Однією із характерних особливостей політичного життя України є слабкість і несформованість політичних організацій центристського спрямування. Соціологічні дослідження стану громадської думки в Україні показують чітку тенденцію до підтримки населенням саме “центристських” політичних об'єднань. Однак стабільність позитивних оцінок центристських сил України свідчить радше не про свідому підтримку програмних цілей центристських угруповань, а про намагання значної частини населення дистанціюватися від політичних крайнощів. Для “центру” характерною є політична розпливчастість, що пов’язана з початковою стадією становлення центризму і слабкістю його соціальної бази. Саме тому політичний центр включає практично всі демократично орієнтовані політичні течії, що існують між лівими та правими (лівоцентристи та право центристи). Найпотужнішою центристською партією національно-демократичного спрямування довший час був Народний Рух України (НРУ), який розпочинав свою діяльність в 90-ті рр. як широкий, опозиційний до комуністичної влади, громадсько-політичний рух. 16 лютого 1989 р. ініціативна група, до складу якої увійшли представники Київського відділення Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР в газеті “Літературна Україна” опублікувала проект програми Руху. Організаційне оформлення НРУ завершилось установчим з’їздом, який відбувся 8-10 вересня 1989 р. 1109 делегатів з’їзду репрезентували близько 300 тис. активних учасників цієї масової організації. Головою Руху було обрано І. Драча, а головою секретаріату – М. Гориня. Наприкінці 1991 р. Рух розробив Концепцію створення держави, що базується на сучасних моделях розвитку суспільства і містить програму будівництва демократичної держави. 1992 р. члени Руху були ініціаторами розробки і авторами першої в Україні концепції національної безпеки. 1996 р. Рух запропонував урядові “Програму боротьби з бідністю”. У Верховній Раді депутати від Руху виступили ініціаторами створення об’єднання “Народна Рада”, що відігравало вирішальну роль в ініціюванні й прийнятті багатьох реформаторських законів. “Народну Раду” очолювали рухівці І. Юхновський та І. Заєць. Саме НРУ організував кампанію протестів проти діяльності урядів В. Масола та В. Фокіна і домігся їхньої відставки. На IV з’їзді в грудні 1992 р. Рух трансформувався в політичну партію, очолювану В. Чорноволом. Навесні 1993 р. від Руху відкололась окрема невелика організація – Всенародний Рух України на чолі з Л. Скорик та М. Поровським. А напередодні трагічної загибелі В. Чорновола у березні 1999 р. єдиний Рух розколовся на дві партії: Український народний рух (згодом Українська народна партія – УНП) на чолі з Ю. Костенком та Народний Рух України (НРУ) на чолі з Г. Удовенком (нині Б. Тарасюком). Найпотужнішою партією ліберальної орієнтації в Україні в 90-х рр. була Ліберальна партія України (ЛПУ), яка виникла 12 вересня 1991 р. в Донецьку. Очолив партію підприємець І. Маркулов. Перший з'їзд ЛПУ відбувся 20–21 травня 1992 р. в Києві. Делегати з'їзду репрезентували 11 регіонів України (переважно східні). Основна мета діяльності партії – розвиток соціально-орієнтованої економіки ринкового типу. Завдання держави: забезпечення вільного розвитку ринку, заохочення конкуренції, запобігання монополізму, структурна перебудова народного господарства, приватна власність на землю, розвиток фермерського господарства. ЛПУ – за суспільство рівних можливостей, а не рівного споживання. Значний імпульс розвитку ліберальної ідеології в Україні надало створення і діяльність громадсько-політичного об'єднання “Нова Україна”, установча конференція котрого відбулася в Києві у січні 1992 р. Ініціатором і провідною силою об’єднання стала ПДВУ, приєдналися також ЛДПУ, Конституційно-демократична партія, Партія Зелених України (ПЗУ), Соціал-демократична партія України та Об’єднана соціал-демократична партія України. Крім політичних партій колективними членами “Нової України” стали підприємницькі організації – Конфедерація підприємців України, Спілка фермерів України та ін. Утворився блок ліберальної і соціальної демократії з підприємницькими структурами, головною метою якого проголошено прискорений перехід до ринкової економіки. “Нова Україна” висунула вимогу відставки В. Фокіна і заявила про підтримку програми економічних реформ, розробленої під керівництвом віце-прем’єра Володимира Ланового. На першому з’їзді “Нової України” (червень 1992 р.) її головою було обрано лідера ПДВУ Володимира Філенка. До президії об’єднання увійшли В. Лановий, депутати В. Гриньов, О. Ємець, В. Пилипчик, Ю. Щербак. Однак незабаром в об’єднанні посилились суперечності між лібералами і соціал-демократами, між політичними партіями і підприємцями, між східними та західними регіональними організаціями, між окремими лідерами. Коли на початку 1993 р. головою “Нової України” став В. Гриньов, відомий своєю проросійською орієнтацією, деякі регіональні організації припинили свою участь в об’єднанні. Спроба В. Гриньова перетворити “Нову Україну” в політичну партію під своїм проводом не вдалася, і у виборах 1994 р. об’єднання як згуртована сила не виступало, а після них взагалі припинило свою діяльність. Восени 1997 р. виникає партія “Реформи та Порядок”, яку очолив економіст-монетарист, екс-віце-прем’єр Віктор Пинзеник. Основним гаслом ПРП було прискорення економічних реформ шляхом лібералізації економічних відносин. На парламентських виборах ПРП не подолала 4 % бар’єр необхідний для проходження в парламент (вона здобула 3.12% голосів), однак ряд членів партії, в т.ч. і її лідер, здобули депутатські мандати в мажоритарних округах. Об’єднавшись у парламенті з частиною безпартійних, депутатами від партії Конгрес Українських націоналістів вони створили депутатську фракцію “Реформи-Конгрес”. Приєднання до ПРП частини депутатів та організацій, які вийшли з НДП зробило її однією із найвпливовіших правих партій з націонал-ліберальною програмою. На виборах 2006 р. вона йшла у блоці з Громадянською партією “ПОРА”, а після поразки ввійшла до складу Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ). На ліберальну нішу в політичному спектрі претендували і створена підприємцем Михайлом Бродським український аналог російської партії “Яблуко” та партія “Віче” І. Богословської. На необхідності захисту українського малого і середнього бізнесу акцентує увагу громадська партія “ПОРА” (лідер – В. Каськів). Партія промисловців та підприємців України орієнтується переважно на промисловий директорат. “Більшість підприємців і промисловців, – пояснює лідер партії А. Кінах, – це люди конкретної справи, і вони не завжди беруть безпосередню участь у політичному житті. Але нині, у тій важкій ситуації, що склалася в Україні, значна кількість промисловців і підприємців дійшла висновку, що необхідно бути учасниками політичного процесу”. Ідеологією центристських сил могла би стати ідеологія соціал-демократії, яка має давні й багаті традиції в Україні. Однак організаційне оформлення української соціал-демократії, яке розпочалося в 1990 р. було достатньо складним та суперечливим. Це зумовлювалось наявністю двох течій у соціал-демократичному русі. “Праві” соціал-демократи стверджували, що сам термін “демократичний соціалізм” є дискредитованим комуністами і тому пропонували зупинитись на ідеології “соціальної демократії”. “Ліві” ж соціал-демократи стверджували, що прийняття цих умов приведе до створення партії ліберального типу. Суперечності ці так і не вдалося погодити і як результат – існування в Україні двох соціал-демократичних партій – правої СДПУ та лівої ОСДПУ. Численні спроби примирення та об'єднання цих двох партій закінчувались безрезультатно. Привабливістю ідеології соціал-демократії поспішили знову ж таки скористатися представники фінансово-номенклатурних кіл створивши СДПУ(о). І хоча в партійному списку СДПУ(о) на парламентських виборах фігурували такі відомі політики як екс-президент України Л. Кравчук, екс-прем’єр-міністр