ДЕРЖАВА — особлива форма організації співжиття численних спільнот людей, яка характеризується наявністю таких осн. ознак, як: 1) система спец. органів та установ, що в своїй сукупності утворюють держ. управлінський механізм (держ. апарат); 2) право (тобто обов’язкові правила поведінки, встановлені й санкціоновані Д.), за допомогою якого Д. як політ. влада закріплює певний порядок сусп. відносин, а також структуру й порядок діяльності держ. апарату; 3) визначена тер., кордонами якої обмежується влада певної Д. Типологічно д-ви розрізняються: за формами правління — монархії (див. Монархізм), республіки (див. Республіка); за формами держ.-тер. устрою — унітарні, федеративні (див. Федера-
лізм) і за формами політ. режиму — демократ. (див. Демократія), авторитарні (див. Авторитарні режими) та тоталітарні (див. Тоталітаризм). До кін. 18 ст. панівною була модель династичної Д., тобто Д., що територіально охоплювала всі володіння правлячої династії. У 19 ст. набуває поширення модель нац. Д. — «одна нація — одна держава» (див. Націоналізм). У Європі тріумфом принципу нац.держ. суверенітету стали «підсумки» Першої світової війни (див. Паризька мирна конференція 1919—1920; Версальська система міжнародних відносин). У 20 ст. сусп. вага Д. зростає. Необхідність посилення регулюючої ролі Д. відстоюють послідовники різних політ. (марксизм, соціалізм, фашизм, націонал-соціалізм) та екон. (кейнсіанство) концепцій. Максимально неконтрольованим з боку громадян був вплив на них (громадян) держ. інститутів у тоталітарних д-вах — нацистській Німеччині та СРСР. Від 1970-х рр. в країнах Заходу в результаті структурної кризи економіки поширилися ліберально-консервативні концепції (тетчеризм, рейганоміка — див. Консерватизм), які стверджували необхідність обмеження ролі Д. за рахунок сприяння розвиткові ринкової саморегуляції економіки. В істор. науці категорія «держава» завжди відігравала провідну методологічну роль. До 19 ст. в концептуальному арсеналі істориків домінувала політ. історія, яка орієнтувала дослідників на опис діяльності держ. установ та інститутів. Цей підхід набув особливого піднесення в державницькому напрямі в історіографії (див. Державницький напрям в українській історіографії). В Україні після здобуття незалежності дослідження процесів нац. державотворення набули нового піднесення. (Див. також Держава як цивілізаційний феномен.) К.Ю. Галушко. ДЕРЖАВА ЯК ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ФЕНОМЕН. Держава (надалі — Д.) — провідний інститут політ. системи сусп-ва на цивілізаційному щаблі його розвитку (див. Цивілізація), що має суверенну владу над офіційно визначеною тер. й людьми, які на ній
постійно мешкають чи тимчасово перебувають. Д. тією чи ін. мірою й у той чи ін. спосіб контролює, організовує та спрямовує деякі аспекти діяльності своїх підданих (або громадян). Вона має ієрархічну структуру, монополію на заходи примусу (законне використання сили). Виконує як суспільно необхідні функції, так і функції із забезпечення влади та привілеїв (безвідносно до того, визначені вони формально чи ні) пануючих соціальних верств (класів). Нарешті, вона є джерелом права й законодавства. Щодо розуміння сутності й функцій Д. склалися три напрями: 1) той, що йде від антич. соціальної філософії (Платон, Арістотель, Полібій) і в рамках якого Д. розглядається: як інституціональний засіб забезпечення спільних інтересів членів певного соціального організму, ведення «спільних справ» і регулювання відносин правителів (влади) та народу (сусп-ва); та як засіб забезпечення політ. життя сусп-ва і, в разі необхідності, легітимного застосування примусу; 2) той, що притаманний марксизмові в його радикальній, більшовицькій (див. Більшовики) формі, згідно з яким Д. тлумачиться як інститут влади, що породжується поділом сусп-ва на антагоністичні класи й виступає знаряддям примусу та гноблення одних класів — тих, що зазнають експлуатації, ін. — панівними класами; 3) той, що у Д. вбачає перш за все джерело права й закону, тлумачачи сам закон як такий, що, з одного боку, організовує життя людей на підвладній Д. тер., а з ін. — визначає структуру та особливості функціонування самих інституцій Д. Можна виділити такі універсальні ознаки Д.: 1) вона є сталою формою співіснування людей після руйнації первісного ладу й передбачає фіксований зв’язок між певною спільнотою та певною тер.; 2) вона є впорядкованою владою, тобто ґрунтується на відносинах зверхності й підлеглості між людьми за ієрархічним принципом; 3) вона формує або окреслює традиційно встановлені відноси-
