ІСПАНІЯ, Королівство Іспанія (EspaZa, Reino de EspaZa) — д-ва на пд. зх. Європи, на Піренейському п-ові. До її складу входять також Балеарські та Канарські о-ви, а також під управлінням І. перебувають р-ни міст Сеута й Мелілья на пн.-зх. узбережжі Марокко (Африка). Пл. — 504,8 тис. км2. Нас. — 41,7 млн осіб (2002). Столиця — Мадрид. Адм.-тер. поділ — 17 автономних співтовариств (регіонів), 50 провінцій. Держ. мова — іспанська. Грошова одиниця — євро. Стародавня історія І. тісно пов’язана з к-рою її корінного нас. — іберійців, які ще наприкінці 2 тис. до н.е. зналися в землеробстві, скотарстві, ремеслах й тоді ж створили на пд. узбережжі Піренейського п-ова д-ву Тартесс. Пізніше тер. Тартессу стала об’єктом колонізації з боку фінікійців, малоазійських греків і Карфагену. В 3 ст. до н.е. тут утвердив свою владу Рим Стародавній. Після падіння рим. влади на Піренеї прийшли племена вандалів, аланів і свевів і заснували свої королівства. Існування цих королівств припинила навала вестготів (див. Готи), які поряд з візантійцями (див. Візантія) запанували тут на поч. 6 ст. В цей період на іспанських землях почали формуватися феод. відносини, відбувалося покріпачення селян. Внутр. усобиці між магнатами й сел. виступи створили сприятливі умови для іноз. вторгнення. На поч. 8 ст. більшу
частину іспан. земель завоювали «маври» — араби і бербери із Пн. Африки. Вони заснували в Кордові емірат, 929 його було перетворено на халіфат — незалежну від Араб. халіфату з центром у м. Багдад (нині столиця Іраку) д-ву. В 11 ст. загострилася боротьба дрібних власників за землі. Це разом з посиленням нової знаті в Кордовському халіфаті збурило розрухи, які спричинили поділ халіфату на окремі емірати. В цей же час набирає розмаху боротьба з араб. пришельцями витіснених у гірські р-ни місц. мешканців. На відвойованих у маврів землях виникають іспанські д-ви Леон, Кастилія, Наварра, Арагон, які стають гол. базою реконкісти — боротьби з араб. пануванням. У цей же час набирають сили міста, які об’єднуються в союзи; зростає вплив катол. церкви (див. Католицизм); множиться верства войовничого рицарства; поступово ліквідується кріпосне право, з’являються станово-представницькі установи — кортеси. В 2-й пол. 13 і 14 ст. Арагон, на відміну від Кастилії, розширює свої володіння шляхом захоплення ін. християн. земель — Сицилії, Сардинії, частини Балканського п-ова. 1469 сестра короля Кастилії Енріке II Ізабелла вийшла заміж за короля Фердинанда Сицилійського. Після смерті Енріке II 1474 Ізабелла стала королевою Кастилії, якою правила разом з чоловіком, що після смерті свого батька Хуана II Арагонського 1479 став королем Арагону. Кастилія й Арагон об’єдналися особистою унією правителів, що поклало початок королівству Іспанія. В утвердженні й зміцненні своєї влади королівський двір здійснив конфіскацію великої частини земель у титулованого дворянства та рицарських орденів, заборонив вести приватні війни, обмежив права міст, підпорядкував церкву д-ві та створив інквізицію на чолі з духівником королеви Ізабелли Торквемадою. Влада жорстоко переслідувала арабів і євреїв, які змушені були масово тікати з країни. 1492 була знищена остання опора маврів — Гранадський емірат. Свої подальші воєн. дії І. перенесла на пн. терени Африки (Марокко, Алжир).