Євген Марчук, незважаючи на широке використання у виборчій кампанії популярного футбольного клубу “Динамо” (президентом котрого був один із лідерів партії Г. Суркіс) їй заледве вдалося здобути необхідних 4 % голосів виборців для проходження в парламент. У боротьбі за президентську посаду Є. Марчук зробив спробу використати апарат СДПУ(о). Однак партія, очолювана з жовтня 1998 р. Віктором Медведчуком, солідаризувалась з Президентом Л. Кучмою, який висловив намір балотуватись на другий термін. Є. Марчук змушений був покинути об’єднаних соціал-демократів. Обійнявши після виборів посаду глави Адміністрації Президента лідер СДПУ(о) В. Медведчук перетворив її у класичну “партію влади”. З перемогою Помаранчевої революції партія втратила свої позиції, а її чільні діячі перейшли до лав Партії Регіонів. Трудова партія України також пройшла свою непросту еволюцію. Спочатку її лідером був відомий політик М. Сирота. Згодом в результаті внутріпартійної боротьби за лідерство частина членів партії залишилося в рамках Трудової партії України на чолі із М. Сиротою, а значна частина заснувала партію “Трудова Україна”, лідером якої став колишній міністр економіки С. Тігіпко. У її рядах в основному об’єдналися вихідці з Дніпропетровщини, що визначало її проросійську спрямованість, а наявність в її рядах таких відомих особистостей як А. Деркач, В. Пінчук, І. Шаров, Д. Табачник свідчило про її чималий політичний потенціал і наближеність до Президента Л. Кучми. Партія володіла значними фінансовими ресурсами, потужною фракцією у парламенті та контролювала ряд мас-медіа. С. Тігіпко деякий час розглядався як потенційний конкурент В. Ющенку на майбутніх виборах Президента. Однак йому вдалося задовольнитись лише посадою керівника виборчого штабу Віктора Януковича, а після поразки останнього – він відійшов від активної політичної діяльності. М. Сирота на дострокових парламентських виборах 2007 р. пройшов у парламент у складі Блоку Володимира Литвина. До партій лівоцентристської орієнтації слід віднести також і Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” ядро якої походить від партії “Громада”, яку очолював колишній прем’єр-міністр України Павло Лазаренко. Коли стали відомі численні факти привласнення ним державних коштів в особливо великих розмірах і відповідні матеріали були передані у розпорядження Верховної Ради України, П. Лазаренко втік за кордон. За таких умов парламент позбавив його депутатської недоторканості. Після цього об’єднання “Громада” втратило політичний вплив і розкололось. Ю. Тимошенко з частиною громадівців утворила нову фракцію “Батьківщина”, перетворену восени 1999 р. на однойменну партію. Соціально орієнтована програма партії та харизма як “борця з корупцією” її лідера зробила дану партію однією з найпопулярніших серед населення. На парламентських виборах 2002 р. на базі партії “Батьківщина” сформувався Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) до складу якого ввійшли також Українська соціал-демократична партія, Українська народна партія “Собор”, УРП. Згодом до них приєднується партія “Яблуко” та ПРП. Відсутність впливової центристської партії стимулювала владну еліту (яка тривалий час зберігаючи важелі економічного та політичного впливу, залишалась безпартійною) до політичного оформлення в рамках цієї частини політичного спектру. Причому тактика цих сил, як правило, полягала не у формуванні нових політичних партій, а в підпорядкуванні собі вже існуючих. Такою була історія достатньо привабливої Народно-демократичної партії, яка виникла в лютому 1996 р. на базі Об’єднання “Нова Україна”, Партії демократичного відродження України і Трудового Конгресу України. Головою партії став колишній перший секретар ЦК ЛКСМУ Анатолій Матвієнко. До керівництва партії ввійшли впливові високопосадовці – О. Дьомін, О. Ємець, Є. Кушнарьов, І. Плющ, В. Пустовойтенко. Створення НДП стало свідченням “партизації” вищої владної номенклатури. Поява НДП стала кроком