ЗЕМСЬКІ УПРАВИ — виконавчі органи земств у Російській імперії 1864—1917 (на Правобережній Україні — від 1911, на тер. Української Народної Республіки — до 1920), що відали справами земського г-ва і управління. Губернські й повітові З.у., згідно із земською реформою 1864, обиралися земськими зборами на 3 роки. Губернська З.у. складалася з го-
лови та 2-х чл. (кількість чл. могла бути збільшена до 6-ти з дозволу міністра внутр. справ). Голови повітових З.у. затверджувалися губернатором, губернських — міністром внутр. справ. За Положенням про губернські та повітові земські установи 1890 на голів і членів З. у. були поширені права держ. служби, що привело до зменшення серед них селян, які в більшості не могли здати іспит на отримання класного чину (див. Табель про ранги 1722) й до одночасного збільшення в складі З.у. кількості дворян (див. Дворянство). Так, 1903 у складі повітових земських управ укр. губерній було 83 % дворян, 9,3 % селян, 7,7 % різночинців, але, напр., у складі повітових управ Херсонської губернії перебували виключно дворяни (див. Дворянство). З.у. займалися питаннями грошових і натуральних повинностей, фінансами та ін. майновими справами земства, забезпеченням нас. продовольством і вжиттям заходів у разі його нестачі, утриманням у належному стані шляхів загальнодерж. призначення та покращанням місц. шляхів сполучення, санітарно-гігієнічним станом місцевості, облаштуванням пристаней, утриманням земської пошти, лікувальних і доброчинних закладів, дотриманням протипожежної безпеки, земським страхуванням майна, сприянням розвиткові нар. освіти, землеробства, промсті, торгівлі тощо. З.у. мали право поза межами губерній або повітів укладати договори купівліпродажу с.-г. продукції, с.-г. інвентарю, насіння та ін. речей, потрібних для сільс. мешканців. З.у. не були повною мірою органами самоврядування, оскільки їхня діяльність перебувала під наглядом губернаторів і міністра внутр. справ, а деякі рішення не мали сили без затвердження їх губернатором. Законом від 7 лют. 1895 значно посилювався контроль адміністрації за діяльністю З.у., законом від 12 черв. 1900 звужувалися функції управ у продовольчій сфері. Незважаючи на адм. обмеження, З.у. створили мережу губернської та повітової агрономічної служби, займалися просвітництвом серед сільс. нас.
(організовували курси, виставки, с.-г. школи, лекції, розповсюджували популярні брошури, налагоджували ветеринарну службу тощо). Чималу роль З.у. відігравали в боротьбі дворянства за розширення своїх політ. прав. З початком Першої світової війни було засновано всерос. Земський союз, який разом із Союзом міст (див. Союзи земств і міст) надавав допомогу пораненим, полоненим і біженцям. Постановами Тимчасового уряду (21 трав. та 9 черв. 1917) було обмежено контроль адміністрації за діяльністю З.у. В Україні після утворення Української Центральної Ради і проголошення нею I Універсалу (див. Універсали Української Центральної Ради) деякі укр. земства визнали УЦР центр. органом управління в країні. В квіт. 1918 утворився Всеукр. союз земств, який об’єднав губернські З.у. Поступово діяльність З.у. згасала, а їхні функції, зокрема в справі охорони порядку, перебрала на себе УЦР. Законом від 5 жовт. 1920 Рада народних міністрів Української Народної Республіки розпустила волосні, повітові та губернські земські збори до їх перевиборів, а їхні функції передала відповідним З.у. на тер., підвладній адміністрації УНР. Із встановленням рад. влади функції З.у. перейшли до місцевих рад (див. також Земства). Літ.: Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона, т. 24 (XIIа). СПб., 1894; Энциклопедический словарь Русского Библиографического института «Гранат», т. 21. М.—Л, 1926; Лаптева Л.Е. Земские учреждения в России. М., 1993; Земское и городское самоуправление в дореволюционной России. М., 1996. Н.А. Шип.
конституції. На відміну від привілейних грамот, що запроваджували нове право, З.у.г. ґрунтувалися на давньому праві відповідної землі. Відомі 8 З.у.г. для укр. земель: 6 з них стосувалися земель, що входили до складу ВКЛ, 2 — західноукр. земель, підпорядкованих Короні Польс. Найдавніші з них: грамота короля польс. і верховного кн. литов. Владислава II Ягайла 1427 (або 1432) для Луцької землі та грамота короля польс. і вел. кн. литов. Казимира IV Ягеллончика 1456 для Галицької землі. Решта — грамоти пізнішого часу: одна грамота 1516 — для Дорогичинської землі (Підляшшя), дві грамоти (1501 і 1509) — для Волинської землі, дві грамоти (1507 і 1529) — для Київської землі та одна грамота 1501 — для Більського повіту (див. Повіт) на Підляшші. Ч. з цих грамот містить посилання на попередні їм грамоти, які до нас не дійшли. Крім цих земських грамот, існували також уставні грамоти, якими надавалися часткові привілеї окремим областям. Особливістю більш пізніх грамот є те, що вони містять чимало норм, які стосуються не всього нас. тієї чи ін. землі, а окремих станів цієї землі. Загалом З.у.г. містили норми цивільного, фінансового, кримінального та процесуального права. В них зафіксовано інститути та норми давнього укр. звичаєвого права. Літ.: Лащенко Р. Лекції по історії українського права, ч. 2. Литовськопольська доба, вип. 1. Прага, 1924; Чубатий М. Огляд історії українського права: історія джерел та державного права, ч. 2. Мюнхен, 1947; Полонська-Василенко Н. Історія України, т. 1. К., 1995. В.А. Чехович.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЗЕМСЬКІ УПРАВИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
