«БАРБАРОССА», план «Барбаросса» — 1) заг. стратегічна концепція агресивної війни гітлерівської Німеччини проти СРСР, 2) оперативний план ведення воєн. дій на Сх., 3) наступальна операція на виконання плану «Б.». Умовною назвою агресії стало ім’я герм. імп. 12 ст. Фрідріха I Барбаросси, за якого «Священна Римська імперія германської нації» розпочала наступ на сх. Європи і завоювала землі полабських слов’ян. 1. Заг. стратегічна концепція війни містилася в директиві № 21 верховного командування ЗС Німеччини (ОКВ), розробленій за наказом А.Гітлера і затвердженій ним 18 груд. 1940. В її основі лежав геополіт. задум (див. Геополітика) — приєднати до Німеччини щонайменше 5 млн км2 тер. Сх. Європи, у т.ч. європ. ч. СРСР (усю тер. СРСР до Уралу), для перетворення її на життєвий простір нім. «раси панів». Слов’яни та ін. народи за ген. планом «Ост» мали бути частково витіснені в Азію, частково знищені або перетворені на залежну від нім. колоністів категорію населення. Війна проти СРСР була гол. частиною всієї гітлерівської воєн. політ. стратегії. Першим етапом її здійснення стала війна з Польщею (1939). Пропозицією поділити Польщу А.Гітлер приманив Й.Сталіна укласти 12 серп. 1939 пакт про взаємний ненапад. Це звільнило Німеччину від необхідності тримати половину армії на сх. кордоні і принесло їй блискавичну перемогу над англо-франц. блоком, результатом чого став розгром Франції (1940). Після цього Гітлер негайно розгорнув підготовку до нападу на СРСР. Укладений пакт про ненапад не відтягнув, а прискорив вибух рад.-нім. війни. Гітлерівський напад на СРСР не був превентивним — він втілив саму суть расистської геополітики Гітлера, викладеної у 2-х т. його книги «Моя боротьба» ще 1925—26. Після розгрому Франції на зх. залишилась незборена Велика Британія, кер-во якої рішуче відкинуло повторні мирові пропозиції Гітлера. Велику Британію підтримували нейтральні США, які ще не мали справжньої армії, що
відповідала б тогочасним стандартам, але почали її розбудовувати. Для Німеччини тут крилася небезпека відновлення в наступні роки Зх. фронту — вторгнення на континент з Британських о-вів. Гітлер був змушений поспішати з походом на сх., щоб швидше розгромити Рад. Союз, а тоді кинути всі сили проти Великої Британії і завоювати її, доки потенційна загроза на зх. не стане реальністю. Тому директива № 21 ОКВ починалася з нагадування про Англію: «Німецькі збройні сили повинні бути підготовлені до того, щоб ще до закінчення війни проти Англії розбити Радянську Росію в ході однієї швидкої кампанії (справа «Барбаросса»)». Далі вказувалось, що «основні сили російських сухопутних військ, розташовані в Західній Росії, повинні бути знищені сміливими операціями шляхом глибокого й швидкого просування танкових клинів», які не допустять відходу противника вглиб його тер. Наступ мали вести три групи армій: «Південь» — на Україну, «Центр» — на Москву, «Північ» — на Ленінград (нині Санкт-Петербург). Завершення підготовки нападу — 15 трав. 1941. Гол. удар мала завдати група армій «Центр» двома танк. з’єднаннями на флангах. Після розгрому рад. військ північніше Прип’ятських боліт потужні сили лівого крила центр. групи армій мали наступати не відразу на Москву, а просуватися спочатку на пн. для допомоги операції у Прибалтиці й у взятті Ленінграда і лише після цього планувалося іти на Москву. Детально в директиві № 21 ОКВ було розписано тільки дії на Україні: «Група армій, що діє на південь від Прип’ятських боліт, має концентричними ударами, з основними силами на флангах, знищити російські війська, розміщені в Україні, ще до їх відходу до Дніпра. З цією метою головний удар завдається з району Любліна в загальному напрямі на Київ. Одночасно війська, розміщені в Румунії, форсують Прут у його нижній течії та здійснюють глибоке охоплення противника. На румунську армію припадає завдання скувати російські сили всередині утворюваних кліщів». 2. На виконання директиви № 21 ОКВ головнокомандування сухопутних сил (ОКГ), яке мало
