Відновлення радянського тоталітарного режиму в Україні
У заключний період війни відбувалося відновлення радянської політичної системи на українських землях, що зазнали німецької окупації. В ході наступу Червоної армії на відвойованих територіях формувалися партійні, радянські, профспілкові, комсомольські органи, які настійливо реалізовували політичну волю вождя Й.Сталіна. У листопаді 1943 р. і квітні 1944 р. були прийняті постанови ЦК ВКП(б), які визначали порядок створення парторганів і парторганізацій, а також керівних органів місцевих Рад депутатів трудящих. У Сталінській, Ворошиловградській, Сумській, Харківській, а дещо пізніше – у Київській, Полтавській, Чернігівській, Дніпропетровській, Запорізькій і Житомирській областях створено обкоми, міськкоми і райкоми КП(б)У. У свою чергу, відновлені органи КП(б)У керували створенням місцевих органів державної влади, відтворюючи радянську політичну систему. Першим секретарем ЦК КП(б)У тоді був Микита Хрущов. Він послідовно проводив генеральну лінію партії, однак при цьому не завжди виявляв потрібну Сталіну “рішучість”. Тому в березні 1947 р. М.Хрущова призначено Головою Ради Міністрів УРСР, а Першим Секретарем ЦК КП(б)У став Лазар Каганович, який діяв безжально і жорстоко, а вже наприкінці того ж року лідерство знову перебрав М.Хрущов. З грудня 1949 р. партійною організацією України керував росіянин Л.Мельников. Особлива увага зверталася на “радянізацію” західних областей України, населення яких з настороженістю ставилося до комуністичної влади. Уже восени 1943 р. ЦК КП(б)У сформував орггрупи обкомів партії західних областей України. До них увійшли перш за все партійці, які до війни працювали в цих областях. Волинську групу очолив І.Профатілов, Дрогобицьку – С.Олексенко, Львівську – І.Грушецький, Рівненську –В.Бегма, Станіславську – М.Слонь, Тернопільську – І.Компанець, Чернівецьку – І.Зеленюк. Оперативні групи партійних працівників прибували в західний регіон України услід за наступаючими частинами Червоної армії. Вже в квітні 1944 р. відновили діяльність Волинський, Рівненський, Тернопільський і Чернівецький обкоми, а в серпні – Львівський, Дрогобицький та Станіславський. Обкоми КП(б)У взялися за створення міських і районних партійних комітетів. Незабаром було відновлено всю мережу парторганів: 7 обкомів, 18 міськкомів, 7 міських та 206 сільських райкомів КП(б)У, які приступили до створення низових парторганізацій. У зв’язку з нестачею кадрів і насамперед – політичною недовірою до “місцевих” у регіон направлялися тисячі партійців зі східних областей УРСР та інших республік Радянського Союзу. Вже до 1 січня 1946 р. у західні області України було скеровано понад 25 тис. членів та кандидатів у члени партії. Кількість комуністів зростала також завдяки комуністам демобілізованим з армії, колишнім партизанам та підпільникам, й новому прийому в партію. У січні 1946 р. в західних областях України діяло понад 2 тис. парторганізацій, які об’єднували 28,5 тис. комуністів. Характерно, що більше 53 % комуністів західних областей України були росіянами та ще 30 % представниками інших народів СРСР. Партійні органи в особі ЦК КП(б)У, обкомів, міськкомів, райкомів партії були політичними центрами в яких зосереджувалися основні важелі влади. Їх влада над суспільством базувалася на мережі підзвітних парторганізацій промислових підприємств і установ та номенклатурі – посадовцях, призначення і звільнення яких становило компетенцію партійних органів. Сучасні дослідники відзначають, що ще напередодні радянсько-німецької війни, унаслідок масових репресій істотно знизився творчий, інтелектуальний потенціал суспільства. У повоєнний час ситуація в цій сфері ще більше погіршилася. У 1948 р. 53,8 % секретарів обкомів Компартії України, тобто лише кожний другий, мали вищу освіту. Набагато гіршою була картина у нижчих за рангом партійних органах. Яскравим представником такого типу апаратників був секретар Львівського обкому КП(б)У Іван Грушецький. Свою партійну кар’єру він розпочав ще у комітеті незаможних селян. Упродовж 15-ти років перебував на різних посадах районного рівня. У 1937 р. починається його карколомне сходження щаблями адміністративної драбини: Дніпропетровський облвиконком та обком партії, Станіславський, Чернівецький обкоми КП(б)У, де він займав посади секретарів. На початку 1944 р. його було призначено першим секретарем Львівського обкому. Диплом про вищу освіту І.