На середину 60-х рр. позитивні набутки політичного і соціально-економічного розвитку часів “відлиги” вичерпалися. Економічна криза доповнена суспільним незадоволенням посприяла усуненню партійним керівництвом у жовтні 1964 р. М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради міністрів СРСР. Внаслідок так званого “тихого перевороту” до управління в СРСР прийшла консервативна частина партійної верхівки під керівництвом Леоніда Брежнєва, що перебував при владі з жовтня 1964 р. до листопада 1982 р. Зміна у партійних верхах призвела до згортання ліберального курсу хрущовської “відлиги”, зокрема припинилася реабілітація постраждалих у роки сталінських репресій і розпочалися арешти серед української опозиції, звузилися повноваження республіканського керівництва і активізувалася русифікаторська політика. Впроваджувалися заходи в напрямку зміцнення становища партійного апарату. Пленум ЦК КПРС у листопаді 1964 р ухвалив рішення про об’єднання промислових і сільських обласних та крайових партійних організацій. У березні 1966 р. з’їздом КПРС були відмінені положення про періодичне оновлення партійних органів. Цього ж року відновили посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, ним став Л. Брежнєв, а у 1977 р. його було обрано Головою президії Верховної Ради СРСР. Нове керівництво здійснювало політичний курс на розвиток країни без жодних спроб оновлення суспільства і реформування існуючої системи, що зумовило застосування для характеристики цих років терміну “застій”. Помітну роль у здійсненні перевороту верхівки московського керівництва відіграли вищі українські партійні діячі. Микола Підгорний готував умови для здійснення перевороту серед українського партійного апарату і потайки претендував на посаду першого секретаря ЦК КПРС. З липня 1963 р. до травня 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ був Петро Шелест. З його іменем пов’язують посилення автономістичних тенденцій серед українського партійного керівництва. В умовах “контрольованого автономізму” нового піднесення набули дискусії навколо питань розвитку національної мови і культури, зокрема перегляду хрущовської освітньої реформи 1958 р., згідно якої вибір мови для навчання дітей залежав від волі батьків, що в умовах престижного статусу російської мови і широких можливостей службового росту надавали перевагу саме їй. За час перебування при владі П. Шелеста утворилися сприятливі умови для висунення вимог щодо піднесення статусу української мови в усіх сферах суспільного життя. Ставилося питання про переведення вищої школи на українську мову викладання, робилися певні спроби утвердження української мови шляхом збільшення кількості й, що важливо, якості україномовних наукових і періодичних видань. Серед останніх слід виділити український журнал “Всесвіт”, у якому друкувалися переклади зарубіжної літератури. Популярність журналу зросла в 70-х рр. унаслідок посилення партійної критики літературної творчості окремих авторів і звернення їх до перекладацької діяльності. П. Шелесту помилково приписують причетність до написання у 1965 р. Іваном Дзюбою праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, що мала резонансний вплив на радикалізацію українського опозиційного руху і стала основою для формування його політичних і культурних вимог в майбутньому. Ця версія в свій час висувалася за кордоном, де П. Шелест мав репутацію поміркованого прихильника українських національних інтересів, а здійснюваний ним автономістський політичний курс загалом збігався з поміркованою програмою реформ, висунутою І. Дзюбою. Посилення консервативного політичного курсу центру вимагало відповідних кадрових змін на місцях. З кінця 60-х рр. відбувся ряд політичних заходів для усунення П. Шелеста від влади. Початок їм поклали дискусії навколо засудження у 1968 р. роману Олеся Гончара “Собор”, автор якого на той час був головою Спілки письменників України і прихильно ставився до автономістської лінії першого секретаря ЦК КПУ. Не завадила реалізації планів центрального керівництва активна участь П. Шелеста в ініціюванні введення у 1968 