керувати воєн. діями проти СРСР, розробило директиву «Стратегічне зосередження та розгортання військ». Саме ця оперативна директива ОКГ, підписана 31 січ. 1941, й була власне планом «Б.». У ній встановлювався склад і групування сил вторгнення, конкретизувалися напрями наступальних дій не лише армійських груп, а й армій, форми їхніх операцій, лінії розмежування. Гол. стратегічна ідея, покладена в основу плану «Б.», полягала в тому, щоб у перші ж тижні боїв розчленувати, оточити і по частинах розбити Червону армію (див. Радянська армія). Нім. верховне командування вважало, що всі осн. сили Червоної армії були розташов. між зх. кордоном СРСР та лінією річок Дніпро — Зх. Двіна, і тому розгром цих угруповань означатиме повну поразку Рад. Союзу. В Європі після перших же ударів, в які вермахт укладав усю свою силу, жертви гітлерівських нападів втрачали здатність чинити ефективний опір агресорові. Лінія Дніпро—Зх. Двіна в оперативному плані ОКГ фігурувала як рубіж перемоги, за яким не повинно бути серйозного й організованого опору. На лінії Дніпро—Зх. Двіна основні воєн. дії на тер. СРСР, передбачені планом «Б.» фактично закінчувалися. Наступні операції, коли б у них виникла потреба, мали плануватись залежно від ситуації. 17 берез. 1941 А.Гітлер наказав докорінно змінити план наступу на Україні: замість двостороннього охоплення усього Правобережжя зустрічними танк. клинами через Зх. Україну і Бессарабію — завдати серповидний удар усіма танк. силами групи армій «Південь» від Зх. України на Київ, а далі поворотом вздовж Дніпра до Чорного м. Позбавлений танків пд., румун., фланг нім. групи армій «Південь» отримав завдання наступати тільки через 10 днів після початку війни, усіляко стримуючи відхід рад. військ з Бессарабії, поки вістря танк. серпа заходитиме їм в тил з пн. 21 берез. ОКВ видало відповідну директиву з новим текстом укр. частини плану «Б.» на заміну першого варіанта своєї директиви № 21. Новий текст, внесений заднім числом і в директиву ОКГ від 31 січ. 1941, став другим, остаточним варіантом плану «Б.». На Нюрнберзькому процесі 1945—1946, однак, а далі й у всіх моск. виданнях (і за кордоном) завжди помилково фі-
185 БАРБАРОССА
186 БАРБАРОССА
гурував скасований перший варіант директиви № 21 ОКВ. Спершу напад на СРСР було призначено на 16 трав., найближчий день по завершенню підготовки. Внаслідок війни на Балканах, що «вклинилась» у графік, Гітлер переніс виступ на 22 черв. Командування вермахту було переконане, що здійснення плану «Б.» принесе Німеччині перемогу на сх. до настання рос. холодів. Тому зимове обмундирування для військ було заготовлено лише на ту ч. (одну третину) особового складу, яка мала залишитися на окупованій тер. Решту війська планувалося відвести назад, в Європу, до початку зими. Нім. авіац. командування виявилося більш завбачливим, і його персонал не постраждав від лютих морозів зими 1941/42. 