Процеси, що відбувалися у соціально-економічній сфері України, позначилися на розвитку культури і духовному житті суспільства. Важливою складовою реалізації ідеологічної програми радянської влади вважалася освіта. Зі зміною вищого державного керівництва у 1964 р. призупинилося втілення освітньої реформи М. Хрущова 1958 р., якою семирічні і десятирічні школи перетворювалися на восьмирічні (обов’язкові) і одинадцятирічні (з виробничою практикою). Збереженими залишилися положення про загальнообов’язковий характер восьмирічної неповної середньої освіти, відміну грошової плати за загальну середню і вищу освіту. Продовжували функціонувати започатковані з 1956 р. школи-інтернати і з 1960 р. школи продовженого дня. У 1966 р. загальноосвітні школи з одинадцятирічного терміну навчання знову перейшли на десятирічний. Незважаючи на помилки і перекручення, що мали місце в розвитку загальноосвітньої школи, усім дітям було забезпечено доступ до освіти. Однак посилювався процес централізації освітньої сфери – повноваження республіканського Міністерства освіти суттєво звузило створене у 1969 р. Міністерства освіти СРСР. Особливості організації навчального процесу в 70–80-х рр. визначили прийнята у 1972 р. ЦК КПРС і Радою міністрів СРСР спільна постанова “Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і дальший розвиток загальноосвітньої школи” і “Основи законодавства СРСР та союзних республік про народну освіту” (1973 р.). Із прийняттям цих документів здійснювався перехід до загальної обов’язкової середньої освіти, спеціальне положення про яку було внесене до Конституції УРСР (1978 р.). У 1984 р. Верховна Рада СРСР ухвалила документ під назвою “Основні напрями реформ загальної і професійної школи”, що визначали освітню політику партії в умовах “розвинутого соціалізму”. Запроваджувалося навчання дітей віком зі 6 років. Восьмирічні школи були реорганізовані у дев’ятирічні, а десятирічні – в одинадцятирічні. Політизувався навчально-виховний процес. Із 1966/1967 навчального року розпочався перехід на нові програми навчання, що тривав до 1977 р. Передбачалося введення у навчальний процес нового спеціального курсу суспільствознавства. У старших класах вводили факультативні заняття. Розширювалася мережа шкіл із поглибленим вивченням окремих предметів. З метою посилення ідеологізації шкільного навчання, поглиблення значення історії Комуністичної партії реформувалися курси історії СРСР та історії УРСР, започатковувався новий курс “Основи радянської держави і права”. З 1972 р. у середніх школах вводилася загальнообов’язкова початкова військова підготовка. Положення про загальну середню освіту виконувалися беззастережно. Середня освіта запроваджувалася не лише через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту і систему професійно-технічного навчання. Переважна більшість випускників середніх шкіл прагнули продовжувати навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах. У другій половині 60-х рр. із 76 % до 82 % зросла чисельність випускників восьмих класів, що здобули загальну чи спеціальну середню освіту (нерідко з метою в майбутньому продовжити навчання у вищих навчальних закладах). Нагальні потреби в освіті сприяли створенню при підприємствах спеціальних технічних училищ і так званих змінних шкіл робітничої молоді. Широко впроваджувалися вечірня і заочна форми навчання, що почали набирати масового характеру. До навчання залучалися усі особи, хто у віці до 45 р. не мав середньої освіти. Прогрес у розвитку середньої світи засвідчили кількісні показники. Наприклад, у 1979–1980 навчальному році в Україні діяло 23,4 тис. шкіл, у яких здобувало освіту 7,5 млн. учнів. Загальнообов’язковість середньої освіти вела до зниження освіченості серед випускників середніх шкіл і загального знецінення якості знань. Оцінка роботи навчальних закладів визначалася не якісними, а кількісними характеристиками; кращим вважався педагог, що мав високі показники роботи у навчально-виховному процесі. Проводилася політика збереження цілісності учнівських колективів і уникнення повторного навчання