ДЕРЖАВНИЙ ЦЕНТР УНР НА ЕМІГРАЦІЇ (ДЦ УНР) — сукупність законодавчих та виконавчих укр. владних органів, які протягом 1921—92 діяли поза межами України на підставі IV Універсалу УЦР (22 січ. 1918; див. Універсали Української Центральної Ради) та наступних актів Трудового конгресу України (22 січ. 1919), Директорії УНР та Ради народних міністрів Української Народної Республіки (21 травня та 12 листопада 1920). Структура ДЦ УНР: виконавчі органи — президент (1921— 44 — гол. отаман), РМ (1921— 92); законодавчі (передпарламенти) — Рада Республіки (1921—22, головний отаман І.Фещенко-Чопівський), Укр. нац. рада (УНРада; 1948—92). Президенти: С.Петлюра — 1921—26 (гол. отаман); А.Лівицький — 1926—54 (до 1944 — гол. отаман); С.Витвицький — 1954— 65; І.Багряний (в.о.) — 1965—67; М.Лівицький — 1967—89; М.Плав’юк — 1989—92. Сесії УНРади: 1-ша — 1948, Аугсбург (Німеччина); 2-га — 1950, 3-тя — 1954, 4-та —1957, 5-та — 1962, 6-та — 1967 (усі — Мюнхен, Німеччина), 7-ма — 1972, Лондон, (Велика Британія), 8-ма — 1979, Мюнхен, 9-та — 1984, Торонто (Канада), 10-та — 1989, Бавнд-Брук (шт. НьюДжерсі, США). Надзвичайну сесію 10-го скликання проведено 1992, Бавнд-Брук. Голови УНРади: І.Багряний — 1948—52, 1957—61 (голова); 1952—54 (в.о.); О.Бойдуник — 1961—65 (голова); 1954—55 (в.о.); Є.Головінський — 1955—57 (в.о.); С.Довгаль — 1972—75 (голова); 1966—67 (в.о.); Я.Маковецький — 1967—71; о. П.Белєєв — 1971—72 (в.о.); І.КедринРудницький — 1976—78 (в.о.); В.Біляїв — 1979—84; П.Лимаренко — 1984—89; М.Воскобійник — 1989—92.
Голови уряду УНР: А.Лівицький — 1920, 1922—26, 1957—66; П.Пилипчук — 1921—22; В.Прокопович — 1926—39, 1940—42; О.Шульгін — 1939—40; А.Яковлів — 1944—45; К.Паньківський — 1945—48; І.П.Мазепа — 1948—52; С.Баран — 1952—53; С.Довгаль — 1954, 1966—67, 1969—72; С.Созонтів — 1954—57; А.Фіголь — 1967—69; В.Федорончук — 1972—74; І.Кедрин-Рудницький — 1976—78; Т.Леонтій — 1974—76, 1978—80; Я.Рудницький — 1980—89; І.Самійленко — 1989—92. Місця розташування керівних органів ДЦ УНР: Тарнов (нині м. Тарнув, Польща) — 1921—23; Париж (Франція) — 1924—26; Варшава — 1926—39; Франція — 1940—44; Веймар, Кісінген — 1944—46; Мюнхен (усі в Німеччині) — 1946—76; Філадельфія (США) — 1976—92. Діяльність ДЦ УНР за напрямами, змістом і формою поділяється на два періоди: 1-й (1921—44) — спрямування зусиль на визнання ДЦ УНР д-вами світу, надання ними матеріальної, моральної, військ. підтримки в підготовці й проведенні на теренах України пропагандистських, розвідувальних та військ. акцій, мета яких — визволення від рад. режиму; 2-й (1945—92) — консолідація світ. українства (див. Українська діаспора), його політ. та громад. об-нь на ґрунті ідей УНР, визнання укр. народу єдиною силою, здатною радикально змінити внутр. сусп.-політ. становище в Україні, надання йому допомоги у викритті тоталітарного режиму в СРСР; інформування міжнар. громадськості про антидемократ. дії органів рад. влади щодо українців; мобілізація зусиль урядів, міждерж. урядових та міжнар. громад. орг-цій на демократизацію сусп.-політ. ладу в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. Існування ДЦ УНР було символом продовження боротьби укр. народу за свою нац. незалежність. Центр всюди і за будьяких обставин відстоював інтереси укр. народу, проводив активну політ. і дипломатичну роботу, спрямовану на упорядкування внутр. життя українців на чужині, формував нац. свідомість співвітчизників в Україні й поза
353 ДЕРЖАВНИЙ
354 ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ
