Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод
Репресії проти національно свідомої української інтелігенції не ліквідували дисидентського руху, а надали йому лише радикальнішого характеру. Масштабні ув’язнення діячів опозиційного руху 1972–1973 рр. перетворили ціле покоління молодої української інтелігенції на покоління зі статусом політичних в’язнів, що почало засуджувати можливість будь-якого компромісу і співпраці з радянським режимом. Кілька років після арештів початку 70-х рр. український дисидентський рух відновлював свою діяльність в умовах підпілля без відкритих проявів протесту. Сформовані після 1973 р. розрізнені дисидентські групи не провадили злагодженої координаційної діяльності і не підтримували контактів зі засудженими керівниками опозиційного руху. Перед діячами опозиційного руху, що уникнули ув’язнення, постало завдання оновити тактику протистояння радянській владі. Породжений радянською системою, дисидентський рух в обґрунтуванні своїх вимог нерідко спирався на її ідейні засади і юридичні норми. Очевидною стала неефективність попереднього курсу з формуванням вимог, що підкріплювалися цитуванням праць В. Леніна про національну політику і посиланнями на радянське законодавство. Сформовані як виступ проти окремих моментів радянської системи, ідейні позиції дисиденства поступово переросли у визнання необхідності докорінних змін у суспільстві. На відміну від популярної у другій половині 60-х рр. праці І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, 7/8 випуск “Українського вісника”, що вийшов весною 1974 р., засвідчив про оновлення тактики діяльності опозиційного руху. “Український вісник” перетворився на видання національної опозиції, що вимушено перейшла в підпілля і виступила з ідеєю краху радянського режиму і проголошення самостійної демократичної України. Авторами і видавцями журналу були Степан Хмара, Віталій Шевченко, Олександр Шевченко. В 1975 р. у Гельсінкі на Нараді з питань безпеки і співробітництва в Європі було підписано “Прикінцевий акт”, яким визнавалася територіальна цілісність кордонів європейських держав. Водночас із цим 35 країн-учасниць зобов’язалися виконувати положення гуманітарних статей акта, зокрема, щодо дотримання основних прав людини і недопустимість переслідувань за особисті переконання. На території кожної з країн-учасниць передбачалося створення постійних органів контролю за дотриманням Гельсінських угод. У травні 1976 р. російські дисиденти у Москві створили громадську групу для контролю за виконанням Гельсінських угод. Формуванню сприятливих умов для правозахисної діяльності дисидентського руху в Україні послужило кілька чинників. До опозиційного руху влилися нові сили національно свідомих діячів, серед яких були відомі українські письменники, колишні члени Спілки письменників України, – Микола Руденко і Олесь Бердник. Наприкінці 1975 р. з ув’язнень повернулися Л. Лук’яненко, І. Кандиба, Н. Строката-Караванська. Організаційному оформленню українського дисидентського руху посприяв досвід схожої діяльності, пов'язаний зі створенням у грудні 1971 р. Громадського комітету захисту Н. Строкатої-Караванської – першої несанкціонованої правозахисної організації в Україні. Можливість утворення української групи сприяння виконанню Гельсінських угод обговорювали з діячами української опозиції учасники російської групи В. Ґінзбург і О. Ґінзбург під час свого перебування влітку 1976 р. у Львові. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод була створена 9 листопада 1976 р. Наприкінці 1976 р. – на початку 1977 р. розпочали свою діяльність литовська, грузинська, вірменська національні гельсінські групи. До складу Української гельсінської групи (УГГ) ввійшли М. Руденко (керівник групи), О. Бердник, Л. Лук’яненко, Н. Строката-Караванська, І. Кандиба, Оксана Мешко (керівник групи з березня 1979 р.), Микола Матусевич, Олексій Тихий, Микола Маринович. Інтереси групи у Москві погодився представляти колишній генерал-майор радянської армії Петро Григоренко. Підписаний у грудні 1976 р. меморандум визначив програму діяльності УГГ. Своїм завданням учасники групи декларували: інформувати широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини (ООН); сприяти виконанню гуманітарних статей “Прикінцевого акта”, прийнятого у Гельсінкі; домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах з питань обговорення підсумків виконання Гельсінських угод Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією; з метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси. Громадська група заявила про легальність методів своєї діяльності, у якій керуватиметься не політичними, а гуманітарно-правовими мотивами. Своїм головним завданням група вважала ознайомити світову спільноту з порушеннями прав людини в Україні. У меморандумах, деклараціях, маніфестах, заявах і зверненнях, інформаційних бюлетенях піднімалися проблеми дотриманням прав людини: вільний виїзд за кордон і повернення назад, створення наукових, творчих, мистецьких та