ни між людьми (майнового і немайнового характеру), накладає на людину, яка мешкає на підконтрольній їй тер., певні, здебільшого юридично визначені, обов’язки та гарантує їй, зазвичай, також формально визначені права; 4) вона, принаймні формально, виходячи з наявної юрид. бази, контролює поведінку людей у межах своїх кордонів (які саме аспекти поведінки людей вона контролює, визначається особливостями Д.); 5) вона має апарат і знаряддя примусу у вигляді правоохоронних (карних) органів; 6) вона є найвищою, або суверенною владою в межах своїх кордонів (такої влади не мають різного роду залежні державні утворення — колоніальні адміністрації, домініони, протекторати (див. Протекторат), суб’єкти конфедеративних чи союзних утворень, а отже, вони не є повноцінними Д. в повному значенні цього слова); 7) вона захищає свій суверенітет, територіальну цілісність й інтереси, у разі зазіхань на них ін. Д., за допомогою армії. Різні типології Д. ґрунтуються на різних критеріях. Класичним вважається критерій, що був запроваджений античною політичною філософією і є, так би мовити, кількісним — мова йде про кількість осіб у державі, які зосереджують у своїх руках усю повноту влади: одна, кілька (група) чи всі (народ). Ін., сучасний, критерій — легітимність влади, тобто законне визнання переважною більшістю нас. країни факту передачі влади в руки певних людей. Типологія, що базується на поєднанні цих двох критеріїв, виокремлює такі форми правління: легітимні — монархія, аристократія і демократія; та нелегітимні — тиранія, олігархія та охлократія. Це — ідеальні типи, в реальній історії вони проявляються в різних варіаціях і комбінаціях, якими, напр., є конституційна монархія у Великій Британії чи Іспанії. За критерієм побудови і тер.адм. устроєм Д. поділяються на: 1) унітарні (Франція, Польща, Україна, Болгарія); 2) федеративні (США, Німеччина, РФ, Ніге-
341 ДЕРЖАВА
342 ДЕРЖАВА
рія); 2) конфедеративні або союзні (Швейцарія, формально — колиш. СРСР). За нац. критерієм Д. поділяють на мононац., де осн., «титульна», нація складає майже все їх нас. (Франція, Польща, Швеція, Вірменія), та багатонац. (РФ, Індія, Індонезія, Нігерія). Стосовно сучасних Д. можуть бути використані й ін. критерії: а) наявності чи відсутності расової строкатості (монорасові — Данія, Угорщина, Японія, Чад, Танзанія; багаторасові — США, Бразилія, Пд.-Афр. Республіка, РФ, Казахстан); б) одномовності або багатомовності (одномовні — Франція, Італія, Польща, Греція, Вірменія; багатомовні — Бельгія, Швейцарія, Канада, Індія, Сінгапур). В часи давнини та середньовіччя, значною мірою й пізніше, існували такі види Д., як: 1) місто-Д. — такими утвореннями були: давньосхідне номове місто, античне полісне місто, середньовічне місто-комуна та міська республіка (зокрема, міськ. республіками були Венеція, Флоренція, Новгородська боярська республіка); 2) централізовано-бюрократична Д. у вигляді царства, королівства чи імперії (Стародавній Єгипет, Китай династій Цінь, Хань, Тан та ін., Візантія); 3) феод. Д. (існували переважно в Зх. Європі). В реальному житті в межах конкретної країни ці видові форми Д. часто поєднувалися, а їхні комбінації змінювалися. Напр., у пізньосередньовічній Європі утворювалися т. зв. станові (з представництвом від дворянства, духовенства та міст; див. Стани) монархії, в яких поєднувалися принципи монархізму та парламентаризму (див. Парламент). У наступні століття вони переважно перетворилися на абсолютистсько-бюрократичні Д. (Іспанія, Франція, Австрія, Пруссія, Росія), але в окремих країнах (Англія, Данія, Швеція) парламентаризм не лише зберігся, а й згодом узяв гору, явивши світові феномен парламентарної (конституційної) монархії. В 19 ст. для еволюції держ. форм актуальним було розмежування: а) абсолютної монархії (Російська імперія, Османська імперія, Китайс. імперія, Персія,
