КОВЕЛЬСЬКИЙ ВУЗОЛ — назва диверсійно-бойової операції, здійсненої в роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 Чернігівсько-Волинським партизанським з’єднанням під командуванням О.Федорова. Проводилася в рамках стратегічної операції «Рейкова війна», спрямованої на порушення залізничних комунікацій і постачання гітлерівської армії в період літньої кампанії 1943 (див. Курська битва). На тер. УРСР було заплановано здійснити прорив у зх. та пд.-зх. області найбільших партизанських з’єднань з метою завдання там ударів по 26 центральних залізничних вузлах регіону, одним з найважливіших серед яких був Ковель. Через нестачу мінно-вибухових засобів О.Федоров замість передбаченого в оперативному плані руйнування залізничного полотна перенацілив наявні сили на нищення рухомого складу залізниць, передусім паровозів. У результаті таких дій в розпал Курської битви — з 7 лип. до 10 серп. — диверсійні групи з’єднання підірвали 123 ворожі ешелони. Пропускна спроможність стратегічної залізничної магістралі Ковель—Сар-
М.І. Ковач.
Ковель. Свято-Воскресенська церква. 1877. Фото початку 21 ст.
390 КОВЕНКО
О.І. Ковінька.
ни—Київ зменшилась у 6 разів, а дороги Ковель—Рівне — більше ніж у 2 рази. В цей же час білоруські партизани, здійснюючи виключно підрив рейок, змогли скоротити пропускну спроможність місцевих комунікацій лише на 6 %. Успішні дії на ділянках залізниць Ковельського вузла продовжувались і в наступні місяці. На квіт. 1944 кількість підірваних об’єктів сягнула 611 ешелонів і 8 бронепоїздів противника. На завершальному етапі операції у лют. 1944 з метою остаточної ліквідації Ковельського комунікаційного вузла Чернігівсько-Волинське партизанське з’єднання спільно з Житомирською партизанською дивізією ім. Щорса здійснило невдалу спробу штурму м. Ковель. У зв’язку із наближенням фронту завдання по оволодінню Ковелем було передане 2-му Білоруському фронту (Поліська наступальна операція). Літ.: Клоков В.И. Ковельский узел. К., 1981; Старинов И.Г. Записки диверсанта. М., 1997; Старинов И.Г. Мины замедленного действия: размышления партизана-диверсанта. М., 1999; Україна партизанська. К., 2001; Федоров А.Ф. Подпольный обком действует. М., 1975; Федоров А.Ф. Последняя зима. М., 1981. І.І. Дерейко.
(див. Союзи земств і міст, Південно-Західний фронт). 1917 обраний до Всеукраїнської ради робітничих депутатів та Української Центральної Ради. Був одним з організаторів Вільного козацтва в Києві, створив 16 куренів із робітників з-ду АТ «Гретер і Криванек», з-ду «Арсенал», залізничників та окремих р-нів міста. В січ. 1918 — військ. комендант Києва. 29(16) січ. 1918 арештував у залі засідань УЦР кількох її членів, які планували, порозумівшися з більшовиками, здійснити держ. переворот і привести до влади Раду робітн., солдатських і сел. депутатів. Керував придушенням Київського (січневого) збройного повстання 1918, піднятого більшовиками, був одним із організаторів оборони міста від наступаючих більшовицьких частин під командуванням М.А.Муравйова. У берез. 1918 призначений представником МЗС УНР у Німеччині. Вернувшись у трав. 1918 до Києва, став чл. управи видавничої спілки «Книгозбірня». За Директорії очолював слідчу комісію для боротьби з контрреволюцією. 1919 редагував час. «Україна» у м. Кам’янець-Подільський. Від 1920 — на еміграції в Румунії. Подальша доля невідома. Літ.: Українська Центральна Рада: Документи і матеріали, т. 1—2. К., 1996—97; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1998. Т.С. Осташко.
років таборів у «Контрреволюційної боротьбистської організації» справі 1935. Звільнений 1947, але без права повернення в Україну. Залишився працювати на гірничо-пром. підпр-вах Далекого Сх. Реабілітований у серп. 1956. Вернувся до м. Полтава. Опублікував понад 30 сатиричних та гумористичних книг: «Кутя з медом» (1960), «Коти і котячі хвости» (1964), «Директиви і корективи» (1965), «Попав пальцем в небо» (1966), «Всякого бувало...» (1967), «Кислі яблука» (1978), «На що ви натякаєте?..» (1978), «Гостріше гостріть пера» (1983) та ін. Автор спогадів про Остапа Вишню, В.Сосюру, ін. відомих письменників. Лауреат премії ім. Остапа Вишні (1984). Нагороджений орденом «Знак Пошани» (1970). П у м. Полтава. Тв.: Твори, т. 1—2. К., 1970; Твори, т. 1—2. К., 1980. В.І. Прилуцький.
Ковнірівський корпус Києво-Печерської лаври. Фото початку 21 ст.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОВЕЛЬСЬКИЙ ВУЗОЛ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