неуспішних учнів. Перешкодами у ефективному функціонуванні шкіл були незадовільний рівень матеріально-технічного забезпечення, низькі показники відвідування занять (особливо у заочних і вечірніх школах), порушення дисципліни. Заробітна плата вчителів була невисокою. Численними були скарги сільських педагогів на незадовільні умови проживання, порушення постачання паливом та продуктами харчування; відмова у забезпеченні помешканнями змушувала їх сплачувати вартість житла з власних коштів. Рівень підготовки учнів у сільських школах був нижчим, аніж у міських. Окрім навчально-виховної роботи вчителів залучали до різного роду громадських доручень, що не стосувалися їхнього основного призначення. Особлива увага приділялася трудовому навчанню шкільної молоді, оволодінні нею прикладних знань. Усіляко заохочувалося поєднання процесу здобуття середньої освіти з працею на виробництві й залучення до сільськогосподарських робіт. Створювалися міжшкільні навчально-виробничі комбінати, у яких учні здобували початкову професійну підготовку. За браком коштів політику трудового навчання здебільшого зводили до залучення учнів до шефської роботи промислових підприємств, колгоспів і радгоспів. З відтоком сільської молоді генеративного віку в міста і відповідно браком учнівського контингенту в сільській місцевості загального явища набуло закриття початкових і середніх шкіл. У 1960–1980 рр. кількість загальноосвітніх шкіл в Україні зменшилася майже на 9,3 тис. Міграція сільської молоді у міста з метою здобуття освіти була загальнопоширеним явищем того часу. Колишні мешканці сіл і районних містечок становили значний відсоток студентів міст. У 70-х рр. міграція в міста формувала більше 75 % усіх студентів професійно-технічних училищ республіки, а мігранти у вищих і середніх спеціальних учбових закладах становили 71,6 % загальної кількості студентів денної форми навчання. Під впливом політики посилення професійної підготовки молоді високих темпів розвитку досягла система середньої спеціальної освіти. Особливо помітно зросла чисельність професійно-технічних навчальних закладів. Професійно-технічні училища різних типів (технічні, ремісничі, будівельні, залізничні, механізації сільського господарства й ін.) були реорганізовані у єдиний тип навчального закладу – середні професійно-технічні училища (СПТУ). Розширився перелік спеціальностей з нових галузей науки і техніки, за якими велася підготовка кадрів. СПТУ давали змогу отримати загальну середню освіту і спеціальність водночас. Державними постановами передбачалося постійне зростання кількості профтехучилищ. У кінці 70 – на початку 80-х рр. планувалося вдвічі збільшити набір у СПТУ. Труднощів зі вступом у середні спеціальні навчальні заклади практично не було. Успішне складання вступних іспитів, наявність стажу практичної роботи не менше 2 років, похвальні грамоти зі школи, направлення на навчання з промислових підприємств, будов, установ та організацій, радгоспів і колгоспів передбачали позаконкурсне зарахування. СПТУ перебували на державному утриманні, окремі з них забезпечували студентів одягом (спеціальною формою), харчуванням, гуртожитками. Нерідко СПТУ проводили додаткові набори учнів у вересні-жовтні кожного року, вводили скорочені навчальні програми. З огляду на недостатній розвиток матеріально-технічної бази багатьох училищ, низький кваліфікаційний рівень викладацького складу і майстрів виробничого навчання рівень знань випускників профтехучилищ значною мірою не задовольняв вимог виробництва. Необхідність фахівців з вищою освітою призвела до розширення мережі вищих навчальних закладів. На початку 80-х рр. в Україні діяло 147 вищих навчальних закладів. У 1964 р. було відкрито Донецький, у 1972 р. – Сімферопольський, у 80-х рр. – Запорізький, Прикарпатський, Волинський університети. Станом на 1980 р. в Україні налічувалося 5,3 млн. осіб зі середньою і вищою освітою (при загальній кількості населення 50,1 млн. осіб), їхня чисельність зростала і в 1985 р. досягла 7,3 млн. осіб. Проблемною залишалась якість підготовки спеціалістів. Питання