ГАЙДУКИ (угор. hajdъk, множина від hajdъ — піхотинець) — учасники збройної боротьби пд.слов’ян. народів проти Османської імперії. Термін «гайдук» вживався в різних країнах у різних значеннях. Серед підкорених турками балканських народів у 15—19 ст. Г. називали повстанців, які тікали в гори й ліси та вели партизан. боротьбу проти турец. панування. Зазвичай вони об’єднувалися в чоти (групи) чисельністю бл. 30 осіб на чолі з арамбашами. У разі необхідності створювались і значно більші загони. Г. встановлювали контроль над певною, часто досить значною тер., стежачи за дотриманням норм законності щодо населення. Були осн. силою повстань проти панування османів. Користувалися підтримкою нас. і були улюбленими героями епосу пд. слов’ян. Їх називали «богатирями», «добрими молодцями» та ін. Серед Г. панувало військ. побратимство й християн. чесноти. На турец. прикордонні Угорщини Г. спромоглися створити компактну групу поселень у бас. р. Тиса (прит. Дунаю) і виділитися в окремий стан. Реально це була напівпривілейована військ. корпорація, схожа на укр. козацтво. На поч. 17 ст. ЗС Г. визначили долю кількох військ. конфліктів. 1605 князь Трансільванії (істор. обл. на пн. зх. Румунії) та Угорщини Іштван Бочкаї надав шляхетські права 10 тис. Г. 1699 Г. було позбавлено станових привілеїв, хоча вони зберігали своє особливе сусп. становище до 2-ї пол. 19 ст. Термін «гайдуки» використовувався також для позначення піхоти в Угорщині й Польщі 16— 17 ст.; відбірних лакеїв та кінних слуг у Польщі (у т. ч. на укр. землях), Німеччині та Російській імперії (18—19 ст.). Літ.: История Венгрии, т. 1. М., 1971; История на България, т. 4. София, 1983. С.А. Леп’явко.
го полку (на межі з Уманським полком). Спустошений під час Руїни та турец. окупації Поділля 1672—99. Наприкінці 17 — поч. 18 ст. належав до зони відродження козацтва на Правобережній Україні. Згодом тут діяли гайдамаки (див. Гайдамацький рух), зокрема, 1761 загін Якова Письменного погромив гарнізон Г. 1744 дістав магдебурзьке право. У 2-й пол. 18 ст. перетворюється на повітовий центр, бере участь у русі міст Правобережжя за збереження міських привілеїв. За 2-м поділом Польщі 1793 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) Г. у складі Правобережної України переходить під владу Російської імперії. Від 1795 — центр Гайсинського округу Брацлавського намісництва, з 1797 — повітове місто Подільської губернії. В 19 — на поч. 20 ст. зростало екон. значення Г. Він перетворився на центр переробки с.-г. сировини (цукор, тютюн). 1899 сюди проклали залізницю. Місто мало значну єврейс. громаду (1897 — 4321 з 9374 жителів). За часів української революції 1917—1921 Г. перебував у зоні сел. повстанських рухів. 1923— 25 — центр Гайсинської округи та з 1923 — райцентр. Від 1932 — у складі Він. обл. У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941— 1945 окупований гітлерівськими військами від 25 лип. 1941 до 14 берез. 1944. У період окупації в Г. існував осередок руху Опору. Літ.: ІМіС УРСР. Вінницька область. К., 1972; Кривко П.С. Гайсин. Одеса, 1973. Д.С. Вирський.
Оснащувалися ґнотовим замком — механізмом для запалювання порохового заряду. Для цього з боку «казенної» ч. ствола просвердлювався невеликий отвір. Зовні біля нього робилася залізна поличка із заглибленням для пороху. Ладнався спец. двоплічний важіль, у який затискувався ґніт. Нижній кінець важеля служив спусковим гачком. При натискуванні на нього тліючий ґніт нахилявся до полички, спалахував порох, полум’я якого проникало через отвір у стволі до порохового заряду, і відбувався постріл. У зв’язку з удосконаленням ін. видів ручної вогнепальної зброї (аркебуз, мушкет тощо), а також артилерії Г. були зняті з озброєння.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ГАЙДУКИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
