Ставши незалежною державою, Україна опинилася перед необхідністю визначити свої геополітичні пріоритети. Перед нею постала альтернатива: або залишатися сателітом Росії, або ж заявити про свою західну орієнтацію. Ще Президент Л.Кравчук вибрав другий варіант. Свідченням цього стала корекція проголошеного Україною в 1991 р. наміру бути позаблоковою і нейтральною державою. В „Основних напрямах зовнішньої політики України” наголошувалося, що „проголошений нею свого часу намір стати у майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки”. Важливою подією в напрямку європейської інтеграції України стало підписання Президентом Л.Кравчуком 26 лютого 1992 р. Гельсінського заключного акту про безпеку і співробітництво в Європі, чим було підтверджено вірність України принципам непорушності існуючих кордонів і відсутності територіальних претензій з її боку до інших країн. Однак незважаючи на декларації про геополітичну значимість орієнтації на європейські держави та структури, Україна не виробила життєздатної стратегії європейської інтеграції як на основі двосторонніх зв’язків, так й інституційної. Пояснення цьому можна знайти у декількох причинах: відсутністю у неї загальнонаціональної точки зору щодо вирішення комплексних завдань європейської інтеграції, неструктурованістю зовнішньої політики, яка часто зосереджується не на головних, а другорядних проблемах інтеграції, врешті, найважливіше – кволість економічних реформ, що суттєво гальмують входження нашої держави до європейського співтовариства. Суттєвою перешкодою на шляху європейської інтеграції України стала настороженість Заходу до неї як держави з могутнім ядерним потенціалом, який вона успадкувала від СРСР (третій після Росії та США). Виконуючи, проголошений у Декларації про державний суверенітет принцип без’ядерної держави, з України вже до початку березня 1992 р. було вивезено в Росію 57% тактичної ядерної зброї. Але через загострення українсько-російських відносин, викликаних суперечками за приналежність Чорноморського флоту та розпалювання Росією сепаратистських рухів у Криму Президент Л.Кравчук 12 березня оголосив про тимчасове припинення вивезення зброї. Останнє викликало гостру критику України з боку Росії та деяких політичних кіл США за її домагання отримати компенсацію за ядерне роззброєння. Хоча більшість провідних держав начебто із зрозумінням поставилися до українських вимог, на ділі ж ніхто не висловлював підтримку молодій державі. Під тиском Росії та США, Україна змушена була погодитися до кінця століття провести повний демонтаж ядерного потенціалу. Отримавши відповідні гарантії від США, Росії, Великої Британії, Франції та Китаю щодо своєї територіальної цілісності 14 січня 1994 р. Президент України Л.Кравчук на зустрічі у Москві підписав з президентами Росії та США тристоронню заяву. Російська Федерація зобов’язалася надати Україні компенсацію за вартість високозбагаченого урану, що містився у ядерних боєзарядах, які вивозилися з української території шляхом поставки низько збагаченого урану для потреб її атомної енергетики. США погодилися надати технічну та фінансову допомогу для демонтажу ядерної зброї. Україна виконала взяті на себе зобов’язання: до 1996 р. з української території була вивезена остання ядерна боєголовка. Набуття Україною без’ядерного статусу зняло недовіру до неї з боку західних держав. Насамперед це знайшло прояв у двосторонніх відносинах.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Україна і проблема ядерного роззброєння» з дисципліни «Новітня історія України»
