КИЇВСЬКА ОБЛАСТЬ — адм.тер. одиниця у складі України. Утворена 27 лют. 1932. Розташов. переважно на Правобережжі, в межах Полісся та Лісостепу. Межує на пн. з Республікою Білорусь (Гомельська обл.), на зх. з Вінницькою областю та Житомирською областю, на сх. з Чернігівською областю і Полтавською областю, на пд. з Черкаською областю. Тер. — 28,1 тис. км2 (4,7 % тер. України).
На 1 січ. 2006 чисельність нас. 1763,8 тис. осіб (міське — 59,5 %). Центр — м. Київ, який має спец. статус і становить окремий адм. суб’єкт. В області — 25 р-нів, 26 міст (з них 12 — обласного підпорядкування), 30 с-щ міськ. типу. За нац. складом переважають українці (90 %), росіян — 8 %, серед ін. національностей виділяються білоруси, євреї та ін. Статус істор. населених місць (див. Історичне
місто) мають міста: Київ, Біла Церква, Богуслав, Васильків, Вишгород, Переяслав-Хмельницький, Ржищів, Фастів, Яготин. За характером рельєфу К.о. — горбиста рівнина з нахилом до долини Дніпра. Більша частина тер. лежить у межах Поліської та Придніпровської низовин, на пд. і пд. зх. — Придніпровська височина (273 м). Осн. корисні копалини — торф, буре вугілля, граніти, гнейси, поклади каоліну, гли-
ни. В області 177 річок завдовжки понад 10 км кожна, що належать до бас. Дніпра (гол. — Дніпро, Прип’ять, Тетерів, Десна), Київ. та Канівське водосховища, дендропарк «Олександрія» (Біла Церква). Про перші поселення на тер. області, за часів палеоліту пізнього, свідчать залишки Кирилівської стоянки. Поширена на великому просторі від Прикарпаття до Дніпра енеолітична археол. к-ра 4— 3 тис. до н. е. іменується трипільською (див. Трипільська культура) за назвою поселення біля с. Трипілля Обухівського р-ну. На тер. нинішньої області в 1 тис. н. е. сформувалося ядро східнослов’ян. етнічного масиву, наслідком чого стало утворення наприкінці 1 тис. н. е. могутньої ранньофеод. д-ви — Київської Русі. Більша частина тер. К.о. із серед. 12 ст. входила до складу Київської землі, а лівобережжя — до Переяславського князівства. Після монголо-татарської навали Русь потрапила під владу Золотої Орди. Бл. 1362 Київ. земля увійшла до Великого князівства Литовського, в складі якого 1362—1471 існувало удільне Київське князівство. 1471 удільне князівство було ліквідоване, натомість утворене Київське воєводство. За Люблінською унією 1569, тер. Київщини відійшла до Корони Польської. Нас., яке проживало на тер. нинішньої області, брало активну участь в козац.-сел. виступах під кер-вом С.Наливайка (1594— 1596), Т.Федоровича (1630), П.Бута (1637), Я.Острянина (1638), нац.-визвол. війні укр. народу серед. 17 ст. (див. Національна революція 1648—1676). За адм.-тер. поділом 1649 тут створюються Київський полк, Білоцерківський полк та Переяславський полк. За «Вічним миром» 1686 лівобережжя Київщини, а також тер. між Дніпром та його притоками Ірпенем і Стугною з містами Васильків і Трипілля та м-ком Стайки (нині село Кагарлицького р-ну) відійшли до Рос. д-ви й були включені до складу Київ. полку. 1708 ств. Київська губернія, до якої увійшли 56 лівобереж. міст. Решта територій Правобереж. Київщини залишилася під владою Речі Посполитої (до 1793). Біла Церква та Фастів ста-
ли центрами антипольського козац.-сел. повстання під кер-вом С.Палія (1702—04). У 50—60-х рр. 18 ст. Київщина була охоплена гайдамацьким рухом. Після приєднання Правобережної України до Росії внаслідок 2-го поділу Польщі 1793 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) колиш. Київське воєводство Польщі включено до складу утвореного 1781 Київського намісництва, перетвореного 1797 знову на Київ. губ., до якої увійшла також частина повітів ліквідованих Брацлавського намісництва, Волинського намісництва та Вознесенського намісництва. Під час Війни 1812 в Київ. губ. були сформовані 3 полки народного ополчення. На Київщині діяло конспіраційне Пд. т-во (див. Декабристів рух, Васильківська управа), відбулося Чернігівського полку повстання. Кульмінаційним моментом антикріпосницького руху стала «Київська козаччина» 1855. Упродовж 19 ст. Київщина розвивалася як значний регіон винокурної та цукрової пром-сті. 1865 тут діяли вже 72 цукрові з-ди. 1845 в Київ. губернії налічувалося 101 місто й м-ко, міське нас. становило 10,5 %. Екон. розвиткові губернії сприяло будво залізниць: Київ—Одеса (1870), Київ—Курськ (нині місто в РФ; 1870), Київ—Полтава (1901). На 1923 до Київ. губ. входило 14 повітів, після адм. реформи в її складі було 7 округ: Білоцерківська округа, Бердичівська округа, Київська округа, Малинська округа, Уманська округа, Черкаська округа та Шевченківська округа. 