інших об’єднань, ліквідація цензури, незаконність політичних переслідувань, звільнення політичних в’язнів; подавалися списки ув’язнених та інформація про умови їхнього перебування у тюрмах і таборах суворого режиму. Характерною рисою українського правозахисного руху було поєднання національних вимог з боротьбою за демократичні права людини. У документах УГГ порушувалися важливі питання української державності, пропагувалася правомірність можливого виходу України зі складу СРСР, а отже, спостерігався перехід українського дисидентського руху на самостійницькі позиції. Окремі документи УГГ виходили в авторській редакції без погодження з іншими членами групи. У підготовленому в 1977 р. О. Тихим і священиком В. Романюком документі “Позиція українських політичних в’язнів” говорилося про необхідність здобуття Україною державної самостійності. Діяльність УГГ не обмежувалася українською проблематикою, а поставила українську проблему в контекст загальнолюдських цінностей. П. Григоренко здобув міжнародне визнання завдяки обороні інтересів кримських татар. Українська група мала налагоджені контакти з правозахисними організаціями інших республік СРСР і за кордоном. Діяльність українського дисидентського руху мала широку підтримку за кордоном, особливо серед діячів української діаспори у Канаді та США. Підтримці правозахисного руху в Україні, виданні матеріалів УГГ і донесенні їх до світової громадськості спряло створення у листопаді 1976 р. вашингтонського Комітету гельсінських гарантій для України (керівник А. Зварун), а також діяльність з жовтня 1978 р. Закордонного представництва Української гельсінської групи (керівник П. Григоренко), до якого ввійшли українські емігранти Л. Плющ, Н. Строката-Караванська та ін. З 1980 р. за кодоном виходив інформаційний часопис “Вісник репресій в Україні” за редакцією Надії Світличної. Незважаючи на цілком легітимне функціонування УГГ у дозволених межах радянської конституції і підписаних СРСР міжнародних угод, її діяльність проходила в умовах постійного тиску з боку владних структур. Уже в грудні 1976 р. члени групи були піддані обшукам. У лютому 1977 р. були заарештовані й засуджені до тривалих строків ув’язнення М. Руденко і О. Тихий, згодом – М. Маринович, М. Матусевич і Л. Лук’яненко. Арешти не припинялися до середини 80-х рр. УГГ постійно поповнювалася новими учасниками. До її складу ввійшли П. Вінс, Л. Плющ, В. Стрільців, Ю. Литвин, М. Мельник, М. Горбаль, З. Красівський та ін. За весь час діяльності УГГ до початку 80-х рр. її членами були 37 осіб; у 1982–83 рр. до її складу ввійшли В. Марченко, В. Малинкович, П. Рубан, М. Горинь. Однак кількість реально діючих членів групи, як правило, налічувала 5–10 осіб. Поповнення чисельності УГГ тривало до початку 80-х рр., коли після чергового розмаху арештів у 1980 р. більше не виявилося охочих вступити у групу. Цього ж року були заарештовані зі звинуваченнями у антирадянській агітації і пропаганді В. Чорновіл, О. Шевченко, В. Стус, С. Хмара та ін. На початку 80-х рр. звільненню підлягали декілька раніше засуджених членів УГГ, однак під різними приводами їм продовжили терміни перебування в ув’язненні. В умовах арештів і переслідувань УГГ втратила свої позиції, але формально не оголосила про свій саморозпуск, на відміну від Московської гельсінської групи, що у 1982 р. заявила про припинення своєї діяльності. Звільнені з ув’язнення члени УГГ у грудні 1987 р. відновили діяльність групи. У липні 1988 р. УГГ була реорганізована в Українську гельсінську спілку (УГС). УГГ була найчисельнішою з усіх існуючих в СРСР національних гельсінських груп. Українські політичні в’язні становили більшість ув’язнених у тюрмах і таборах суворого режиму. У мордовських таборах українці складали 60–70 %. У 1977–1985 рр. із 37 членів УГГ 23 особи були засуджені за політичними і кримінальними статтями та відправлені у табори і заслання (6 осіб терміном на 15 р., 3 особи – на 12 р., 13 осіб – від 3 до 9 р. і лише 1 особа – на 1 рік), 6 осіб були позбавлені радянського громадянства. В 1984–1985 рр. унаслідок тяжких умов перебування в ув’язненні загинули В. Стус, О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин. Утворення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод дозволило винести українське національне питання на міжнародну арену. Відбулися внутрішні зміни в ідейних засадах дисидентського руху – український опозиційний рух перейшов на стадію проголошення гуманістичних демократичних ідей, цьому сприяло також його організаційне оформлення із чітко визначеною програмою політичних реформ. В умовах посиленого тиску з боку владних структур і нечисленної підтримки в українському суспільстві правозахисний рух не зміг втримати свої позиції, але його діяльність була помітним фактором суспільно-політичного життя в Україні у 60-х – на початку 80-х рр. і стала суттєвим підґрунтям для подальших політичних змін у 1985–1991 рр.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод» з дисципліни «Новітня історія України»
