«ЖУРНАЛ МИНИСТЕРСТВА НАРОДНОГО ПРОСВЕЩЕНИЯ» — щомісячне періодичне вид., яке виходило 1834—1917 у Санкт-Петербурзі. Його редакторами в різні роки були О.Нікітен-
178 ЖУЧЕНКИ
«Журналъ Министерства народнаго просвСщенія». 1834. Січень. Обкладинка.
ко, К.Ушинський, Ю.Рехневський, І.Галанін, О.Георгієвський, Є.Феоктистов, Л.Майков, В.Василевський, Ф.Батюшков. Як друкований орган відомчого підпорядкування спрямовувався насамперед на висвітлення стану справ у рос. педагогіці та розвитку пед. думки й освіти. Структурно поділявся на офіц. та неофіц. частини. Тематика публікацій часопису значно розширилася з серед. 60-х рр. 19 ст., коли на його сторінках почали регулярно з’являтися статті з археології, рос., укр. та всесвітньої історії, джерелознавства і спеціальних істор. дисциплін, мовознавства, історії літ., історії й теорії мист-в, проблем правознавства і соціології, студії з географії, природознавства й математики, етногр. й антропологічні матеріали. Від 1837 в журналі регулярно вміщувалися бібліографічні покажчики та каталоги нової рос. та закордонної книжкової продукції. Від 1872 редколегія часопису почала випускати як додаток «Сборник статей по классической филологии». В різний час із виданням співпрацювали відомі педагоги, письменники, історики, фахівці в галузі літ. і мовознавства. Серед них: М.Гоголь, М.ДовнарЗапольський, М.Любавський, В.Сергієвич, І.Тихомиров, К.Харлампович та ін. В.М. Матях.
Іванівна, була ігуменею Будищенського жіночого монастиря (1679), син, Федір Іванович, полтав. полковником (див. Ф.Жученко), одна з дочок останнього, Любов Федорівна, стала дружиною генерального судді В.Кочубея — активною учасницею змови проти гетьмана І.Мазепи, друга дочка (ім’я невідоме) була дружиною полтав. полковника І.Іскри, страченого разом з В.Кочубеєм за донос на І.Мазепу. Нащадком роду по чол. лінії був племінник полтав. полковника, Петро Тимофійович — полтав. полковий сотник (1676—77) та наказний полковник (1676), сотник сорочинський (1715—19). Гілка роду, що взяла початок від старшого онука Петра Тимофійовича, священика Григорія Яковича, стала зватися Жуковськими, а та, що походила від молодшого, значкового товариша Кирила Яковича (бл. 1743 — р.с. невід.), зберегла прізв. Жученко. До гілки Жуковських належали держ. діячі Російської імперії — брати Микола Васильович (1793— 1852) — оренбурзький (1832—35), волин. (1835—37), калузький (1837—43), санкт-петерб. (1843— 46) цивільний губернатор, таємний радник (1843), сенатор (1846) — і Григорій Васильович (1800—80) — ген.-лейтенант, таврійський губернатор (1870—72), сенатор (1872). Роди внесено до 2-ї та 6-ї ч. Родовідних книг Полтав., Оренбурзької і 6-ї ч. Родовідної книги Тамбовської губ. Існують також роди Жуків і Жуковських зовсім ін. походження. Літ.: Лазаревский А.М. Очерки малороссийских родов. Материалы для истории общества в XVII—XVIII вв. Жученко-Жуковские. «Русский архив», 1875, т. 2 кн. 8; Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник, т. 2. К., 1910. В.В. Томазов.
ковництво. На чолі полку брав участь у воєн. кампанії Ю.Хмельницького 1660, підтримав дії останнього, спрямовані на замирення з польс. королем Яном II Казимиром Ваза (див. Чуднівський договір 1660). На відміну від решти лівобереж. полковників, Ж. восени 1660 — навесні 1661 не визнав влади рос. царя Олексія Михайловича, в квіт. 1661 відмовився від участі в обранні Я.Сомка гетьманом Лівобережної України й залишався надалі під зверхністю Ю.Хмельницького. Після того, як його наприкінці квіт. — поч. трав. 1661 усунули з полковництва, Ж. виклопотав у бєлгородського воєводи кн. Г.Ромодановського вибачення всіх своїх «провин» перед царем і повернувся до Полтави. В трав. 1670 знову обраний полтав. полковником. Улітку 1672 у м-ку Нові Санжари (нині с-ще міськ. типу Полтав. обл.) він заарештував і відправив до м. Батурин І.Сірка, який претендував на гетьман. булаву після повалення Д.Многогрішного. Як прибічник останнього, Ж. в 2-й пол. 1672 втратив полковництво. Брав участь в обороні Чигирина (див. Російсько-турецька війна 1676— 1681), був поранений. Протягом 1679—81 кілька разів обирався ненадовго полтав. полковником. У черговий раз був обраний полковником на Коломацькій раді 1687 (див. Коломацькі статті 1687) і протримався на цій посаді до 1691 (за ін. даними — 1692). Відзначився під час Кримських походів 1687 і 1689. Супроводжував І.Мазепу в поїздці до Москви 1689. Після остаточного усунення з полковництва зберігав вплив на держ. життя Гетьманщини, в т. ч. через своїх зятів — генерального писаря, згодом — генерального суддю, В.Кочубея та полтав. полковника І.Іскру. Дж.: Письмо Орлика к Стефану Яворскому. «Основа», 1862, № 10; Акты, относящиеся к истории ЮжноЗападной России, т. 4, 5, 7, 9. СПб., 1863—1877; Письма Лазаря Барановича. Чертков, 1865. Літ.: Лазаревский А.М. Люди Старой Малороссии. «Киевская старина», 1886, № 7; Його ж. Полтавщина в XVII веке. «Киевская старина», 1891, № 9; Модзалевский В. Малороссийский родословник, т. 2. К., 1911; Сенютович-Бережний В. Полтавський полковник Федір Жученко. «ЗНТШ», 1962, т. 169. В.М. Горобець.
Ви переглядаєте статтю (реферат): ««ЖУРНАЛ МИНИСТЕРСТВА НАРОДНОГО ПРОСВЕЩЕНИЯ»» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