1925 їх чисельність скоротилася до 5 (Білоцерківська, Бердичівська, Київ., Уман., Черкас.). 1930, після ліквідації округ, на Київщині існували 2 міста, підпорядкованих безпосередньо центрові (Київ та Бердичів), і 58 р-нів. 1932 створено К.о., до складу якої входили 78 р-нів. 24 черв. 1934 до Києва з Харкова перенесено столицю УСРР. 1935—37 на тер. тодішньої К.о. існували Коростенська округа і Новоград-Волинська округа. 1937 із створенням Житомир. та Полтав. областей зі складу Київ. обл. до Житомир. обл. передано 28 р-нів, міста Коростень і Новоград-Во-
линський; до Полтавської обл. — 4 р-ни. Київ як найважливіше місто респ. значення підпорядковувався центрові республіки, а на тер. його приміської зони у складі К.о. був створений Київ. сільс. район (від 1943 — Києво-Святошинський). 1939 із створенням Кіровоградської області до неї відійшло 5 р-нів. На 1939 до К. о. входило 53 р-ни. Кількість районів не раз змінювалася (1941 їх було 53, 1946 — 53, 1954 — 35, 1960 — 31, 1963 — 13, 1965 — 19, від 1974 — 25). Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941— 1945 окупована гітлерівцями тер. області (1 верес. 1941 — 10 берез. 1944) входила до складу рейхскомісаріату «Україна». В К.о. діяло розгалужене підпілля та 54 партизан. загони, відбулася одна з найбільших операцій Великої вітчизн. війни Рад. Союзу 1941— 45 — Корсунь-Шевченківська операція 1944. 1954 у зв’язку із створенням Черкас. обл. до неї відійшли 19 р-нів К.о., а з Полтав. області було передано 2 р-ни. Економіка сучасної К.о. — складний багатогалузевий комплекс, спеціалізація якого визначається легкою та харчовою пром-стю і високоінтенсивним с. госп-вом. Машинобудування та металообробка спеціалізуються на вир-ві обладнання для хім. пром-сті, меліоративної техніки, кондиціонерів. Діє Київ. ГЕС. Унаслідок Чорнобильської катастрофи 1986 постраждав екологічний стан області. На Київщині народилися: гетьман І.Мазепа, автор тексту гімну України П.Чубинський, художниця К.Білокур, композитор П.Демуцький, співак І.Козловський, поетеса Л.Костенко, диригент і композитор О.Кошиць, поет А.Малишко. Осн. істор. пам’ятки: залишки слов’ян. городища (6—9 ст., с. Бушеве Рокитнянського р-ну), Свято-Вознесенський монастир (17—18 ст., м. Переяслав-Хмельницький), Свято-Михайлівська церква (1600, поблизу м. Фастів іконостас — 18 ст., перенесено на початку 1960-х у музей під відкритим небом у с. Пирогів, нині село в межах Києва), СвятоМиколаївська церква (1706, Біла
227 КИЇВСЬКА
228 КИЇВСЬКА
Церква), церква Різдва Богородиці (1777, с. Антонівка Ставищенського р-ну), Свято-Покровська церква (1779—81, Фастів), Свято-Преображенський собор (1833—39, Біла Церква), СвятоПокровська церква (1908, с. Пархомівка Володарського р-ну), нац. історико-етногр. заповідник «Переяслав» (Переяслав-Хмельницький), Биківнянський ліс — місце масового поховання жертв сталінського терору (див. Биківня), держ. історико-культ. заповідник у м. Вишгород, держ. музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році» (с. Нові Петрівці Вишгородського р-ну), Букринський меморіал (с. Балико-Щучинка Кагарлицького р-ну). Літ.: Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. К., 1864; Матеріали по статистиці Київщини, вип.1. К., 1921; Старовойтенко І.П. Київська область. К., 1967; ІМіС УРСР. Київська область. К., 1971; Київщина: із минулого в майбутнє. К., 2002; Київщина у фактах, історичних подіях, постатях. Богуслав, 2002; Аброскін П.І. та ін. Київщина козацька: люди і долі: Нариси. К., 2004. Я.В. Верменич.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КИЇВСЬКА ОБЛАСТЬ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
