительство в цивільному процесі передбачало можливість для родичів або знайомих ручатися перед судом за явку до нього відповідача, за сплату ним боргу тощо. В разі ухилення відповідача від виконання своїх обов’язків поручителі притягувалися до суд. відповідальності і сплачували його борги. Визнання відповідачем своєї вини перед позивачем до початку суд. процесу приводило сторони до примирення шляхом складання позасуд. мирової угоди. Судочинство відбувалося в усній формі, що передбачало змагальність сторін перед судом, і повністю протоколювалося. У суді вживалися укр. мова, мови сусідніх народів і латина. З 18 ст. протоколи суд. засідань почали складатися рос. мовою. За «Інструкцією» Д.Апостола протоколи підписували всі члени суду. Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухиляння відповідача від явки до суду приводило до ухвали судового рішення про задоволення позову потерпілого. Після завершення «судоговоріння» сторони були зобов’язані в наступні три дні викласти всі свої аргументи («завод свой») на папері та обмінятися копіями документів. Потім суд проводив допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Сторона повинна була представити суду не менше двох свідків. Розрізняли звичайних (приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов’язані з нею) і офіц. свідків (розшукувач і возний). Правдивість показань сторін і свідків забезпечувалася присягою чи співприсяжництвом. У разі відмови сторони від присяги суд вирішував справу на користь ін. сторони. Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла заклад («викидщину») — певну суму грошей — або пропонувала ушкодити їй здоров’я чи позбавити життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет закладу йшов на користь козац. адміністрації чи суду. У кримінальних справах для одержання показань
обвинуваченого чи свідків застосовувалися катування («проби», «квестії», «муки»), від яких звільнялися переважно козац. старшина, шляхтичі, духовенство, вищі урядовці, за винятком окремих випадків, а також вагітні жінки, малолітні, особи, яким виповнилося 70 років, душевнохворі. Після 1716 порядок подання і дослідження доказів регулювався нормами «Краткого изображения процессов». Суд. процес завершувала суд. постанова — «декрет» (з 18 ст. вирок суду в кримінальних справах називався «мнение», постанова в цивільних справах — «решение»). Ін. постанови суд. органів щодо окремих питань судочинства ухвалювалися шляхом голосування членів колегії суду спочатку в усній формі, а в подальшому в письмовій та заносилися у суд. книги «для пам’яті». Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Правові засоби, що використовувалися при цьому, залежали від того, чи набрало чинності рішення суду, та поділялися на звичайні (скарга на суддів, апеляція), що використовувалися до набуття рішенням чинності, й надзвичайні (відновлення розгляду справи) — після набуття чинності. Скарга з приводу неправомірних дій суддів і зловживання ними службовим становищем подавалася до вищого суду для розгляду в другій інстанції. Для подання апеляційної скарги, зокрема до Генерального військового суду, відводився 10-денний строк від дня винесення суд. рішення. Сторона, яка вдавалася до апеляції, мала зробити аргументовану заяву з цього приводу. Підставами для визнання заключного акта суду першої інстанції неправомірним вважалися: відсутність показань відповідача в протоколі засідання, необґрунтоване відкидання доказів, порушення процесуального порядку винесення рішення або вироку. Якщо рішення суду першої інстанції скасовувалося вищим судом, то на суддів покладався обов’язок відшкодувати всі судові витрати. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, ухвалити нову
постанову, направити справу на новий розгляд. У випадках або виявлення обставин, раніше невідомих суду чи сторонам та їхнім представникам, або встановлення фактів зловживання суддів та ін. учасників процесу відбувалося його (судового процесу) відновлення. Суд. рішення за цивільними справами виконували місц. уряди чи самі суди. З 18 ст. їх виконував возний. Вироки в кримінальних справах, які передбачали смертну кару або катування, виконував кат («містр») або засуджені в ін. справах, чи засуджені в одній справі один щодо одного. Літ.: Слабченко М. Соціальноправова організація Запорозької Січі. В кн.: Праці Комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права, вип. 3. К., 1927; Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII—XVIII cт. (1648— 1782). Львів, 1967; Падох Я. Ґрунтове судочинство на Лівобережній Україні у другій половині XVII—XVIII ст. Львів, 1994; Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини. Львів, 2000. Л.С. Гамбург.
прапор. По завершенні війни всі ці полки у квіт. 1856 було розформовано. Останній раз козац. укр. кінні полки були сформовані під час польського повстання 1863—1864 25 трав. 1863. Тоді було створено 3 полки — 1-й і 2-й Полтав. та 3-й Черніг. У черв. 1864 їх розформували. Літ.: Полное собрание законов Российской империи. Собрание 1, т. 32, № 25188; т. 33, № 26309; т. 34, № 26755. СПб., 1830; Полное собрание законов Российской империи. Собрание 2, № 4536; т. 7, № 5547 а, № 5602, № 5630; т. 30, № 29288; Приказы военного министерства. № 61, 187, 212; Казин В.Х. Казачьи войска: Краткая хроника казачьих войск и ирригулярных частей. СПб., 1912; Галушко Ю.А. Казачьи войска России: Краткий историко-хронологический справочник казачьих войск до 1914 года. М., 1993. Є.Д. Петренко.
Автор понад 70 праць з історії України та Росії, книгознавства, бібліографії, джерелознавства, історіографії, краєзнавства. П. у м. Москва. Тв.: Десять років книжкової продукції Радянської України: Історично-статистичний начерк. Х., 1929; Минуле книги на Україні: Історичний нарис. Х.—К., 1930; Українська культура: Її минувшина й сучасність. Х., 1931; Борьба украинского народа против иноземных поработителей за воссоединение с Россией. М., 1954. Літ.: Круть В.Т. Антон Иванович Козаченко: (Некролог). В кн.: Очерки по истории Московского края: Ученые записки Московского областного педагогического института им. Н.К. Крупской, т. 118. М., 1962; Антон Иванович Козаченко: (Некролог). «Вопросы истории», 1962, № 3; Процюк С. Економічно-історичні дослідження на Україні. «Сучасність», 1964, № 4; Низовий М.А. Антон Іванович Козаченко. «Бібліотекознавство та бібліографія», 1974, вип. 14; Богдашина О.М. Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури імені академіка Д.І. Багалія (1921—1934 рр.). Х., 1994. О.В. Юркова.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОЗАЦЬКІ ПРІЗВИЩА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