на шляху до створення потужної центристської партії в рамках якої об'єдналися партії соціал-ліберальної орієнтації, підприємницькі та громадські організації, представники реформаторського крила уряду. НДП мала порівняно однакову підтримку в усіх регіонах України, як на сході так і на заході, що робило її важливим фактором політичної інтеграції суспільства. Однак заангажованість керівництва партії у виконавчу владу швидко перетворює її у “партію влади” – інструмент панування, а не реалізації програми. На парламентських виборах 1998 р. НДП вдалося заручитися підтримкою 5 % виборців і створити фракцію в парламенті, яка об’єднала 90 депутатів. У травні 1999 р. НДП провела завершальний етап IV з’їзду, головною темою якого стало висунення на кандидата в Президенти. Результати голосування спричинили появу суперечностей у партії. Підтримка більшістю кандидатури Л. Кучми претендентом на посаду Президента України призвела до виходу з партії групи народних депутатів, зокрема О. Ємця, В. Філенка, Тараса Стецьківа, І. Коліушка на чолі з головою НДП А. Матвієнком. Партія втратила свою публічну привабливість. Новому голові партії – прем’єр-міністру України В. Пустовойтенку не вдалося втриматися на посаді голови уряду, що теж негативно позначилося на іміджі партії. Не отримавши підтримки на наступних парламентських виборах, НДП сьогодні фактично зійшла на узбіччя політичного життя, передавши естафету Партії регіонів. Установчий з’їзд Партії регіонального відродження України відбувся 26 жовтня 1997 р. Ініціатором створення і першим головою партії став міський голова Донецька В. Рибак. Основною своєю метою партія ставила “захист прав та реалізацію інтересів усіх регіонів”, свою ідеологію партія визначала як “новий центризм”. У 1999 р. на ІІ з’їзді партії було підтримано кандидатуру Л. Кучми на посаду Президента України. У липні 2000 р. до партії приєднались Партія Солідарності України, Партія Праці, Всеукраїнська партія пенсіонерів і Партія “За красиву Україну”, які проголосили створення Партії регіонального відродження “Трудова солідарність України”, яку очолили В. Рибак, В. Ландик та П. Порошенко. До Президії партії увійшли Микола Азаров, Л. Черновецький, Юхим Звягільський. 3 березня 2001 р. на позачерговому з’їзді партія отримала сучасну назву – Партія регіонів, головою якої став керівник Державної податкової адміністрації України М. Азаров. Напередодні парламентських виборів Партія регіонів (М. Азаров), Аграрна партія України (М. Гладій), Партія промисловців та підприємців України (А. Кінах), Народно-демократична партія (В. Пустовойтенко) та “Трудова Україна” (С. Тигіпко) сформували провладний виборчий блок “За Єдину Україну!”, який здобув на виборах підтримку 11,81 % виборців, більшість з яких у Донецькій, Запорізькій, Одеській областях. Фракцію партії у Верховній Раді “Регіони України” очолила В. Богатирьова. На базі 9 пропрезидентських фракцій українського парламенту в грудні 2002 р. було підписано політичну угоду про формування парламентсько-урядової більшості, яка запропонувала на посаду прем’єр-міністра України керівника Донецької області В. Януковича. На V з’їзді партії (квітень 2003 р.) В. Янукович був обраний головою Партії регіонів. З цього часу партія набирає всіх рис “партії влади”. У лютому 2004 р. між партіями парламентської більшості була укладена угода про створення Коаліції демократичних сил для висунення і забезпечення перемоги єдиного кандидата на виборах Президента України 2004 р. та участі у парламентських виборах 2006 р. 4 липня 2004 р. у Запоріжжі на VI з’їзді Партії регіонів В. Янукович офіційно був висунутий кандидатом у Президенти України. 