У сучасних умовах авторитет держави, її економічне процвітання та, зрештою, національна безпека залежить від освітнього рівня її громадян, а відтак наукового та інтелектуального потенціалу. У зв’язку з цим надзвичайно важливе значення в утвердженні цивілізованого образу України як європейської країни набуває питання розвитку системи народної освіти, її інтегрування у загальносвітовий процес. Як відомо, Україна успадкувала від радянського періоду солідну освітню базу. Незважаючи на її вади, вона забезпечила в цілому високий освітній рівень громадян, гарантувала можливість абсолютній більшості населення отримувати безкоштовне здобуття середньої, середньої спеціальної та вищої освіти. Проте після розпаду СРСР, в умовах глибоких суспільних трансформацій радянська система освіти виявилася непристосованою до радикальних змін. Давалися в знаки не тільки сила інерції, котра не сприймала виклику часу, запровадження передового світового досвіду в освітній сфері, а й руйнація існуючої системи державної підтримки освіти, що забезпечувала її функціонування. У перші роки незалежності найважливішою проблемою стало різке погіршення матеріального становища освітян. Глибока економічна криза болюче вдарила по фінансуванню навчальних закладів. Низька заробітна плата, що до того ж виплачувалася вкрай нерегулярно призвела до відтоку кваліфікованих кадрів. Лише упродовж 1993 р. школи покинуло 16 тис. вчителів. Значні труднощі виникли з підручниками. Багато з них застаріло. Передусім це стосувалося гуманітарних предметів, усі ж інші, здебільшого не були оригінальними, а перекладами з російських. У першій половині 1990-х років було зроблено певні заходи щодо українізації освіти. У зв’язку з цим варто нагадати, що наприкінці 80-х рр. ХХ ст. у таких містах як Донецьк, Луганськ, Сімферополь, Миколаїв, Чернігів не було жодної школи з українською мовою навчання, а в таких великих містах як Запоріжжя – одна, Одеса – три, Харків – дві, Черкаси і Херсон – по п’ять. За 1991- 1994 рр. кількість першокласників, які стали навчатися українською мовою по країні зросла із 43,5% майже до 68%. На початок 1994 р. українською мовою велося викладання у 37% академічних груп вищої школи ( для порівняння: у 1989 р.- 6%, 1991 – 24%, 1992 – 28%). У 2000 р. працювало 70% шкіл з українською мовою навчання. Найбільший опір українізація школи зустріла у східних та південних регіонах держави. Під приводом надання учневі права самому обирати мову навчання фактично не виконувався закон про державний статус української мови від 1989 р. Ситуація погіршилася після 1994 р., коли Президент Л.Кучма заявив про можливість надання російській мові офіційного статусу. Внаслідок цього наказ „Про стан впровадження україномовного навчання у вищих навчальних закладах України” так і не був підписаний міністром освіти. У наступні роки зменшилася кількість першокласників, що навчалися українською мовою на Донеччині, Луганщині, сповільнилися темпи відкриття україномовних класів у Миколаївській, Сумській областях, м. Одесі. Ситуація стала покращуватися після 2004 р., коли нове керівництво держави, зокрема Президент В.Ющенко взяли більш рішучий курс на розширення функціонування української мови. Складні проблеми постали і перед вищою школою. Одним із найважливіших завдань, що стоїть перед нею на сучасному етапі є її широке інтегрування в міжнародну систему освіти у контексті Болонського процесу. З цією метою на державному рівні було розроблено низку концептуальних документів, у яких сформульовано найважливіші завдання та напрямки реформування та розвитку вищої освіти. Зокрема це - Державна національна програма „Освіта (Україна ХХІ століття)” (1993 р.), „Закон про середню загальну освіту” (1999 р.), що передбачав крім державної освіти комунальну і приватну, Національна доктрина розвитку освіти (2001 р.), Концепція розвитку освіти України на 2006-2010 рр. МОН України сподівається, що в результаті проведених реформ до 2010 р. українські студенти отримуватимуть дипломи визнані у Європі. Разом з тим перед національною освітою стоять складні для вирішення проблеми. Насамперед це стосується кардинальної модернізації матеріально-технічної бази, запровадження інноваційних технологій у навчанні, збільшення витрат на її розвиток. Незважаючи на економічні негаразди в Україні за роки незалежності зросла кількість вищих навчальних закладів. Частково це пов’язано із перетворенням колишніх освітніх закладів другого-третього рівнів акредитації, що давали середню спеціальну освіту у заклади з четвертим рівнем акредитації – інститути та університети, а також появу приватних навчальних закладів. На жаль, як показала практика, не усі вони відповідають якісним параметрам, а через те були позбавлені ліцензії на освітню діяльність. Серед вищих навчальних закладів нового типу можна назвати незалежний університет „Києво-Могилянська академія”, який готує фахівців за сучасними європейськими стандартами. Потужними освітніми закладами України є Київський національний університет ім. Т.Шевченка, Львівський національний університет ім. І.Франка, Національний університет „Львівська політехніка”, Національний університет культури та інші. Особливістю розвитку освіти на сучасному етапі є її комерціалізація. Підготовка кадрів з вищою освітою здійснювалася без урахування реальних потреб економіки. ВНЗ, отримавши право навчати студентів на комерційній основі розпочали масовий випуск економістів, юристів, вчителів, менеджерів, котрі не могли влаштуватися за спеціальністю. У 2007 р. за рахунок держбюджету навчилося 235 тис. першокурсників, а місцевих бюджетів - близько 30 тис. Більшість – 385 тис. на платній формі навчання. Якщо врахувати, що близько 70% студентів у країні вчиться в державних вузах, це означає, що вища освіта в Україні наближається до самооплатності. У середньому вартість року навчання у вузі за контрактом становить близько 4 тис. гривень на рік, то ж не складно підрахувати, що прибуток від студентів-контрактників першого курсу - приблизно 1,5 мільярда гривень. У той же час на фінансування держзамовлення щодо першокурсників виділено у 2007-2008 навчальному році меншу суму – 1,3 млрд. грн. Україна витрачає на підготовку своїх студентів набагато менші кошти, ніж інші розвинуті держави. У 2007 р. на одного студента було витрачено із державної скарбниці 2 тис. доларів, для порівняння – у країнах Європи – 10-15 тис, а в США – 30 тис. У високо розвинутих країнах витрати на навчання сягають 30% ВВП. У 2007 р. в Україні 20,4 тис. загальноосвітні школи, приблизно 5 млн. школярів, 600 тис. студентів, видатки на освіту зросли до 42 млрд. грн. і сягнули майже 7% ВВП. У співвідношенні з розвинутими країнами це мізерні кошти, проте це не означає, що українська освіта є приреченою на занепад. Оптимальною за даних умов видається модель, коли держава спробує створити бодай осередки освіти, котрі відповідали б світовим стандартам і у перспективі могли б поширитися на всю державу. Не маловажну роль відіграє і державна політика щодо забезпечення рівноправності у доступі громадян України до якісної освіти. Як показує світовий досвід інвестування в людей, тобто в освіту, професійну підготовку є запорукою економічного процвітання країни. Уже зараз цілком очевидним є факт, що розв’язати це завдання під силу лише „суспільству знань”.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ОСВІТА, НАУКА ТА КУЛЬТУРА У НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ» з дисципліни «Новітня історія України»
