КАНТ (Kant) Іммануїл (22.04. 1724—12.02.1804) — нім. мислитель, один із фундаторів нім. класичної філософії. Н. в прусcькому портовому м. Кенігсберг (після Другої світової війни м. Калінінград, РФ) у сім’ї Іогана-Георга Канта (місц. ремісника) та Анни-Регіни (родом з Нюрнберга). Його прадід по батьківській лінії — Ріхард — був вихідцем із Прекуле (нині місто в Латвії). Іммануїл був четвертою дитиною в родині (усього в його батьків було 9 дітей, з них вижило 5 — окрім Іммануїла, його старша сестра, дві молодші сестри і молодший брат). Змалечку мав досить слабке здоров’я. У сім’ї панував дух пієтизму, дух життєрадісності та спокою, який не могли похитнути, як відзначив у своїх спогадах К., ніякі пристрасті. Носієм цього духу була його мати, і саме їй, на його думку, він зобов’язаний усіма кращими якостями своєї душі. Коли К. було 13 років, його мати померла. 1730—32 навч. у початковій школі, а потім — до 1740 — у держ. г-зії на лат. від-ні (ані природознавство, ані історія в г-зії не викладалися) та мав намір стати мовознавцем. 1740 був зарахований до Кенігсберзького ун-ту, де вдався до пізнання точних наук. 1746 помер його батько, і відтоді К. змуше-
ний був сам піклуватися про свої статки. По закінченні ун-ту (1747) працював учителем у сім’ях впливових на той час людей, які проживали неподалік Кенігсберга. Свій перший твір про природу «живих сил» (його він почав публікувати 1746, а завершив — 1749; значну ч. витрат з його видання взяв на себе дядько К. — Ріхтер) написав не лат., як це було тоді заведено, а нім. мовою. 1754 повернувся (назавжди) в рідне місто і оприлюднив низку праць (зокрема «Загальну природну історію і теорію неба»), в яких виклав ідею циклічного поступу природи. 1755 подав на розгляд до ун-ту магістерську дис. і після екзаменації та захисту став приват-доцентом філос. ф-ту. Ця посада була позаштатною, тобто давала лише право читати платні (за кошти, які мав збирати із студентів-слухачів сам викладач) курси лекцій. Викладав логіку, метафізику, природознавство і математику, а також власний курс (створений ним самим і на той час єдиний) фіз. географії. У зв’язку з нестачею аудиторій у приміщенні ун-ту читав лекції у себе вдома. Коли під час Семилітньої війни 1756— 1763 на поч. 1758 Кенігсберг зайняли рос. війська, мешканці міста, в т. ч. й усі викладачі ун-ту (а разом з ними й К), присягнули на вірність рос. імп. Єлизаветі Петрівні. 1762, після сходження на рос. престол Петра III, рос. війська звільнили Сх. Пруссію, а її останній рос. губернатор звільнив підлегле йому нас. від складання присяги новому рос. імператорові. 1766 К. отримав оплачувану з казни посаду пом. бібліотекаря в королів. замку. 1770 був призначений на посаду ординарного проф. логіки та метафізики і в цьому ж році захистив дис. на тему: «Про форму та принципи інтелігібельного світу». 1781 вперше побачила світ його праця, що поставила його на один рівень із Платоном та Арістотелем, — «Критика чистого розуму». 1786 був вибраний ректором ун-ту, а також чл. Прусської АН. 1788 опублікував новий визначний твір — «Критика практичного розуму», а 1790 — останню книгу своєї «критичної трилогії» — «Критика здатності до судження». 1794 вибраний
чл. Петерб. АН, 1798 — чл. АН у Сієні (Італія). 1793 вийшла з друку його праця «Релігія в межах тільки розуму», в якій він дав своє «остаточне» вирішення тих релігійних проблем, які його хвилювали все життя. К. не був одружений, не мав дітей, любив тишу, жив за строгим розпорядком дня, вів щоденник (опубл. посмертно, останній запис у ньому датований 15 груд. 1803). П. у м. Кенігсберг. Літ.: Гулыга А. Кант. М., 1977. Р. г.
