АНДРОПОВ Юрій Володимирович (15(02).06.1914—09.02.1984) — парт. і держ. діяч СРСР. Ген. армії (з 1976). Герой Соц. Праці (1974). Н. в станиці Нагутська (нині станиця Ставропольського краю, РФ). Закінчив Рибінський технікум річкового транспорту (1936). Навч. у Петрозаводському ун-ті та ВПШ при ЦК КПРС. 1936— 37 — комсорг ЦК ВЛКСМ на судноверфі ім. В.Володарського в Рибінську Ярославської обл., РРФСР (нині РФ). Від 1937 — секретар, від 1938 — перший секретар Ярославського обкому ВЛКСМ. З 1940 — перший секретар ЦК ЛКСМ Карело-Фінської РСР (нині Карелія, РФ). Під час гітлерівської окупації брав участь у партизан. русі в Карелії. 1944— 47 — другий секретар Петрозаводського міськкому ВКП(б), 1947—
51 — другий секретар ЦК Компартії Карело-Фінської РСР. Від 1951 — в апараті ЦК ВКП(б), з 1953 — на дипломатичній роботі. 1954—57 — Надзвичайний Посол СРСР в Угорщині, один з ініціаторів придушення угор. революції 1956. 1957—62 — зав. від. по зв’язках із соціалістичними країнами та комуніст. партіями цих країн, з 1962 — секретар ЦК КПРС. Спочатку підтримував антисталінський курс, однак після повалення М.Хрущова переорієнтувався. Від трав. 1967 — голова КДБ при РМ СРСР, тоді ж обраний канд. у чл. політбюро ЦК КПРС. Під кер-вом А. органи безпеки знову перетворилися на потужну систему, що контролювала практично всі сфери життя сусп-ва. Активна боротьба КДБ проти інакодумства, дисидентів та інтелектуальної опозиції режиму, застосування проти останніх примусового психіатричного лікування (29 квіт. 1969 за його підписом надіслано спец. листа до ЦК КПРС з планом розгортання мережі психіатричних лікарень і пропозиціями щодо їх використання для захисту держ. і сусп. ладу), позбавлення громадянства, арешти, звільнення з роботи сприяли негативному іміджу А. у колах ліберальної інтелігенції, а також на Заході. Під час перебування А. на чолі КДБ посилились гоніння на дисидентів та правозахисників в Україні (див. Дисидентський рух 1960—1980-х років в Україні). Як голова КДБ приділяв багато уваги зовн. розвідці, контррозвідці, розробці нових форм і методів наук.-тех. шпигунства. Брав активну участь в організації вторгнення до Чехословаччини 1968. Від 1973 — чл. політбюро ЦК КПРС. Підтримував введення рад. військ в Афганістан (див. Афганська війна 1979—1989) і силове розв’язання кризи у Польщі (1980). Від 12 листоп. 1982 — ген. секретар ЦК КПРС, від черв. 1983 — голова Президії ВР СРСР. А. прагнув виправити деякі вади доби Л.Брежнєва (ініціював антикорупційну кампанію, заходи щодо зміцнення дисципліни), намагався адм. методами зупинити кризові явища. Через важку хворобу з серп. 1983 перебував на тривалому лікуванні. Підтримував висунення М.Горбачова на посаду ген. секретаря ЦК КПРС. П. у м. Москва. Тв.: Избранные речи и статьи. М., 1983.
Літ.: Земцов И. Андропов. Иерусалим, 1983; Steel J., Abraham E. Andropov in Power. Oxford, 1983; Medvedev Zh. Andropow. His Life and Death. Oxford, 1984; Авторханов А. От Андропова к Горбачеву. Париж, 1986; Медведев Р. Генсек с Лубянки: Политическая биография Ю.В.Андропова. М., 1994. Ю.І. Шаповал.
ня. Автор «Конституції Республіки» (1850) та поетичних тв., у яких показав трагічну долю пригнобленої України. На поезію А. значний вплив справили твори Т.Шевченка. Літ.: Виноградов Н. К истории политической ссылки в Карелии: Г.Л.Андрузкий. В кн.: Карелия: Ежегодник Карельского государственного музея за 1928 г. Петрозаводск, 1930; Кузьміна З.М. Шевченко і Андрузький. В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957; Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. «Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР», 1965, № 1; Фруменков Г.Г. Кирилло-мефодиевец Георгий Львович Андрузкий. В кн.: Фруменков Г.Г. Узники Соловецкого монастыря. Архангельск, 1979; Кирило-Мефодіївське товариство, т. 2. К., 1990. О.В. Ясь.
го к-ту в справі запровадження укр. мови до середніх держ. шкіл пров. Саскачеван. Нагороджений медаллю сторіччя Канади, Шевченківською медаллю. П. у м. Саскатун, Канада. Літ.: Півстоліття праці Українського товариства «Просвіта» у Вінніпезі. Вінніпег, 1958; Ukrainians in the diaspora. «The Ukrainian Quarterly», 1983, N 3; Марунчак М. Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпег, 1986; Боровик М. Століття українського поселення в Канаді (1891— 1991). Монреаль, 1991; Зарубіжні українці: Довідник. К., 1991; Марунчак М. Історія українців в Канаді, т. 2. Вінніпег, 1991. О.О. Ковальчук.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «АНДРОПОВ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