р. радянських військ у Чехословаччину, наслідком якого стала розправа над “празькою весною”. Цей крок П. Шелеста пов’язують з побоюваннями поширення ідей українського національного відродження. Звільнення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ відбулося на республіканському партійному пленумі у травні 1972 р. під приводом призначення одним із заступників Голови Ради міністрів СРСР. У 1973 р. його вивели зі складу політбюро ЦК КПРС. У 1974–1985 рр. П. Шелест працював керівником дослідно-виробничого конструкторського бюро на авіаційному заводі у Підмосков’ї. Причину зміни республіканського партійного керівництва пояснила у квітні 1973 р. редакційна стаття “Про серйозні недоліки і помилки однієї книжки” у журналі “Комуніст України”. Йшлося про опубліковану в 1970 р. працю П. Шелеста “Україна наша радянська”, що у свій час отримала низку схвальних рецензій. Видана 100 тис. тиражем, вона була вилучена з книгарень і бібліотек. Критики звинуватили автора в суттєвих недоліках і помилкових оцінках важливих історичних явищ, ідеалізації українського минулого, обстоюванні самобутності України, відокремленому розгляді історії України і Росії, применшенні ролі Комуністичної партії, ігноруванні ленінських принципів розвитку літератури і мистецтва та ін. Це був привід для дискредитації П. Шелеста в очах громадськості і усунення його від влади. Новим першим секретарем ЦК КПУ у травні 1972 р. став Володимир Щербицький, політична кар’єра якого розпочалася ще у 50-х рр., але сходження до найвищої республіканської посади відбулося за утвердження при владі Л. Брежнєва. У 1965 р. В. Щербицький був призначений головою Ради міністрів УРСР, у 1966 р. його обрали кандидатом, а у 1971 р. – членом політбюро ЦК КПРС. На посаді першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицький ретельно дотримувався курсу на цілковите підпорядкування політиці центрального партійного керівництва, спрямованої на згортання автономістичних ідей свого попередника. Відбулися кадрові зміни в керівництві КПУ, що забезпечило новому республіканському керівнику підтримку його політичного курсу. Ще у 1970 р КДБ України замість прибічника П. Шелеста Віталія Нікітченка очолив Віталій Федорчук. Новим секретарем ЦК КПУ з питань ідеології, науки і культури у жовтні 1972 р. став Валентин Маланчук, що на посаді секретаря з питань ідеології Львівського обкому партії проводив політику активного переслідування львівської інтелігенції і в результаті прославив себе як енергійний борець з націоналізмом. Посаду голови президії Верховної Ради УРСР почергово обіймали І. Грушецький та ініціатор боротьби проти роману О. Гончара “Собор” (на той час перший секретар Дніпропетровського обкому партії) О. Ватченко. “Чистка” охопила всі рівні державного і партійного апарату. Посад були позбавлені міністр освіти Ю. Даденко (за даними самвидаву, ініціатор підготовки “автономістської” освітньої реформи за керівництва республікою П. Шелестом), перші секретарі Львівського і Донецького обкомів партії В. Куцевол і В. Дегтярьов, керівники Інституту історії партії та Вищої партійної школи І. Назаренко й А. Чеканюк. У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР. Положення союзної Конституції наслідувала її республіканська копія – Конституція УРСР, прийнята у квітні 1978 р. У Конституції декларувалися формальні положення про зростання влади народу в управлінні суспільством, що здійснювалася через ради народних депутатів, а самі ради становили політичну основу УРСР; широкі права громадських організацій і ліберальність політичної системи загалом аж до можливості виходу республік зі складу СРСР. Декларативні гасла, зафіксовані в Конституції, значною мірою не відповідали дійсності і розходилися з реаліями щоденного життя. Монополія державної влади партійного керівництва підтверджувалася введенням до союзної і республіканської Конституцій спеціальної шостої статті, якою КПРС проголошувалася керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій. Одним із головних напрямків політичного курсу В. Щербицького була мовна русифікація