3. Напад гітлерівської Німеччини на СРСР розпочався між 04.05—04.30 за моск. часом у неділю 22 черв. 1941 на фронті від Балтики до Карпат. Агресор кинув у наступ 19 танк., 15ј моторизованих, 118 піх., 9 охоронних і 1 кавалерійс. д-зії. За даними нач. нім. генштабу Ф. Гальдера, в них було 3,2 млн осіб (75 % армії). Крім того, були ще 4 д-зії військ СС. Усі ці сили мали 2,8 тис. середніх і 912 легких танків, 47 260 гармат і важких мінометів. Повітряні сили — 3470 літаків, з них 1378 бомбардувальників і 1036 винищувачів. Іхній персонал разом з частинами протиповітряної оборони та авіапольовими д-зіями становив 650 тис. осіб. Зх. фронти (групи армій) Червоної армії на початок війни налічували 2 718 674 червоноармійці та командири і 153 608 військовослужбовців військ НКВС. На озброєнні фронтових військ було тоді 13 924 танки (з них 11 135 справних) із заг. числа 25 784 танки Червоної армії; 8974 літаки (з них 7593 справних); 57 041 гармата. Всього в Червоній армії (без авіації) було 4 605 321 особа, в авіації — 475 656 осіб. Разом з оголошеною мобілізацією це забезпечило негайний могутній потік підкріплень для фронту, чого не могло бути в німців. Ліве, ударне, крило групи армій «Південь», яке наступало на Україну з пд. Польщі, за планом «Б.» складали 1-ша танк. група, 6-та і 17-та польові (заг.-військ.) армії. Їхній склад: 5 танк., 4 моторизовані, 24 піх. д-зії (далі з резерву надійшло ще 10 піх. д-зій).
Праве крило, в Румунії, — 11-та польова армія — 7 піх. д-зій, жодного танка. Усі сили групи армій «Південь» 887 тис. осіб, 600 середніх і 250 легких танків, 331 бомбардувальник, 352 винищувачі. За даними розпису бойових сил, на 27 черв. до 11-ї нім. армії були додані Румунією 4 піх. д-зії та 7 бригад, з них одна механізована. Пізніше в групі армій «Південь» воювали 17 румун., 3 італ., 2Ѕ угор., 2Ѕ словац. д-зії. В них перебувало 507 тис. солдатів і офіцерів. Вони мали свої танки й авіацію (здебільшого застарілі). Усі сателітні війська А.Гітлер характеризував як нездатні вести наступальні дії. Генштаб Червоної армії з літа 1940 також проробляв різні варіанти власного плану наступальної війни проти Німеччини. Найбільш обіцяючим вважався варіант, що був абсолютно подібний до гітлерівської схеми наступу на Україну, але націлений на зх.: могутнім лівим крилом завдати удар із Зх. України у напрямі на м. Краків (Польща), а далі правим поворотом — до Балтійського м., оточуючи все сх. угруповання нім. військ. Допоміжний удар — з білостоцького виступу на правому крилі наступу. Генштаб пропонував почати війну влітку 1941. Однак Й.Сталін волів краще приготуватись: у лют. 1941 він затвердив грандіозну програму випуску на літо 1942 16,5 тис. середніх і важких танків нових типів. З перспективою отримання цих поповнень формувалися 20 нових мехкорпусів. Кожен з них за штатом мусив мати 1031 танк і 268 бронемашин, але на початок війни жоден не мав повного комплекту, бо маса танків була розпорошена. Ця програма розбудови танк. сил свідчить, що свою війну з виходом до Атлантики Сталін, найімовірніше, мав намір розпочати не раніше літа 1942. Відповідно до задумів майбутньої війни, здійснювалося групування рад. військ із зосередженням гол. сил у Зх. Україні. Наслідком цього заходу стало те, що коли нім. група армій «Північ», за планом «Б.», швидко просувалася вперед, а під ударами групи армій «Центр» Зх. фронт Червоної армії у перші ж дні розвалився, відкривши ворогові шлях на Смоленськ (нині місто в РФ) — ворота Москви, то наступ групи армій «Південь» на Україні відразу загальмувався, зустрівши впертий опір несподівано великих сил рад. військ.