Відкриття Америки генуезцем Х.Колумбом, який перебував на іспанській службі, надало великі можливості для територіальних загарбань і збагачення І., сприяло перетворенню її на світ. імперію. Протягом 16 ст. І. приєднала до себе Мексику, Болівію, Перу та низку ін. земель Центр. та Пд. Америки. Із заокеанських колоній ринув потік золота і срібла. Це дало змогу розвинути в метрополії різні галузі пром. вир-ва й побудувати потужний військ. і торг. флот, що сприяло посиленню впливу І. в Європі. І. захопила Неаполітанське королівство, а за Карла I Габсбурга, який 1516 обійняв іспанський престол, а 1519 був проголошений імператором «Священної Римської імперії германської нації» під іменем Карла V, почала владарювати в Нідерландах, Сицилії, Сардинії. У 16 ст. в І. різко знецінюється праця в матеріальному вир-ві, відбувається масове розорення сел. г-в, економіка всієї країни зазнає катастрофічних потрясінь. Тим часом і зовн. політика І. за правління Карла I, який, зрештою, зрікся престолу 1556, «загрузла» в нерозв’язних проблемах. Наступник Карла I Філіпп II Габсбург намагався захопити Францію й Англію. 1588 його «Непереможна армада» була розбита англ. флотом і від І. відійшла пн. частина Нідерландів. Лише в протиборстві з Османською імперією І. мала деякі успіхи, зокрема здобула перемогу в битві 1571 біля м. Лепанто (нині м. Нафпактос, Греція). У 17 ст. розвал іспанської імперії набув незворотного характеру, а за землі самої І. почали суперництво Франція та Англія. 1700 на іспанський престол зійшов Філіпп V, представник династії Бурбонів, що правила Францією. Загроза об’єднання Франції з І. й, отже, зміцнення франц. позицій у світі підштовхнули Англію до створення коаліції з Австрією, Голландією, Португалією і Савойєю, що ставила собі за мету передачу іспанського трону австрійс. Габсбургам. Війна, що розгорнулася між коаліцією та урядом Філіппа V й Францією за іспанську спадщину, тривала 1701—14 й закінчилася для І. територіальними втратами в Європі та посиленням
залежності від Франції. Спільно з Францією І. підтримала у 2-й пол. 18 ст. боротьбу амер. колоній Англії за незалежність. Невдовзі у внутр. житті І. настала доба освіченого абсолютизму та реформ, що сприяли пожвавленню пром-сті й торгівлі. Французька революція кінця 18 століття порушила іспанофранц. монархічний альянс. І. приєдналася до коаліції абсолютистських д-в, і розпочала 1793 війну проти революц. Франції, в ході якої зазнала нищівної поразки і змушена була підписати угоду про союз, стала учасницею завойовницьких походів франц. імп. Наполеона I Бонапарта та оголошеної ним континентальної блокади, спрямованої проти Англії. 1807 франц. війська окупували І., взявши під контроль її найважливіші фортеці та комунікації. Велике нар. повстання 1808 проти загарбників було придушено силою франц. зброї, а на іспанський престол імп. Наполеон I Бонапарт посадив свого брата — Жозефа Бонапарта. В спротиві окупантам згуртувалися різні верстви нас., нац.-визвол. боротьба набула характеру партизан. війни. 1812 в м. Кадіс кортеси ухвалили конституцію, що проголошувала іспанську націю «носієм верховної влади», різко обмежувала прерогативи короля і встановлювала розподіл гілок влади. Боротьбу за втілення нових законів у життя очолила армія. Все це змусило 1820 короля Фердинанда VII присягнути Кадіській конституції. Але 1823 франц. війська згідно з рішенням Священного союзу відновили в І. абсолютну владу короля. Тисячі іспанських патріотів, у т. ч. їхній вождь Рієго-і-Нуньєс, були страчені. В ході наступних революцій (1834—43, 1854—56, 1868—74) в І. утвердилася обмежена монархія. Наприкінці 80-х рр. 19 ст. І. взяла курс на співпрацю з Троїстим союзом, однак у наступне десятиліття пішла на зближення з Францією задля реалізації своїх загарбницьких планів щодо Африки. Тим часом війна з США 1898 і поразка в ній завдала удару іспанському пануванню на Кубі, Пуерто-Ріко, Філіппінах, о-ві Гуам. Під час Першої світової війни І. не брала участі у збройних