Сіам), б) парламентарної монархії (Велика Британія, Данія, Нідерланди) і в) представницької республіки (США, Швейцарія, від 1870 — Франція). Для 20 ст. актуальною стала конкуренція тоталітарних (комуніст. та фашист.-нацистського типів, до останніх тяжіють націоналістично-авторитарні режими на зразок тих, що були в Іспанії часів Ф.Франко, в Угорщині — за правління М.Горті, у Чилі — за А.Піночета) і правових (які часто називають демократ.) форм Д. Поняття про Д. в близькому до сучасного розумінні почало формуватися в Зх. Європі в 14 ст., й склалося до кін. 17 ст. Ж.Боден та Т.Гоббс розробили концепцію суверенності Д., яка виходила з тези, що повноцінна Д. не може бути залежною від рішень ін., зовн. щодо неї суб’єктів сили, а отже, мусить мати політ. органи або особу, які були б наділені владою та беззаперечним правом приймати й реалізовувати свої рішення. Розробка поняття про суверенність дала змогу чітко розмежувати громад. й приватну складові політ. ладу та коректно провести межі між різними політ. інституціями. Поняття про держ. суверенітет, формалізоване в площині заг. консенсусу зх.-європ. країн, стало ядром ідейного підґрунтя Вестфальської політ. системи, що сформувалася по закінченні Тридцятирічної війни 1618—48 (див. Вестфальський мир 1648). На противагу як арістотелівській ідеї про природне виникнення Д. через поширення влади патріарха на коло родичів і сусідів, так і середньовічній християн. думці про божественне походження Д. з серед. 17 до кін. 18 ст. розробляється концепція про творення Д. шляхом укладання «суспільного договору». В основі цієї концепції лежить ідея, за якою законна влада є штучним витвором — продуктом добровільної угоди людей з метою запобігання насильству (Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, І.Кант). У серед. 18 ст. Ш.Монтеск’є обґрунтував положення про необхідність розмежування та самостійного функціонування 3-х гілок влади: законодавчої, виконавчої та суд.
У працях Ж.-Ж.Руссо Д. була осмислена як інституційне представництво волі народу. Поряд з ідеєю суверенітету і, до певної міри, на противагу їй з Просвітництва доби, а особливо від часів Амер. революції 1775— 83 та Французької революції кінця 18 століття, поширюється ідея, що одна з гол. функцій Д. — гарантування прав і свобод окремого громадянина. Свого часу Арістотель протиставив політ. сусп-во (Д.) родинному укладу, в 17 ст. політ. теоретики, зокрема Т.Гоббс, чітко розмежували держ. та церк. влади, а діячі Франц. революції кін. 18 ст. поставили проблему про відмінність Д. від сусп-ва. Невдовзі Г.-В.Геґель переконливо довів, що Д. не слід плутати з громадянським суспільством. Засновники істор. матеріалізму К.Маркс і Ф.Енгельс започаткували погляд на Д. як на апарат примусу, який створюється та використовується для пригнічення одним класом іншого. Ідея про Д. як апарат управління, який характеризується насамперед тим, що встановлює в сусп-ві монополію на примус, на законне застосування сили, набула поширення наприкінці 19 — поч. 20 ст., зокрема, завдяки працям М.Вебера. Більшість учених, що дотримувалися просвітницької та еволюціоністської традицій 18 — поч. 20 ст., процес утворення Д. пов’язували, як правило, із підкоренням войовничими та мобільними скотарями осілих землеробів. На ін. позиціях стояли прибічники істор. матеріалізму, які доводили, що Д. утворюється внаслідок виникнення приватної власності та класового поділу і є тимчасовою інституцією, притаманною експлуататорському сусп-ву: коли класовий поділ буде знищено — зникне й Д. У 1-й пол. 20 ст. механізми виникнення та функції Д., відповідно до практики зх. сусп-в, розглядалися гол. чин. у політико-правовій та військ.-політ. площинах. У 2-й пол. 20 ст. завдяки дослідженням Р.Адамса, К.Ренфрю, Е.Сервіса, І.Д’яконова, В.Массона, Л.Васильєва та багатьох ін. були розкриті соціально-екон. та
