АРХЕОГРАФІЯ (від грец. Pсчб“пs — давній, гсЬцщ — пишу) — спец. істор. дисципліна, що вивчає архів. документальні інформаційні ресурси та писемні пам’ятки з метою залучення їх до наук. та культурологічного обігу. Теор. А. розробляє сукупність питань інфор-
132
маційної репрезентації досліджуваних нею джерел. Практична А. АРХЕОЛОГИЧЕСКАЯ складається із напрямів: збирання (польова А.), пошуку в документальних системах (евристична А.), наук. опису (камеральна А.) та наук. публікації (едиційна А.). Розрізняють дві методологічні форми наук. археогр. репрезентації документів та документальних масивів: наук. опис документів та наук. публікація документів й інформації про них. Вони реалізуються через систему методик опису, засобів залучення документів до наук. обігу, різноманітні види та типи археогр. довідників і публікацій документів. Існує думка (В.Німчук) про домінуюче значення джерелознавчих підходів в А., пропонується від А. відокремити споріднену дисципліну «кайнографію», або «новографію», яка має вивчати архів. документи на сучасних носіях інформації. Але більшість дослідників схиляються до розширення складу об’єкта А. на всю сукупність сучасних документів, що зафіксовані на будь-яких матеріальних носіях та мають форму документа. Серед них: текстові джерела — включають текстову інформацію, що надрукована друкарським способом чи відтворена ін. способами, та інформацію, що може сприйматися як текстова (музичні та графічні джерела, окремі види джерел миства, передані за допомогою запису на матеріальних носіях, тощо); аудіовізуальні джерела: кіно-, фото-, фонодокументи; образотворчі та графічні джерела: картографічні документи, гравюри, графіки, креслення, малюнки, плакати, листівки; джерела на нетрадиційних носіях: комп’ютерні файли, бази даних та комп’ютерні системи, тримірна графіка тощо. З камеральною А. змикається кодикографія — система опису рукописних книг як істор. комплексних книжно-рукописних джерел (Л.Дубровіна, С.Гальченко). А. в Росії та Україні виникла у 1-й пол. 19 ст. (див. Археографічна комісія при Петербурзькій АН) як система практичних засобів пошуку, збирання, опису та публікації писемних пам’яток та архів. документів. Спочатку вона не виокремлювалася з кола питань джерелознавства, палеографії, археології, бібліографії і розвивалася завдяки діяльності спец. ств. археогр. комісій. У 20-х рр. 20 ст. її
оформлення як самостійної дисципліни пов’язане з ім’ям рос. вченого М.Бєльчикова, який розглядав А. як переважно практичну науку, тісно пов’язану з діяльністю вітчизн. архівів. Біля витоків теор. розробок з проблем ретроспективної публікації істор. джерел були рад. історики С.Валк, С.Рождественський, А.Сергєєв, А.Шилов. Київ. шк. камеральної А. 20-х — поч. 30-х рр. 20 ст. представлена В.Романовським та В.Веретенниковим, які, на відміну від М.Бєльчикова, виокремлювали А. як науку з більш широкими завданнями, ніж практика архівів. За рад. часів А. істотно ухилилася в бік едиційної технології. Виникли едиційні школи в Україні: київ. (І.Бутич, Л.Проценко), львів. (О.Купчинський, Я.Дашкевич), дніпроп. (М.Ковальський, К.Швидько, Ю.Мицик). (Див. Археографічні комісії України.) У 70—80-х рр. 20 ст. в працях В.Черниха, А.Курносова, С.Шмідта, С.Чиркова, В.Козлова відроджується поняття А. як науки, яка займається не лише едиційною діяльністю, а й усім циклом робіт із введення архів. істор. джерел до наук. обігу. Під час дискусії були визначені осн. напрями польової, камеральної та едиційної А., показана необхідність теор. обґрунтування об’єкта, предмета і методів А. як джерелознавчої дисципліни. В Україні в останнє десятиріччя питання теорії та практики А. розробляються у працях Г.Боряка, Л.Дубровіної, В.Німчука та ін. З 1987 розгорнула свою діяльність відроджена Археогр. комісія при АН; а з 1991 існує спеціалізований Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського АН України (нині НАН України).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «АРХЕОГРАФІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
