КОВАЛЬСЬКА Єлизавета Миколаївна (дівоче прізвище Солнцева; 29.07.1851, за ін. даними — 1849, 1850 або 1852 — 1943) — учасниця народницького руху (див.: Народники). Н. поблизу м. Харків в маєтку батька — полк. М.Солнцева. Її матір’ю була кріпачка, яка перебувала у позашлюбному зв’язку з полк. Разом з матір’ю була виписана з кріпацького стану (див. Кріпацтво), в офіц. документах значилась як «незаконна донька міщанки м. Харкова та полковника Солнцева». Спочатку навч. вдома, а потім — у приватному пансіоні Щербачової в Харкові. Після закриття пансіону була зарахована, не без спротиву батька, до жін. г-зії. Організувала там «самоосвітній» гурток гімназисток, який невдовзі злився з аналогічним гуртком студентів Харк. ун-ту. На гуртку обговорювалися актуальні політ. та громадські питання, у т. ч. жіноче, читався роман М.Чернишевського «Что делать?» У рік закінчення г-зії помер її батько, залишивши їй значний спадок. Разом з Я.Ковальським (дещо пізніше вони одружилися) організовує в одному зі своїх будинків безплатні навчальні курси для жінок: лекції слухачкам читали викладачі та студенти Харк. ун-ту. В цей же час вступає до Харків. т-ва грамотності й викладає у недільних школах для робітниць. На заняттях розповідає про цікаві для жінок епізоди з рос. історії, про події Французької революції кінця 18 століття, про боротьбу жінок за свої права. Тоді ж організовує
гурток для юнаків, який мав «радикальне направлення». Цей гурток відвідував М.Ковалевський (у той час ще молодий студент); він добре знав франц. та англ. мови і допомагав К. в її роботі у ще одному жін. гуртку, що мав соціаліст. спрямування (готував реферати з праць К.-А.Сен-Сімона, Ш.Фур’є, Р.Оуена та ін. представників утопічного соціалізму; див. Соціалізм). Я.Ковальський налагодив зв’язки з учителями Харків. повіту, вони регулярно приїздили до Харкова, і там для них влаштовувались невеликі пед. семінари, на яких обговорювалися й політ. теми. Активна політосвітня діяльність К. та її однодумців привернула до себе увагу жандармів, і ті почали чинити на К. тиск. У цей час до Харкова приїздить міністр освіти граф Д.Толстой. К. та гуртківці почали агітувати освічену громадськість за те, щоб подати міністрові петицію з проханням надати жінкам право вступати до ун-тів. Для підготовки петиції була створена комісія, до неї увійшли, крім К., хімік М.Бекетов, юристи А.Стоянов та Л.Владимиров, художниця Іванова-Раєвська. Делегатками для подачі петиції були обрані К., А.Аптекман та Іванова-Раєвська. Міністр прийняв делегацію вкрай вороже, заявив, зокрема, що жінкам не слід навчатися в ун-тах. Після цієї зустрічі К. виїздить до Санкт-Петербурга, відвідує там Вищі жін. курси і гурток з вивчення політичної економії, де знайомиться з С.Перовською, О.Корніловою (після одруження Корнілова-Мороз), О.Шлейснер та ін. своїми ровесницями, які згодом стануть відомими революціонерками-народницями. 1871 захворіла і повернулася до Харкова, а невдовзі за порадою лікарів відбула на лікування до Швейцарії. Там захопилася бакунізмом. Повернувшись до Росії, влаштувалась нар. вчителькою в Царськосільському пов., розгорнула революц. пропаганду серед робітників з-ду «Колпіно», котрі були жителями с. Царська Слов’янка. Потрапивши під жандармський нагляд, почала поперемінно мешкати то в С.-Петербурзі, то в Харкові. Вела агітацію за програму «Землі
і волі», однак не входила до цієї орг-ції, залишаючи за собою свободу дії. Весною 1879, після вбивства в Харкові губернатора кн. Д.Кропоткіна, поліція почала проводити масові обшуки й арешти. Це змусило К. перейти на нелегальне становище. Після розколу «Землі і волі» на «Народну волю» й «Чорний переділ» вступає до останнього. Заперечує популярну серед тогочасних революціонерів тезу, що терор є засобом наближення соціаліст. революції. Відстоює думку, що революцію може здійснити тільки сам народ. Організовує в Харкові гуртки самоосвіти для робітників та учнівської молоді. 1880 разом із М.Щедріним (чл. «Чорного переділу») засновує в Києві Південноросійський робітничий союз. 22 жовт. 1880 разом з М.Щедріним, С.Богомолець, М.Присецькою, В.Кізером, С.Кузнєцовим та ін. була заарештована. У трав. 1881 Київ. військ. суд засудив її до безстрокової каторги. 1882 по дорозі до місця відбування покарання — Карійської політ. каторжної в’язниці (р. Кара, Забайкалля, Росія) — втекла з Іркутської пересильної тюрми разом з С.Богомолець. Однак через три тижні була схоплена і доправлена до Карійської політ. каторжної в’язниці. 1884 після сутичок з місц. тюремним начальством переведена до Іркутського тюремного замку на суворе ув’язнення в одиночній камері. Звідти знову втекла, проте через півтора місяця була схоплена і повернута до в’язниці. Весною 1885 повторно відправлена на Кару. 1888 мала зіткнення з приамурським ген.губернатором А.Корфом, який приїздив до Кари. Після інциденту відправлена до Верхудінського тюремного замку. Це спричинило збурення і протести політ. в’язнів і призвело 1889 до Карійської трагедії. 1890 за спробу втечі відправлена до Гірно-Зерентуйської тюрми. За маніфестом безстрокова каторга була замінена 20-літньою. Вийшла заміж за австрійського підданого М.Маньковського і 1903 як іноз. піддана була вислана до Австрії. 1904 увійшла до Партії соціалістів-революціонерів і в цьому ж році вийшла з неї через неприйняття партією програми «макси-
мум». Пристала до групи «максималістів». 1907 була заарештована в Парижі (Франція) за підозрою в причетності до вбивства в серп. 1906 Т.Леонтьєвою франц. громадянина, якого та помилково сприйняла як колиш. рос. міністра внутр. справ П.Дурново. Невдовзі за відсутністю доказів була звільнена. 1909 разом із групою максималістів видавала в Парижі ж. «Трудовая республика». Після Лютневої революції 1917 повернулася до Росії. 1918 влаштувалася в С.-Петербурзі на роботу до Історико-революц. секції Держ. архіву, працювала там наук. співробітником. 1923 переїхала до Москви, жила в будинку ветеранів революції. Була чл. редколегії журналу «Каторга и ссылка». Тв.: Автобиография. В кн.: Энциклопедический словарь русского библиографического института Гранат, т. 40. М., б/р; Мои встречи с С.Л. Перовской. «Былое», 1921, № 16; Южнорусский рабочий союз 1880—1881. М., 1926. Літ.: Аптекман О.В. Общество «Земля и воля» 70-х гг. Пг., 1924; Левандовский А. Е.Н. Ковальская. М., 1926. П.В. Голобуцький, Г.Й. Трутовський.
го трибуналу у Відні, з 1898 — президент Сенату Верховного суд. трибуналу (найвищої суд. інстанції Австро-Угорщини). Від 1851 — член Ставропігійського інституту, 1871—83 — його сеньйор. Чл.-засн. Рус. ради (див. Руські ради в Галичині 1848), Галицько-руської матиці, Нар. дому, який очолював 1876—83. Автор шкільних підручників, літератор, писав оперети. Особистий архів зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України. І.П. Чорновол.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОВАЛЬСЬКА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
