Лібералізація суспільно-політичного життя частково позначилася на політиці влади щодо релігії та церкви. У листопаді 1955 р. ЦК КПРС ухвалив постанову “Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення”, у якій підкреслювалася необхідність глибокої, терплячої, вміло поставленої роботи з людьми, недопустимість “будь-яких образ віруючих і церковнослужителів, а також адміністративного втручання в діяльність церкви”. Наголошувалося, що боротьба з релігійними забобонами повинна розглядатися як ідеологічна боротьба наукового, матеріалістичного світогляду проти антинаукового, релігійного світогляду. Нові акценти у політиці дали певні практичні наслідки: за 1955-1957 рр. дещо збільшилась кількість православних церков і чисельність православного духівництва. Було скасовано реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій церков. Проводився ремонт церков, збільшилася чисельність активу та обслуги храмів. У 1957 р. кількість православних церков в УРСР зросла до 8 548, а чисельність зареєстрованого духівництва – до 6 072 осіб. Зростали пожертви на користь монастирів. У Києво-Печерській лаврі пожертви зросли з 800 тис. крб.. у 1951 р. до 2,5 млн. у 1956 р. Протягом 1955 –1956 рр. в Україну повернулися 286 із 344 репресованих греко-католицьких священиків. Однак загальні сподівання в Галичині та Закарпатті, що “десталінізація” приведе до реабілітації та легалізації греко-католицької церкви, швидко розвіялися під ударами нової антиуніатської кампанії. Наприкінці 50-х років влада взяла рішучий курс на форсоване “подолання” релігійності, вважала, що релігія як пережиток минулого може бути взагалі ліквідована за належної постановки ідейно-виховної роботи та атеїстичної пропаганди. Основним критерієм успішності останньої визначалися скорочення мережі релігійних організацій, зниження рівня обрядовості, зменшення числа віруючих і служителів культу. З цією метою відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 16 березня 1961 р. “Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи” і закритої “Інструкції про застосування законодавства про культи” в УРСР був проведений облік усіх релігійних об'єднань, молитовних будинків, церковного майна тощо. Одночасно розпочалося зняття з реєстрації релігійних громад, переобладнання недіючих церков під склади, зерносховища, спортзали, тощо, знесення частини церков, а також каплиць, хрестів, хоча серед них було багато унікальних пам’яток архітектури та історії. Антицерковний похід набув форми знущання над предметами віри і культу, що викликав справедливі нарікання віруючих, їхній опір. Суцільним потоком в різні інстанції йшли скарги, прохання відновити богослужіння у церквах. Біля храмів виставлялись пікети, організувалися цілодобові чергування, іноді справи завершувалися конфліктом з представниками влади і міліції. На середину 60-х років в Україні залишилося близько 4.5 тис. діючих церков і молитовних домів Руської православної церкви. Майже 1,1 тис. було закрито. Залишилося 9 монастирів, у яких перебувало 900 осіб. В ході антирелігійної кампанії разом з православними храмами так само закривалися костьоли, молитовні будинки, синагоги. Особливих переслідувань зазнали конфесії, які традиційно відносилися до сектантства, передусім свідки Єгови та Християни Євангельської віри (п’ятидесятники), які надалі вважалися незаконними і не підлягали реєстрації. Для припинення їхньої діяльності власті широко вживали адміністративні заходи. Чимало віруючих безпідставно притягалися до карної відповідальності за вигаданими звинуваченнями. Нав’язування атеїстичних догм, адміністрування щодо віруючих та релігійних організацій призвело до протиставлення в житті людей різних світоглядних орієнтацій. Віруючі наперед визнавалися особами другого сорту. Все це не могло не позначитися негативно на духовності суспільства.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Політика щодо релігії та церкви» з дисципліни «Новітня історія України»