політико-адміністративні аспекти виникнення Д. на Сході і в доколумбовій Америці та ін. регіонах світу. Сучасна реконструкція процесу походження та розвитку Д. ґрунтується на розумінні державогенезу як політ. складової формування цивілізації (стадії істор. поступу, що йде за первісністю). Така реконструкція здійснюється з урахуванням усіх ін. аспектів (складових) процесу становлення і розвитку цивілізації (екон., соціального, культ., урбанізаційного, демографічного). Осн. складовими такої реконструкції є наступні тези. Д. виникає на базі землеробського й скотарського госп-в, що сформувалися в ході неолітичної революції (див. Неоліт). Пізня первісність характеризується неподільним пануванням землеробсько-скотарського госпва при утворенні племінних інституцій на зразок вождівств, аристократична верхівка яких реалізує свої приватні інтереси щодо сусп. влади-власності на колективні ресурси через використання редистрибутивної (перерозподільної) системи. Там, де необхідна була іригація, завжди рано чи пізно розвивалися колективні форми землеробства, а там, де атмосферних опадів було достатньо, — утверджувалися парцелярно-сімейні (див. Парцеляція) форми вир-ва. На пізньопервісно-прецивілізаційній стадії формуються два осн. шляхи розвитку землеробсько-скотарських сусп-в: сх., пов’язаний з посиленням ролі ранньополіт. органів племенвождівств у системі вир-ва та перерозподілу, та зх. (антич., європ.), де відповідні тенденції не набувають значного поширення й госп-во ґрунтується на системі автономних, хоча й об’єднаних в общини родин. Сх. шлях характеризується: 1) тим, що зростання ефективності економіки забезпечується за рахунок удосконалення держ. управління нею; 2) редистрибутивно-госп. концентрацією додаткового (а значною мірою й необхідного) продукту та трансформацією його в престижні цінності, володіння якими символічно засвідчує високий статус носіїв-персоніфікаторів племінної та держ. влад;
3) розвитком організованих ремесел при ставках-столицях вождів-князів; 4) централізованою зовн. торгівлею. Колективний спосіб вирва та редистрибутивна система блокують приватизаційні тенденції та зумовлюють тотальне панування держ. влади-власності над парцелою, що позначається на всіх аспектах сусп.-політ. та культ.-культового життя. Цей шлях привів до створення деспотично-бюрократичних Д. давньосх. типу на Близькому і Середньому Сході, в Пд. та Сх. Азії, в доколумбовій Америці. Другий, зх., шлях за тогочасних умов, а вони залишалися принципово подібними аж до початку залізного віку (епохи виплавки заліза й застосування його у вигляді знарядь праці та зброї), був нездатний забезпечити вихід сусп-в, які по ньому просувалися, на цивілізаційний рівень. Зх. шлях почав розкривати свої продуктивні можливості значно пізніше сх. — з 1 тис. до н. е. Перші Д. виникають там, де набуло поширення масштабне іригаційне землеробство — в долинах великих рік Ніл, Тигр та Євфрат, Інд. В ін. кліматичних умовах (Мінойський Кріт, ольмеки та майя, найдавніший Китай тощо) ранні цивілізації формувалися на ін. госп. основі (не поливного землеробства), але й тут вирішальна роль належала орг. діяльності владних структур, що забезпечували ефективне функціонування систем вир-ва та перерозподілу матеріальних благ. Д. виконувала тоді насамперед орг.-госп. та реліг.-культові функції і певною мірою — військ.політ. та юрид.-правові. В зародковому стані всі ці функції наявні вже на рівні племінної організації пізньопервісної доби. Перші Д. (Єгипет, Дворіччя) утворилися на межі 4—3 тис. до н. е. і являли собою низку взаємопов’язаних номових міст-д-в, які відносно швидко, в долині Нілу, і дещо повільніше, в Месопотамії, об’єднувалися в централізовані царства-деспотії (давньоєгип. Раннє царство, царства Аккада та III династії Ура в Дворіччі, Елам). Від кін. 3 тис. до н. е. в їхній політиці спостерігається наростання експансіоніз-
