Провадилася Нар. комісаріатом закордонних справ (НКЗС) УСРР, очолюваним главою РНК УСРР Х.Раковським. Фактично була складовою частиною зовн. політики РСФРР,
але, незважаючи на це, мала й власні характерні риси. На поч. 1920-х рр. осн. завданням дипломатії РСФРР було досягнення міжнар. визнання Рад. Росії. Важливим кроком на шляху до цього стали мирні переговори щодо врегулювання збройних конфліктів з д-вами-сусідами, насамперед з Польщею. Долучаючи до переговорного процесу укр. дипломатію, РНК РСФРР намагався не стільки посилити міжнар. позиції УСРР, скільки послабити вплив на міжнар. арені уряду Директорії УНР та його дипломатичних представництв, які функціонували в деяких європ. країнах. 1920—21 УСРР уклала угоди й договори про обмін військовополоненими, інтернованими, біженцями з Бельгією, Угорщиною, Польщею, Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Литвою. Із Литвою, Німеччиною та Туреччиною вони були підписані УСРР самостійно, а з ін. д-вами — спільно з РСФРР. Згідно з ними в названих країнах працювали укр. репатріаційні місії. Спільна рос.-укр. делегація була представлена на переговорах із польс. делегацією в Мінську (нині столиця Білорусі) та Ризі (нині столиця Латвії), що закінчилися підписанням 18 берез. 1921 мирного договору з Республікою Польща (див. Ризький мирний договір між РСФРР і УСРР та Польщею 1921). 1921—22 УСРР уклала тимчасові договори з країнами Прибалтики, Туреччиною (див. Договір між Українською СРР і Латвійською Республікою 1920, Договір мирний між Українською СРР і Литовською Демократичною Республікою 1921, Договір про Дружбу і братерство між Українською СРР і Туреччиною 1922), Чехословаччиною, спільно з РСФРР — тимчасову угоду з Австрією (див. Договір між урядами РСФРР і Українською СРР та Австрійською Республікою 1920); угода УСРР з Італією була підписана представником РСФРР В.Воровським. Їхнім наслідком стали: обмін дипломатичними й торг. місіями, визнання УСРР де-юре (крім Чехословаччини та Італії, які визнали УСРР де-факто). Всі перелічені договори УСРР уклала після підписання відповідних договорів РСФРР із відповідними д-вами.
Після підписання угод дипломатичні представники УСРР стали вимагати в договірних сторін припинення офіц. відносин із дипломатичними місіями Директорії УНР і відправки їхніх представників за межі своїх д-в, оскільки в статтях договорів йшлося про заборону діяльності на тер. сторін ворожих армій, орг-цій і груп. Ця політика тиску мала успіх у Чехословаччині, Німеччині, Польщі, які офіційно розірвали дипломатичні відносини з УНР, але продовжували надавати притулок укр. політ. еміграції. Дипломатичні відносини з більшістю економічно розвинутих д-в РСФРР у 1920—22 так і не вдалося встановити, хоча певні екон. угоди УСРР уклала з окремими фірмами Франції, Великої Британії, Нідерландів. На Генуезькій конференції 1922 інтереси рад. республік представляла делегація РСФРР, в той же час до її складу був включений Х.Раковський. У листоп. 1922 підписано протокол про поширення Рапалльського договору 1922 на УСРР (див. Договір про поширення Рапалльського договору 1922 на союзні з РСФРР республіки 1922). На Лозаннській конф. 1922—23 вже була єдина делегація рад. республік Росії, України й Грузії. Зміцнення рад. влади та посилення міжнар. позицій РСФРР призвело до згортання міжнар. діяльності рад. республік. Зокрема, вже в трав. 1922 було ліквідовано дипломатичні представництва УСРР у країнах Прибалтики, в ін. д-вах об’єднувалися дипломатичні представництва УСРР і РСФРР. Зі створенням СРСР республіки мали передати у відання союзного уряду всі повноваження своїх дипломатичних представництв. Був розформований НКЗС УСРР, до складу колегії НКЗС СРСР було введено представника від України, а на тер. УСРР почав діяти уповноважений НКЗС СРСР, який представляв Україну в усіх зовн. взаєминах СРСР. Літ.: Українська РСР на міжнародній арені. Збірник документів (1917—1923 рр.). К., 1966; Україна і зарубіжний світ. К., 1970. В.В. Павленко.
ресований парт. і рад. організаціям прифронтових областей, у якому війна СРСР проти нацистської Німеччини (див. Велика вітчизняна війна Радянського Союзу 1941—1945) визначалася як визвол. й справедлива. Директива констатувала наявне в сусп-ві «неусвідомлення» смертельної загрози від гітлерівської агресії та поширеність у країні «благодушно-мирних настроїв». Поряд із цим містила конкретні вимоги «організувати нещадну боротьбу з усякими дезорганізаторами тилу», а саме (нарівні зі шпигунами та диверсантами) — з «панікерами, боягузами й розповсюджувачами чуток». (Ці вимоги спричинили посилення масових заходів з боку каральних органів щодо нас., зокрема знищення в’язнів у тюрмах Львова, Києва, Кіровограда та ін., розстріли — у Биківні під Києвом, у с. Валуйки на Харківщині тощо.) У відповідь на «тотальну війну», оголошену А.Гітлером, у директиві ставилася вимога «безумовно знищувати» усі цінності, що не можуть бути вивезені під час відходу військ. частин Червоної армії (див. Радянська армія); як наслідок — було підірвано низку великих підпр-в, електростанцій Придніпров’я та Донбасу, зокрема Дніпрогес, спалено стиглі посіви хліба на полях тощо). Загалом же директива відіграла значну роль у складному й суперечливому процесі воєнної перебудови життя суспільства, окреслюючи, хоч і в надто загальній формі, основні напрями діяльності місц. органів влади. Стислий її зміст виклав Й.Сталін у промові по радіо 3 липня 1941. М.В. Коваль.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДИПЛОМАТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ СРР 1920—1922» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