її межами, координував нац., політ., наук., освіт., культ. діяльність укр. осередків у світі. Діяльність центру була постійно діючою акцією боротьби укр. еміграції, яка звертала увагу цивілізованого світу на підневільний стан укр. народу в СРСР і підтримувала в співгромадян невгасиму віру в перемогу і рішучість у боротьбі. ДЦ УНР виконав своє призначення, вписавши яскраві сторінки в історію укр. народу. У 1920—30-ті рр. ДЦ УНР успішно співпрацював із Лігою Націй і доклав чимало зусиль для збереження на світ. рівні нац. імені «українці», демонстрував нац. самобутність та етнічну самодостатність українців. Рішуче виступав проти теорії органічної єдності українців і росіян. Організовував резонансні масові протести проти терору й насильницької колективізації сільського господарства, що були розгорнуті кер-вом УСРР—УРСР, та депортацій (див. Депортації в ретроспективі української історії). Декларація уряду УНР 1930 підтверджувала право укр. громадян на земельну власність. ДЦ УНР виступав проти прийняття СРСР до Ліги Націй, підготував проект про визнання уряду УНР на еміграції, цей проект кілька сенаторів на чолі з Д.Копеляном запропонували вищому законодавчому органові США. Взаємодіяв із представниками визвол. рухів Азербайджану, Білорусі, Грузії, Кубані, Туркестану. Підтримував тісні контакти з панєвроп. рухом, проводячи думку про належність України до європ. спільноти. Засудив політику Німеччини, Франції, Італії і Великої Британії щодо вирішення проблеми Карпатської України. У верес. 1939 уряд УНР на чолі з В.Прокоповичем у Парижі задекларував свою солідарність із зх. демократ. д-вами, засудивши тоталітарні режими в нацистській Німеччині та СРСР. Були започатковані культ.освіт. інституції ДЦ УНР та укр. еміграції («Тризуб», «Український вісник»), створені вид-ва і видання, політ., громад., наук., пед. орг-ції та осередки. У Варшаві (О.Лотоцький) та Берліні (Д.Дорошенко) почали діяти Укр. наук. ін-ти (див. Український науковий інститут у Варшаві, Український
науковий інститут у Берліні). В Парижі була заснована Бібліотека імені Симона Петлюри, в Празі (Чехословаччина)— Укр. нац. архів-музей, реорганізований згодом у Музей визвольної боротьби України, відновила роботу Українська Могилянсько-Мазепинська академія, відкрилися від-ня Наукового товариства імені Шевченка, які згодом утворили Українську вільну академію наук. У роки Другої світової війни головний отаман А.Лівицький санкціонував заснування Т.Боровцем нац. збройних формувань «Поліська січ», перетворених незабаром в Українську повстанську армію. У повоєн. роки діяльність ДЦ УНР зосередилася на координації дій всіх нац. сил за кордоном, інформуванні діаспори про політ., екон., соціальні процеси в Україні, участі в гельсінкському русі (див. Нарада з безпеки та співробітництва в Європі 1975), міжнар. акціях на підтримку прав людини в країнах «соціалістичного табору», забезпеченні діяльності системи інформування про порушення прав людини в Україні та наданні дієвої допомоги проявам непокори існуючому в ній ладу. Результати референдуму 1 груд. 1991 (див. Акт проголошення незалежності України) підтвердили прагнення укр. народу до розбудови самостійної д-ви. Було започатковано переговорні процеси глави ДЦ УНР з Президентом України про передачу повноважень легітимним держ. органам влади України. 14—15 берез. 1992 надзвичайна сесія УНРади 10-го скликання визнала правонаступником УНР новоств. д-ву — Україну і ухвалила рішення про передачу повноважень УНР та атрибутів держ. влади УНР (прапор, держ. печатка та президентські клейноди) новообраному Президентові України. Акт передачі було здійснено 22 серп. 1992 у Маріїнському палаці, резиденції Президента України.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДЕРЖАВНИЙ ЦЕНТР УНР НА ЕМІГРАЦІЇ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