му. Від поч. 2 тис. до н. е. експансіонізм стає характерним і для поведінки Д., що утворилися в Анатолії та Егеїді (Хеттське царство, Мінойський Кріт, Мікенська Греція), Пн. Китаю часів Шан-Інь і раннього Чжоу. Поступово формується цілісна східносередземномор.-передньоазійська міждерж. система часів бронзового віку. Згодом складаються й перші Д. імперського типу (Єгипет доби Нового царства 2-ї пол. 2 тис. до н. е., Новоассірійське та Нововавілонське царства, нарешті Перська д-ва Ахеменідів 1-ї пол. — серед. 1 тис. до н. е.). На момент виходу Д. сх. типу на ранньоцивілізаційний рівень вони становили низку ранньокласових міст-д-в номового зразка з більш-менш виразно виявленою 2-секторною економікою: 1-й сектор — держ.-храмово-палацовий, 2-й — держ.-общинний. Обидва сектори перебували під контролем ранньодерж. органів, чия влада-власність реалізовувалася через редистрибутивну систему. У держ.-храмово-палацовому секторі вир-во й перерозподіл мали суто централізований, адм.-бюрократичний характер, а безпосередні виробники, не володіючи засобами вир-ва, були лише працівниками відповідних великих госп. комплексів, мали особисту юрид. правоспроможність і певні (часто лише номінально) соціальні права. В держ.общинному секторі, який також був залучений до колективних робіт, продовжувало функціонувати домогосп-во як елементарна соціально-екон. одиниця. Двосекторність була притаманною й нижньомесопотамським містамд-вам ранньодинастичної доби, й містам-д-вам майя (тут ця двоїстість так і не була подолана до початку конкісти). Для другого етапу розвитку Д. сх. типу в політ. плані характерним стає створення централізованих деспотій, у межах яких відбувається об’єднання іригаційних систем усього річкового басейну (Нілу, Тигру та Євфрату тощо). За таких умов палацовохрамові г-ва колиш. номів перетворюються на єдину заг.-держ. екон. систему, яка поглинає общинні домогосп-ва. Різні варіанти саме такого розвитку спосте-
343 ДЕРЖАВА
344 ДЕРЖАВА
рігаються й у Єгипті, принаймні з часів Давнього царства, й у Дворіччі, в часи царства Аккада та особливо за III династії Ура. У Новому Світі класичним зразком такого розвитку сусп-ва є д-ва інків, де супербюрократизована держ. економіка виникає навіть не будучи детермінованою госп. доцільністю створення там величезних управлінських структур (як це було в Єгипті й Дворіччі, де підґрунтям централізації була широкомасштабна іригація). Очевидно, приблизно на такому ж шляху розвитку перебували на час їхньої загибелі й сусп-ва Хараппської цивілізації долини р. Інд та Теотіуакана в Центр. Мексиці. Створення супербюрократичної держ.-централізованої економіки неодмінно породжує глобальну кризу цивілізації, й гол. причиною такої кризи є поступове обмеження можливостей індивідуальної діяльності. Всезаг. регламентація та блокування особистісних форм прояву творчої енергії зумовлюють стагнацію та агонію цього типу цивілізації: розпад такої цивілізації, за відсутності в неї серйозного зовн. противника, може тривати 2— 3 століття (як єгип. Давнього царства після спорудження великих пірамід), а за наявності істотних зовн.-політ. труднощів — відбуватися з вражаючою швидкістю (як, напр., д-ви III династії Ура чи д-ви інків). Крах супербюрократичної ранньої Д. не визначає однозначно долю нащадків її творців. В одних випадках нащадкам так і не вдається власними силами відтворити держ.-цивілізаційні структури, як було в долині р. Інд до приходу туди індоаріїв. В ін. — криза долається власними силами, при цьому виробляються певні внутр. механізми стимулювання подальшого розвитку, але в цілому відтворюються попередні зразки держ. та ін. структур, як було в Єгипті при переході від Давнього царства до Середнього й від Середнього до Нового. В ін. випадках нова цивілізаційна система, що створюється на ґрунті попередньої, хоча і відтворює ті її елементи, без яких у відповідних екологічно-істор. обставинах існування Д. взагалі неможливе, але водночас породжує й нові сили, дія яких визначає перехід