545 ІСПАНІЯ
546 ІСПАНІЯ
діях, але постачала сировину і продукцію обом воюючим блокам. В 1930-ті рр. в країні скасували монархію й проголосили республіку (1931—39), проте внаслідок громадян. війни 1936— 39, яка супроводжувалася іноз. втручанням, у країні постав авторитарний режим ген. Ф.Франко Баамонде. З початком Другої світової війни І. заявила про свій нейтральний статус, але всупереч цьому направила на Сх. фронт проти СРСР «блакитну дивізію». Після смерті Ф.Франко (1975) під знаком демократизації громад.-політ. життя в країні відбулася реставрація монархії. Нині І. — парламентарна монархія. Глава д-ви — король. Діє конституція 1978 зі змінами, внесеними 1992. Законодавчу владу здійснюють Генеральні кортеси (двопалатний парламент — конгрес депутатів і сенат), який обирається на 4 роки. Вищий орган виконавчої ради — рада міністрів. І. — чл. Організації Об’єднаних Націй (з 1955), Ради Європи (з 1977), Європейського Союзу (з 1986), ін. міжнар. орг-цій. Іспано-українські взаємини. Як засвідчують істор. джерела, вже за доби середньовіччя між людністю укр. та іспанських земель існували різнобічні зв’язки. Зокрема, за часів араб. правління в Іспанії перебували солдати, «вчені люди» й раби слов’ян. походження з укр. Причорномор’я. В 17 ст. чимало запороз. козаків служило в іспанській армії. На поч. 19 ст. українці перебували в підрозділах військ Наполеона I Бонапарта, що дислокувалися в Іспанії. Події іспанської революції 1820—23 знайшли відгомін в Україні, позначилися на формуванні програми й тактики таємного Пд. т-ва (див. Декабристів рух). 1820 півднем України подорожував з метою розробки системи комунікацій іспан. інженер і вчений А.Бетанкур. У 1-й пол. 19 ст. відкрилося перше в Україні іспанське дипломатичне представництво — консульство в Одесі. Інтерес іспанців до духовної спадщини українців засвідчує поява 1877 в ж. «La Ilustrasiоn EspaZola y Americana» («Іспаноамериканське просвітництво») ст. В.Лесевича «Тарас Шевченко — великий поет України». Від 2-ї пол. 19 ст. в укр. містах га-
стролюють іспанські артисти й музиканти: «король скрипалів» і композитор П.Сарасате (1882), скрипачка Т.Туа (1882), оперні співачки М.Гай (1908), Е. де Ідальго (1914) та ін. На рубежі 19—20 ст. помітний вплив на іспанську історіографію справила діяльність В.Піскорського — засн. рос. та укр. іспаністики, який провадив студії в іспанських архівах і б-ках і за праці, видані в Іспанії, був обраний чл.-кор. Барселонської АН. До часів української революції 1917—1921 належить спроба встановити дипломатичні взаємини між двома країнами: уряд Української Народної Республіки призначив своїм послом в Іспанії І.Кулішера, останньому, однак, не вдалося розпочати свою місію. У громадян. війні в Іспанії 1936—39 брали участь укр. добровольці, які воювали як під прапорами республіканців (більшість), так і на боці ген. Ф.Франко. В лавах інтернац. бригад діяли укр. підрозділи — батальйон ім. Максима Кривоноса, рота імені Тараса Шевченка. У верес. 1936 УСРР передала 548 тис. крб. у фонд Міжнар. орг-ції допомоги борцям за респ. Іспанію. Також матеріальну й моральну підтримку отримували республіканці Іспанії від українців Галичини та української діаспори Америки й Європи. 1937 на 2-му антифашист. конгресі в Мадриді пролунав голос укр. митців, від яких із доповіддю «Нація і культура» виступив письменник І.