Відтинок кордону від р. Прип’ять (прит. Дніпра) до Карпат на шляху ударного крила нім. групи армій «Південь» обороняли 5-та, 6-та і 26-та армії рад. Південно-Західного фронту. Вздовж Карпат до р. Прут стояла 12-та армія. В них було 32 стрілец. та 2 кавалерійс. д-зії. Кожна армія була підсилена мехкорпусом. Ще 4 мехкорпуси були резервом фронту. Кожен з них мав 2 танк. та одну мехд-зію. Був ще 1 повітряно-десантний корпус. Молдав. відтинок по р. Прут від м. Ліпкани до моря обороняв Південний фронт, утворений на базі Одеського військового округу. Його складали 3 армії — 9-та, Приморська і 18-та (прибула з поч. воєн. дій на Пд.-Зх. фронті). Обидва фронти мали 1,4 млн особового складу. На поч. війни Пд.-Зх. фронт було повністю укомплектовано за штатом воєн. часу. Бракувало лише частини медиків і техперсоналу. Цей фронт мав 6998 танків, Пд. фронт — 1071 танк. Кількість найновіших на той час танків Т-34 та КВ, яким не було рівних у світі, перевищувала в Зх. Україні число всіх танків ворожої групи армій «Південь». Обидва фронти мали 26,6 тис. гармат проти 16 тис. ворожих, 4,7 тис. літаків усіх типів проти 1,8 тис. нім. і сателітних. Матеріально СРСР був підготовлений до війни не гірше за Німеччину, але червоний офіцерський корпус втратив кращу частину командирів під час сталінських репресій (див. Єжовщина). Крім того, моральний дух піхоти, осн. масу якої складали селяни, було підірвано системою колгоспного кріпацтва. На мінському напрямі, напр., перебігли до ворога у полон 12-та, 89-та, 103-тя стрілец. д-зії. Стара рос. армія такого не знала. Саме ці фактори, а не несподіваний напад ворога, стали головною причиною катастрофічних поразок Червоної армії 1941-го року. Могутні танк. сили Пд.-Зх. фронту не спинили ворога. В битві танковій в Західній Україні 1941 вони були розгромлені, лише на тиждень затримавши противника. 30 черв. Пд.-Зх. фронт отримав наказ Ставки Верховного Головнокомандування з боями відступити на лінію укріплень старого (до 1939) кордону. Ударний клин ворожих військ (1-ша танк. група німців) осідлав вісь свого наступу — шосе Рівне — Новоград-Волинський — Житомир —
Київ. 8 лип. після прориву пн. сектору оборони, що проходив по лінії демонтованих перед війною старих укріплень, упав Новоград-Волинський, 9-го ворог зайняв Житомир. Шлях на Київ був відкритий, проте в ніч на 10 лип. А.Гітлер видав директиву: «Другий ешелон 1-ї танкової групи повинен поставити заслон проти Києва, уникаючи при цьому штурму міста». Танк. групі наказувалося від Житомира і Бердичева «негайно повернути на південь». Затримка під Києвом могла зірвати передбачене планом «Б.» велетенське оточення усіх рад. військ на Правобережній Україні. Це й врятувало на певний час Київ, оскільки, як розповів М.Хрущов, тодішній 1-й секретар ЦК КП(б)У, «раптом ми опинились через кілька днів з початку війни... у такому становищі, що Київ й тримати нічим, нема сил: ні озброєння, ні солдатів». В ейфорії отриманих перемог нач. генштабу нім. сухопутних сил ген.-полк. Ф.Гальдер ще 3 лип. записав у службовому щоденнику, що «кампанію проти Росії виграно протягом 14 днів». І далі: «Коли ми форсуємо Західну Двіну і Дніпро, то мова піде не так про розгром збройних сил противника, як про те, щоб забрати у противника його промислові регіони й не дати йому можливості, використовуючи велетенську потугу його індустрії та невичерпні людські резерви, створити нові збройні сили». Гол. оперативна ідея плану «Б.» залишалась незмінною: розгромом осн. сил Червоної армії перед лінією Дніпро — Зх. Двіна позбавити Рад. Союз спроможності ефективно продовжувати боротьбу. Тому на р. Ірпінь (прит. Дніпра) під Києвом танк. розвідка німців тільки навідалася і негайно забралася геть, бо завданням 1-ї танк. групи було чимдуж гнати на пд., вздовж Дніпра до моря, охоплюючи з тилу всі рад. війська в Правобереж. Україні. Та саме на Правобережжі агресора чекав провал, який зламав план «Б.». Перша непомітна для нім. генштабу тріщина була спричинена логікою самого плану. Нім. групи армій «Центр» і «Південь» за цим планом мали обминати лісисто-болотистий бас. р. Прип’ять як незручний для швидкого наступу. Але рад. генштаб ще перед війною поставив на зх. краю басейну сильну 5-ту армію з 22-м