сусп-ва від ранньокласового рівня розвитку до т. зв. становокласового (традиційні сусп-ва). Прикладом цього може послужити месопотамська державність, відродження якої після краху д-ви III династії Ура супроводжувалося легалізацією елементів приватновласницької економіки в лихварсько-торг.-ремісничій діяльності, принаймні за часів Старовавілонського царства. З цього моменту (з 1-ї пол. 2 тис. до н. е.) спостерігаємо перші кроки на шляху відокремлення власності від держ. влади. З’являється хай і цілком підлеглий Д., але все ж таки автономний у своїй підприємницькій діяльності власник, і це приводить до того, що жорстка кореляція між соціальним, політ. і майновим статусом індивіда, яка була характерною для попереднього держ. ладу, істотно послаблюється. Навколо найдавніших центрів цивілізаційного розвитку за доби середньої й пізньої бронзи та залізного віку, переважно в передгір’ях, на мор. узбережжі та о-вах, то тут, то там почали складатися цивілізації-супутники. Вир-во додаткового продукту тут відбувалося також здебільшого в межах невеликих міст-д-в, які часто мали вигляд палаців як центрів екон., політ. та культ.культового життя з прилеглими до них посадами та більш-менш віддаленими с.-г. поселеннями. Втім обсяг додаткового продукту, що міг бути виготовлений в кожному з таких соціальних організмів, був вкрай незначним. Водночас, залежно від конкретних обставин, той чи ін. володар міг поширювати своє панування над сусідніми соціумами й у вигляді данини відчужувати частину виробленого там додаткового продукту. Тому розвиток державотворчого процесу тут відбувався шляхом завоювань, здійснення яких потребувало створення великих військ.-політ. об’єднань (складних соціальних організмів) під головуванням найсильнішого політико-адм. центру, що експлуатував своїх сусідів васально-данницьким чином. Класичними прикладами такого розвитку є Хеттське царство й царство Мітанні, Мінойський Кріт й Ахейська Греція. Подібний перебіг подій мав місце в 2-й пол.
2 тис. до н. е. в долині р. Хуанхе (д-ва Шан-Інь). Близькі до такого військ. типу Д. були притаманні й Азії ранньозалізного віку: Фрігія, Урарту, Мідія, перші індоарійські д-ви пн. ч. п-ва Індостан, ранньочжоуська система в Китаї тощо. Схожими за політ. та соціально-екон. структурою були й численні середньовічні ранньодерж. об’єднання Сх. Європи (Київська Русь, Волзька Булгарія; див. Болгари волзькі), Далекого Сходу (Когурьо в Кореї, Ямато в Японії), Пд.-Сх. Азії (Фунань, д-ва Шріваджів) та Тропічної Африки (Гана, Малі, Сонгай у Зх. Африці). Приблизно з серед. 1 тис. до н. е. в істор. поступі починають з’являтися локуси з «осьовим часом». Атрибутом цих локусів є людина, яка протиставляє себе родові та Д.: старозавітні пророки викривають царів, грец. філософи відкидають традиційні уявлення про богів, зороастрійці наголошують на притаманній кожному свободі вибору між добром і злом, джайни й буддисти не визнають сакральності варновокастового поділу сусп-ва, а даоси глузують над держ. службою, церемоніями та ритуалами. Саме в локусах з «основним часом» формуються ранньодерж. сусп-ва нового зразка. Такі суспва поступово входили в симбіоз з давнішими Д. відповідного регіону (так, зокрема, розгорталися події в Зх. Азії) й уже разом з ними повільно прямували до радикальної трансформації подальшого істор. поступу. Цей процес тривав багато століть. Особливим чином відбувався поступ там, де ранньодерж. система нового типу формувалася в умовах цивілізацій, яким притаманна була релігійність з розвинутою особистісною складовою (християн., мусульманська, індуїстська, буддійська тощо). При цьому, однак, Д., набуваючи нових ознак, переймала й специфіку сусп. устрою тих цивілізацій, складовою частиною яких вона ставала. Сх. традиції сусп. устрою доби традиційних цивілізацій і в нових умовах (пізня давнина й «довге» середньовіччя до утворення світ. колоніальної системи в 19 ст. — Китай, Індія, Персія,