Микитенко. Того ж року Барселонський ун-т, який відзначав 100-річчя свого відновлення, нагородив пам’ятними медалями Київ. та Харків. ун-ти. Після поразки республіканців багато іспанських дітей були направлені до України, де здобували середню й вищу освіту. Під час II світ. війни в Мадриді провадив інформаційну діяльність представник Організації українських націоналістів (мельниківців) Ю.Карманін. 1947 в Іспанії виник осередок укр. діаспори, основу якого склала студентська молодь. 1953 укр. громада в Іспанії налічувала 68 осіб. На її базі виникли Т-во укр. студентів-католиків «Основа» (1947), Укр. студентська громада (1956), Т-во укр. друзів Іспанії (1957), які популяризували
серед іспанців укр. к-ру. 1951 Іспанське нац. радіо розпочало міжнар. трансляцію україномовних передач. При мадридському центрі сх. досліджень 1952 ств. укр. секція, в ж. центру «Oriente» (з 1956 — «Оriente Europeo», «Східна Європа»), в місячнику «Las cartes de EspaZa» («Листи з Іспанії», 1950—55) та ін. іспанських періодичних вид. публікуються статті про нац.-визвол. змагання в Україні, розвідки про укр. церкву, діяльність Г.Сковороди, І.Франка. Співтворцем іспанської к-ри став українець кінорежисер Є.Деслав, який створив у Мадриді фільми «Викриття» (1948), «Що байдуже трьом закоханим» (1951). 1964 у Міжнар. форумі діячів к-ри, присвяченому 150-річчю від дня народження Т.Шевченка, взяв участь іспанський поет Р.Альберті, який на мітингу в Каневі виголосив «Слово на Тарасовій горі». 1967 до Києва й Канева приїздила поетеса А.-М.Матуте, яка в барселонському ж. «Destino» («Доля») опублікувала серію статей, присвячених Т.Шевченкові (1968). У цей же час на ниві укр.-іспанських літ. зв’язків виступили письменники іспанської респ. діаспори в СРСР С.Аркада, С.Гонсалес Гутьєрес, Р.Естрела-Льопіс та ін., які підготували 1964 першу іспаномовну зб. «Вибраних творів» Т.Шевченка. Справі підтримання культ. зв’язків прислужилася традиція перекладу в Україні. Серед перших перекладів, які з’явилися в 19 — поч. 20 ст., були твори М. де Сервантеса В.Бласко Ібаньєса та ін. У різні роки тв. іспанських класиків і сучасних письменників перекладали І.Франко, В.Самійленко, П.Дмитренко, М.Іванов, В.Шовкун, М.Лукаш, М.Орест, М.Рильський та ін. Дипломатичні відносини України з Іспанією встановлено 30 січ. 1992. Осн. принципи міждерж. стосунків заклав Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Королівством Іспанія, підписаний у Мадриді 7 жовт. 1996. З розвитком цих взаємин в І. виникла укр. заробітчанська діаспора, яка обчислюється 100—200 тис. осіб і має власні земляцькі об’єднання.
Літ.: Шевченко Ф.П. Рота ім. Тараса Шевченка в боях проти фашизму в Іспанії (1937—1938 рр.). «УІЖ», 1961, № 1; Додолев М.А. Россия и Испания. 1808—1823 гг. М., 1984; Дружинина Е.И. Город и государство (по материалам Южной Украины). В кн.: Россия и Испания. М., 1987; Вовк Я.Г. З історії іспано-українських літературних взаємозв’язків пожовтневої доби. В кн.: Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті. К., 1988; Інтернаціональна солідарність трудящих західноукраїнських земель з республіканською Іспанією: Збірник документів і матеріалів. К., 1988. М.М. Варварцев.
Інститут історії партії при ЦК Компартії України — філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС). Літ.: Семененко В.И. Создание и деятельность комиссии по изучению истории молодежного движения (Истмола) при ЦК ЛКСМУ (1921— 1933 гг.). «Вестник Харьковского университета», 1981, № 218; Серогодский Н.А. Деятельность Истмола при ЦК ЛКСМУ. Автореф. дис. ... канд. истор. н. К., 1998. В.І. Прилуцький.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ІСПАНІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