бюджетного асигнування розвитку вищої освіти в Україні, політика щодо вступу у вищі навчальні заклади, програми навчання в аспірантурі вирішувалися централізовано. Лише незначна частина всіх вузів і спеціальних середніх навчальних закладів була в підпорядкуванні республіканського Міністерства освіти. Чимало вищих навчальних закладів використовували ресурси галузевих міністерств, при великих промислових підприємствах створювали загальнонаукові і загально технічні факультети, коли студенти позмінно поєднували навчання і працю. Зорієнтовані на кількісні показники – зростання чисельності підготовлених кадрів, навчальні заклади у загальній своїй масі забезпечували невисоку якість освітнього процесу. Суворими були вимоги щодо наявності стажу практичної роботи серед абітурієнтів. Переваги при вступі надавалися особам, звільненим зі збройних сил, і молоді з виробничим досвідом. Існувала система “відсіву” абітурієнтів з “неблагополучних” (з точки зору влади) сімей, вивчалися особові справи вступників, обмежувався вступ на окремі спеціальності. Посилилася русифікація освітнього процесу. Цьому сприяло ухвалення спеціальних всесоюзних постанов. У жовтні 1978 р. Рада міністрів СРСР прийняла постанову “Про заходи по поліпшенню вивчення російської мови в союзних республіках”. З метою виконання курсу, спрямованого на русифікацію навчально-виховного процесу, республіканське керівництво схвалювало власні постанови. У листопаді 1978 р. Міністерство освіти УРСР скерувало в органи управління освітою на місцях директиву “Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки”, що поклало початок новому етапу русифікації освітніх закладів. У травні 1979 р. у Ташкенті відбулася всесоюзна науково-теоретична конференція “Російська мова – мова дружби і співробітництва народів СРСР”. Її результати засвідчили посилення ролі російської мови в інтеграційних процесах союзних республік; наводилися рекомендації розпочати засвоєння російської мови у дошкільному віці зі запровадженням її викладання у дитячих садках, для розширення російськомовного середовища заохочувалося здобуття освіти у навчальних закладах Російської федерації, України і Білорусії студентів із середньоазіатських республік. У травні 1983 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли спільну постанову “Про додаткові заходи для удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх і навчальних закладах союзних республік”. Усілякою підтримкою наділялися особи, що долучалися до розширення сфер функціонування російської мови. Для вчителів російської мови в Україні була встановлена 15-відсоткова надбавка до заробітної плати. Статус вчителя української мови в російських школах був надзвичайно низьким, тоді як в українських вчитель російської мови і літератури користувався великим авторитетом. Для поглибленого вивчення російської мови і літератури класи, у яких було понад 25 учнів, ділили на менші групи і проводили заняття окремо. У середовищі школярів спілкування російською мовою заохочувалося у позашкільний час. Активізувалися елементи хрущовської освітньої реформи 1958 р. щодо вибору батьками мови навчання дітей. Звичним стало звільнення за волею батьків учнів від вивчення української мови і літератури, що зберігалися у програмах російських шкіл в Україні. Колективна письмова заява батьків вважалася достатнім аргументом для переведення школи на російську мову навчання. Знання російської мови були необхідними для здобуття престижної освіти і подальшого службового росту. Наприкінці 70-х рр. російські школи складали понад 70 % загальної кількості шкіл в обласних містах України, тоді як українські і змішані українсько-російські налічували лише більше 20 %. У 80-х рр. тільки половина дітей навчалися в українських школах, переважно у сільській місцевості. Існували регіональні відмінності розподілу українських шкіл. Особливо швидкими темпами мережа україномовних шкіл скорочувалася у великих містах південних і східних регіонів України.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Освіта» з дисципліни «Новітня історія України»