Араб. халіфат, Осман. імперія) зумовлювали неподільність влади Д. та її (Д.) фактичне верховенство щодо власності на землю, природні та людські ресурси, а також соціально-політ. й соціально-екон. панування держ. апарату над індивідом, який, навіть володіючи власністю, не мав відносно Д. гарантованих прав. Зосередження в руках такої д-ви всієї повноти екон. та політ. влади, освяченої офіц. духовенством, за відсутності здатних протистояти їй політ. структур позбавляло людину можливості робити політ. вибір. Власність (у вигляді власності на торг.-фінансовий капітал та рухоме майно), хоча і була до певної міри автономною, але рівень цієї автономності ще не був таким, аби вона (власність) могла скласти реальну опозицію до тотальної держ. влади, і тому вона залишалася їй підпорядкованою. Кожне сх. сусп-во виробило також певні соціальні структури для захисту й гарантування традиційних прав своїх членів. У Китаї таким інститутом була розгалужена родинна система, освячена конфуціанським каноном, в Індії — варново-кастова система, яка спиралася на беззаперечний авторитет Вед, в мусульманському світі — закони шаріату, що ґрунтуються на Корані. Якщо на Сході людина навіть після глибинних трансформаційних зрушень істор. поступу ще тривалий час неодмінно підпорядковувалася д-ві, яка була щодо неї відчуженою самодостатньою силою, то на Заході, вже з часів Стародавньої Греції, з’являються вільні громадяни, які були (звичайно, не в новоєвроп. розумінні) економічно самостійними приватними власниками і які в своїй сукупності становили громадян. суспільство (спочатку в межах поліса, згодом — середньовічної міськ. комуни, і нарешті — новоєвроп. ліберальнодемократ. д-ви), якому (за умов ідеальної реалізації демократ. форми правління) підпорядковуються всі держ. інститути. Інакше кажучи, на Заході державність стала феноменом похідним, вторинним щодо суспва приватних власників (громадянами якого, зрозуміло, є дале-
ко не всі члени відповідних соціальних організмів). Зх. політ. модель (в її полісній, класично-антич. чи бурж., зх.-європ.-пн.-амер. формі) заснована на варіативній і досить стійкій рівновазі протипокладених одна одній сусп. сил — держ. влади та приватної власності (амплітуда коливань співвідношення цих сил може бути досить значною, як, скажімо, у Франції, де державність еволюціонувала від абсолютизму 18 ст. через добу Франц. революції кін. 18 ст. до класичної бурж. державності та від останньої через соціальні катаклізми, світ. війни та тоталітаризм 1-ї пол. 20 ст. до зх. ліберальної демократії з соціально орієнтованою ринковою економікою). Наявність у сусп-ві приватної власності, яка має належне правове та владне забезпечення, визначає екон. (а отже, хоча б потенційно, й будь-яку ін.) самостійність індивіда, гарантує можливість існування та розвитку громадян. сусп-ва. Така система органічно продукує екон., соціально-політ. й культ. конкуренцію, яка надає можливість особі вибирати — з ким і заради чого їй жити. Проте соціальні групи, які не мають приватної власності (пролетарі доби класичного капіталізму; див. Пролетаріат) чи які навіть самі є об’єктом власності (раби), зазнають в таких сусп-вах не менш жорстокої експлуатації, ніж залежні категорії людей в деспотіях Сходу. Якщо на Сході, де і політ., і екон. влада концентрувалася в руках д-ви, людина принципово залежала від адм.-бюрократичного апарату, то на Заході, де влада та власність, починаючи з доби виникнення антич. поліса, дедалі більше віддалялися одне від одного, вона (людина, індивід) поступово отримувала значно кращі шанси для відстоювання своєї свободи не лише в духовному, реліг.-філос., а й у земному, практичному, в т. ч. й політ. плані. Зх. шлях розвитку визначався індивідуалізацією, так би мовити, прогресуючою приватизацією найрізноманітніших сфер життєдіяльності. Витоки цієї «приватизаційної» тенденції сягають глибин первісності.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДЕРЖАВА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