24 липня 2004 р. на його підтримку було сформоване виборче об’єднання “Разом заради майбутнього” до складу якого ввійшло 26 партій та 87 громадських організацій. Однак в результаті подій, які отримали назву “Помаранчева революція” В. Януковичу не вдалося вибороти посади Президента. Очолювана ним партія перейшла в опозицію, але зуміла зберегти відчутні політичні впливи на виборців сходу та півдня України, що робить її однією з провідних політичних сил сучасного політикуму. “Партіями влади” у різні часи були також “Демократичний Союз”, Аграрна партія України, партія ”Жінки за майбутнє”, “Команда озимого покоління”. Попри те, що дані структури мали певний вплив на прийняття політичних рішень, однак їм так і не вдалося заручитись серйозною підтримкою населення й перетворитись у потужні й тривало існуючі політичні партії. Винятком тут може бути хіба що Аграрна партія України, яка сформувавшись в грудні 1997 р. трансформувалась спочатку у Народну аграрну партію України, а згодом просто в Народну партію України, яку очолив екс-спікер українського парламенту, академік В. Литвин. НПУ стала основою Блоку Володимира Литвина, якому вдалося таки потрапити до парламенту лише на позачергових виборах 2007 р. Сьогодні саме цей виборчий блок найповніше асоціюється з ідеологією центризму, відстоюючи власну позицію поміж помаранчевою більшістю та синьо-біло-червоною меншістю парламенту. Класифікація політичних партій України буде неповною якщо не згадати ті політичні партії, які будують свою діяльність на нетрадиційних ідеологічних засадах. До їх числа насамперед слід віднести Партію зелених України як репрезентанта “зеленої” ідеології. ПЗУ була створена на установчому з’їзді у вересні 1990 р. На ньому були представлені організації з 20 областей України. Метою діяльності партії було проголошено відродження та захист довкілля і людини від згубної дії техногенних чинників, заборони ядерної енергетики та перетворення України на без’ядерну державу. Обстоювались необхідність духовного й фізичного відродження українського народу, забезпечення йому права жити в екологічно чистому середовищі. При цьому було зроблено акцент на необхідності будувати державу всіх народів України, а не виключно українську. Вдало побудована виборча кампанія дала можливість ПЗУ подолати виборчий бар’єр на парламентських виборах 1998 р. й потрапити до українського парламенту. Однак втриматись там, як і в цілому в політичному житті України, партії так і не вдалося. У грудні 2002 р. офіційно зареєстровано партію українських прихильників ідеології анархізму – “Союз анархістів України”. Існують також і організації, які виділяються своєю оригінальною ідеологією, наприклад Партія шанувальників пива та організації, які об’єднують своїх членів навколо суто кон’юктурних цілей, наприклад Партія реабілітованих тяжкохворих України, Українська партія справедливості (яка в основному об’єднує “афганців” та “чорнобильців”), Колгоспна партія, Партія захисту пенсіонерів України, Молодіжна партія України, ряд т. зв. “жіночих” партій (найвідоміша з яких – “Жінки за майбутнє”), Партія інтелігенції України і навіть Прогресивно-автомобільна партія України. Разом з тим слід зауважити, що ідеологічна функція українських партій є неповноцінною у порівнянні з тією, яку виконують політичні партії в країнах з розвинутою демократією. Значна частина населення мало обізнана з ідеологією та програмними цілями більшості політичних партій й орієнтуються швидше на партійних лідерів. Ідеологічна діяльність українських політичних партій здебільшого зводиться до проголошення заяв з приводу різних політичних подій, організації масових заходів, розробки концепцій різних сторін суспільного життя. Партії на сьогодні не оволоділи ще достатньою мірою мистецтвом політичного маркетингу, завдяки чому могли б формувати соціальні інтереси, ціннісні орієнтації, творити нові соціальні структури; не навчилися висувати конкретні пропозиції щодо розв'язання гострих соціальних проблем. Партіям катастрофічно не вистачає поважного інтелектуального потенціалу. Нинішні політичні партії є радше протопартіями, ніж партіями у класичному їх розумінні.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Політичні партії центристського спрямування» з дисципліни «Новітня історія України»