83 КАНТ
Осн. постулати філос.-правового та істор. світогляду К. містяться в працях: «Пролегомени» (1783), «Відповідь на запитання: що таке Просвітительство?» (1784), «Ідеї загальної історії з космополітичного погляду» (1784), «Основи метафізики моралі» (1785), «До вічного миру» (1795), «Метафізичні начала вчення про право», «Метафізичні начала вчення про чесноти» (обидві — 1797) та ін. У названих творах К. виклав основи нім. школи «суспільного договору», природних прав людини, правової держави, нормативізму, громадянського суспільства, свободи особи, співвідношення свободи, права і моралі, взаємовпливу моралі, права і д-ви, поділу влади, мист-ва політ. управління, зовн. політики. Підґрунтям політ.-правового доробку К. було, по-перше, його вчення про людину як про істоту, що підпорядковується законам причинності, та як про суб’єкта, який може бути вільним. По-друге, ідея, за якою здійснення свободи і забезпечення щастя всіх є метою розвитку людства. К. сформулював три гол. правила, якими має керуватися людина, яка справді є вільною: 1) «поводься так, щоб максими, якими керується твоя воля, могли стати принципами загального законодавства»; 2) «поводься так, щоб ніколи не трактувати будь-яку розумну істоту, в собі чи в комусь іншому, лише як засіб, а завжди як мету»; 3) «поводься зовнішньо так, щоб вільний вияв твоєї сваволі не заважав волі інших, відповідно до загального закону». Водночас, на його переконання, реалізація цих правил можлива лише в д-ві, яка
І. Кант.
84 КАНТЕМІР
є «об’єднанням великої кількості людей, підпорядкованих правовим законам». Найхарактернішою ознакою права, яка відрізняє його від моралі, є примус, що застосовується д-вою для відновлення порушеної справедливості. Форми політ. правління К. поділяв на деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні і республіканські, віддаючи перевагу автократії у вигляді абсолютної монархії (див. Абсолютизм) за умов наявності «короля з великим злетом душі, який уміє загнуздувати себе справедливістю». Водночас він обґрунтовував і можливість республіки. Саме цю модель згодом стали називати кантівським еквівалентом правової д-ви. Демократія для К. є «дуже складною» формою політ. правління. Перехід від абсолютної до конституційної монархії бажаний, але тільки за умов мирного реформування і дарування народові осн. закону самим монархом (октройована, тобто дарована згори конституція). Поділ влади на законодавчу, виконавчу і суд. повинен здійснюватися за принципом координації зусиль усіх її гілок, а не за принципом стримувань і противаг. К. був переконаний у необхідності забезпечення в системі поділу влади верховенства її законодавчої гілки. У сфері міжнар. політики і права К. обґрунтовував принципи недоторканності кордонів, територіальної цілісності д-ви, невтручання у внутр. справи ін. д-в, правомірності виключно оборонних війн, неприпустимості застосування жорстоких засобів ведення бойових дій, брутального поводження з військовополоненими, шпигунства, таємних убивств, пограбування мирного нас. тощо. Виходячи з права народів на вічний мир, висунув ідею нейтралітету, обстоював право коаліцій, право гарантій у міжнар. відносинах. К. сформулював концепцію світового союзу незалежних правових держав. Такий союз, вважав він, мав би виступати в ролі охоронця свободи і незалежності суверенних д-в, гарантом вічного миру. Такий союз він називав «державою народів», «федерацією вільних держав». Йшлося, однак, не про світову республіку
чи світову імперію, а про співтовариство, конфедерацію вільних і незалежних д-в, яку в будь-який час можна було б розпустити. Він однозначно і послідовно обстоював, з одного боку, ідею єдності всіх людей, а з другого — принцип самовизначення і рівноправності народів, рішуче відкидаючи ідею світового держ. утворення та космополітичного устрою сусп-ва. Досить оригінальною була ідея К. про «право всесвітнього громадянства». Під ним він розумів право будь-якої людини на перебування в будь-якому куточку земної кулі, а також право на гостинність з боку місц. уряду і народу. Обґрунтовуючи доцільність запровадження права всесвітнього громадянства, К. зазначав, що «тісне спілкування між народами землі розвинулося всюди настільки, що порушення права в одному місці відчувається в усіх інших». При цьому К. не протиставляв право всесвітнього громадянства праву держ. громадянства і не заперечував останнє. Філос. погляди К. справили значний вплив на розвиток західноєвропейських знань, у т. ч. історичних (про це детальніше див. Неокантіанство в історичній науці). В Україні ще за життя К. було перекладено рос. мовою його «Основи метафізики моралі» під назвою «Кантовы основы метафизики морали» (1803). Деякі вітчизн. філософи спочатку полемізували з Кантом (П.Лодій, І.Лаврівський та ін.; див. Історія української філософії), але згодом стали його прихильниками. В.Довгович майже відразу після смерті К. написав про нього двотомну працю лат. мовою. Послідовними неокантіанцями були М.Туган-Барановський, Б.Кістяківський і ряд ін. укр. учених. Тв.: Сочинения, т. 1—6. М., 1963—66; Трактаты и письма. М., 1980; Критика чистого розуму. К., 2000. Літ.: Сережников В.К. Кант. М. — Л. 1926; Асмус В.Ф. Диалектика Канта. М., 1930; Галанза П.Н. Учение Иммануила Канта о государстве и праве. М., 1960; Баскин А.Я. Кант М., 1984; Мироненко О.М. Права і свободи людини у політичних і правових вчених мислителів Німеччини. К., 1995. О.М. Мироненко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КАНТ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