мехкорпусом, що мав 712 танків. Тому, коли ударне крило нім. групи армій «Південь» після танк. битви в Зх. Україні рушило на сх., 5-та армія залишилася поза периметром його оточувального маневру. Ближче до неї, на лівому фланзі 1-ї танк. групи, наступала потужна 6-та нім. армія, якій і довелося вести боротьбу з 5-ю армією. Це гальмувало нім. піхоту, без якої танк. оточення було неефективним. Зайнявши оборону від Коростеня до Києва, 5-та армія не лише скувала значні сили 6-ї нім. армії, унеможлививши для неї серйозний наступ на Київ, а й завдала удар з пн. під НовоградВолинським, перерізавши на деякий час гол. артерію постачання 1-ї танк. групи. Наступ 1-ї танк. групи був зупинений фланговими ударами рад. військ під Житомиром, Бердичевим і Білою Церквою, далі її просування загальмувалося в районі Дніпропетровська. Наслідком впертої боротьби рад. військ було те, що нім. танки лише 18 серп. досягли моря біля Херсона, завершивши свій маневр оточення. Але оточити й знищити на Правобережжі, під Уманню, німцям вдалося лише дві рад. армії — 6-ту і 12-ту. Решта перейшла на лівий берег Дніпра, в т. ч. 37-ма армія, утворена для оборони Києва, 9-та і 18-та армії Пд. фронту, а його Приморська армія ще два місяці тримала оборону в оточеній Одесі, звідки евакуювалася до Криму. Провал гітлерівського плану воєн. дій у Правобереж. Україні, де було зосереджене найсильніше угруповання військ Червоної армії, означав провал всього плану «Б.». Літ.: Коваль В.С. Перший і другий варіанти плану «Барбаросса» (українська частина). «Військово-історичний альманах», 2000, ч. 1; Мельтюхов М.И. Упущенный шанс Сталина: Советский Союз и борьба за Европу: 1939—1941 (документы, факты, суждения). М., 2000. В.С. Коваль.
манд. — ген.-лейтенант Р.Малиновський) фронтів прорвати оборону на стику 6-ї і 17-ї польових армій ворога між містами Балаклія та Артемівськ і, розвиваючи наступ на Запоріжжя, увійти в тил донбасько-таганрозького угруповання противника, відрізати шляхи відступу на зх., надалі блокувати його на узбережжі Азовського м. й знищити. Частиною сил лівого крила Пд.-Зх. фронту планувалося завдати удару в заг. напрямку на м. Красноград з метою забезпечення операції з пн. і подальшого визволення Харкова. В результаті Б.-Л.о. рад. війська прорвали фронт противника вздовж 100 км, підставили під загрозу комунікації донбаського угруповання ворога і скували на цьому напрямі значні його сили, не дали йому змоги їх перекинути на ін. напрям. Ворог зазнав тяжких втрат. Але завдання фронтів були виконані не повністю. Це значною мірою пояснюється повільним розвитком прориву й невчасними діями щодо розширення його флангів, що дало змогу противникові перегрупуватися. Вплинуло також недостатнє посилення кавалерійс. корпусів танками й артилерією. Мали місце й недоліки в організації взаємодії між фронтами та арміями, артилерією і матеріально-тех. забезпеченням операції. Літ.: Савин М.В. Барвенково-Лозовская операция: Краткий оперативно-тактический очерк. М., 1943; История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941—1945, т. 2. М., 1961. О.В. Буцько.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «План «Барбаросса»» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