республіки. Проводилася організована кампанія боротьби за піднесення ролі російської культури і перетворення її на синонім усього прогресивного і престижного. Українська мова почала зникати з офіційного вжитку як ознака політичної нелояльності до радянського режиму. Русифікації сприяв перехід на російську мову спілкування вищого республіканського партійного керівництва і насамперед В. Щербицького, який у 1976 р. на черговому з’їзді КПУ виголосив звітну доповідь російською мовою. У 70–80-х рр. партійні з’їзди, пленуми, сесії рад, різного роду наради і збори в Україні проводилися тільки російською мовою Активізувалася русифікація освітнього процесу. Російська мова вважалася мовою міжнаціонального спілкування, а українська поступово витіснялася з усіх сфер суспільного життя і навіть на побутовому рівні. Оголошення, вивіски, дороговкази та різна наочна агітація писалися російською. Працівники інформаційних служб, довідкових бюро, закладів громадського відпочинку, сфери побутового обслуговування вимушено переходили на російську мову спілкування. З початку 70-х рр. наростали реакційні тенденції в ідеологічній сфері. Висувалася ідея так званого “зрілого” або “розвинутого” соціалізму, про яку вперше було заявлено Л. Брежнєвим в урочистій доповіді (1967 р.), присвяченій 50-річчю Жовтневої революції. У грудні 1972 р. відбулося святкування 50-річчя утворення СРСР. Виголошена Л. Брежнєвим промова “Про п’ятдесяту річницю Союзу РСР” послужила культивуванню ідеї про завершення творення нової історичної спільності – “радянського народу”, що утворився на основі “зближення націй і досягнення їхньої повної єдності”. Різниці в означеннях “руський”, “російський”, “ радянський ” планомірно нівелювалися. Формування єдиної соціалістичної нації розв’язало проблему національних відносин в СРСР. Історичне обґрунтування оформлення “радянського народу” відбулося після святкування у 1979 р. 325-річчя “возз’єднання України з Росією”. Згідно з ним ще за часів Київської Русі існувала “єдина давньоруська народність”, що послужила формуванню “старшої” російської і “молодших” – української і білоруської націй, які після розпаду Давньоруської держави продовжували зберігати єдність, будучи основою для творення в майбутньому єдиного “радянського народу”. Ідеєю спільності історичного розвитку трьох народів обумовлювалися укладення Переяславської ради і підписання Березневих статей у 1654 р., що радянською історіографією трактувалося актом “возз’єднання України з Росією”. З кінця 70-х рр. в офіційному вжитку замість терміну “український народ” культивувався термін “народ України”, що мало б підтвердити розчинення української самобутності на шляху до остаточного оформлення загальноруської народності. Новий етап нівелювання української ідентичності був пов’язаний зі святкуванням у 1982 р. 1500-річчя заснування Києва. Свято послужило для широкої пропаганди ідеї “єдності братніх народів” і чергових перекручень давньої історії України. Ідеалізація торкалася всіх сфер суспільного життя. Офіційні ідеологічні норми канонізувалися і деформувалася система світоглядних цінностей людей. Партійна мережа розбудовувалася і чисельність КПРС невпинно зростала. Для проведення ідейно-виховної роботи зі залученням нових партійних членів використовувалися усі засоби усної, наочної і друкованої пропаганди. Досягнення національних культур усіляко применшували, знецінювали і компрометували. На будь-які протести проти такої політики навішували ярлики націоналізму. Прагнення до національної самобутності було забороненим і шкідливим пережитком минулого. У першій половині 80-х рр. внаслідок приходу до влади нових Генеральних секретарів ЦК КПРС українське республіканське керівництво на чолі з В. Щербицьким не зазнало суттєвих змін. Короткотривале перебування при владі Ю. Андропова (з листопада 1982 р. до лютого 1984 р.) і К. Черненка (з лютого 1984 р. до березня 1985 р.) не зупинило політичного і економічного розвитку держави на шляху стагнації.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Суспільно-політичне життя» з дисципліни «Новітня історія України»