Грушецький спромігся здобути лише у 1957 р. ( без відриву від виробництва, а працював тоді першим секретарем Волинського обкому партії, закінчив ВПШ при ЦК КПРС). Втім, такі керівники могли добре виконувати вказівки “згори”, але не мали широти кругозору, неспроможні були самостійно мислити і приймати зважені, відповідальні рішення. Зате ці люди пройшли сувору школу сталінського виховання, навчилися беззастережно підкорятися партійній дисципліні. Тому, саме на них опирався тоталітарний режим у реалізації своїх планів. Наслідуючи стиль роботи ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У партійні органи УРСР намагалися вирішувати буквально всі питання не тільки партійної політики, але й державного і господарського управління, включаючи розподіл матеріальних ресурсів, насіневих фондів і т.п. В обласних, міських, районних комітетах партії були створені відділи: промисловості, транспорту, сільського господарства, освіти, культури, агітації і пропаганди. Такі відділи дублювали, а часто і підмінювали відповідні структури виконавчих комітетів Рад. Без відома парторганів не можна було вирішити жодного суттєвого кадрового питання. Обласні, міські та районні керівники різних рангів, директори підприємств та їх заступники, керівники вузів і наукових установ вводилися у номенклатуру партійних комітетів. Така практика шкодила суспільним інтересам, розколювала населення, перешкоджала в службовому просуванню компетентних, ділових але безпартійних людей. Можна стверджувати, що у повоєнний період сталінський режим виплекав і утвердив образ “ідеального” керівника, де компетентність, демократизм, всебічна освіченість, чесність і принциповість не були серед головних чеснот. У фаворі тут були гарна анкета, пробивна сила та вміння проводити “генеральну лінію” партії. Тим самим, система сама тиражувала керівників – непрофесіоналів, тобто людей мало – або зовсім не освічених, не знаючих справи, але таких, що засвоїли лозунги тогочасного моменту. У ході звільнення областей України від німецької окупації формувалися, але не обиралися, радянські державні органи. Президія Верховної Ради УРСР у погодженні з ЦК КП(б)У затверджувала обласні виконавчі комітети Рад депутатів трудящих. Облвиконкоми затверджувалися у складі голови, заступника голови, секретаря і 7 - 8 членів. Облвиконкоми в свою чергу, затверджували виконкоми міських і районних Рад. Для радянської політичної системи типовим було переплетення партійних і державних структур, що свідчило про подвійну структуру влади та існування симбіозу партії – держави. Така практика проявлялася в тому, що до складу усіх обласних, міських та районних виконкомів Рад входили секретарі відповідних партійних комітетів. Ядро виконкомів Рад усіх рівнів складали члени ВКП(б). У 1946 – 1948 рр. в Україні відбулися вибори до вищих і місцевих органів влади. В лютому 1946 р. на виборах до Верховної Ради СРСР, за офіційними даними, в голосуванні за “кандидатів Сталінського блоку комуністів і безпартійних” взяли участь 99, 84 % виборців. Через рік, на виборах до Верховної Ради УРСР, трудящі республіки знову “виявили одностайність”: у голосуванні взяли участь 99, 96 %, а за кандидатів “непорушного блоку” проголосували 99, 47 % виборців. У грудні 1947 р. – січні 1948 р. пройшли ще одні вибори – до місцевих Рад депутатів трудящих, які також засвідчили “високе політичне піднесення радянського народу”. Радянська практика передбачала, що в бюлетень вносилася лише одна кандидатура. Партійні органи наперед визначали кількість серед депутатів комуністів та безпартійних, робітників, селян, інтелігенції, молоді та жінок. Реальна картина “виборів” мала значно прозаїчніший вигляд. Звичайно, немало громадян, які свідомо підтримували владу, вважали вибори всенародним святом. Інша їх частина сприймала вибори як обов’язкове голосування, остерігаючись можливих неприємностей, каральних санкцій. При цьому більшість виборців переймалися звичайними житейськими проблемами, що підтверджували запитання людей на передвиборних зібраннях, зафіксовані в інформаційних зведеннях оргінструкторського відділу та інших документах ЦК КП(б)У. Разом з тим під час виборів були численні прояви політичного протесту. Так звані антирадянські прояви полягали в розповсюдженні ворожих листівок, знищенні і псуванні агітаційних плакатів, портретів керівників партії, держави і т.ін. Населення західних областей України під впливом діяльності ОУН і УПА у своїй більшості бойкотувало перші повоєнні вибори, хоча в офіційних повідомленнях твердилося, що населення одностайно голосувало “за”. Складовими частинами радянської політичної системи були громадські організації – комсомол, профспілки, наукові, творчі спілки тощо. Найчисельнішою громадською організацією були профспілки, які в умовах тоталітаризму повністю підпорядковувалися партії – державі, та навіть більше – перетворилися на своєрідну напівдержавну структуру, яка виконувала чітко окреслені політичні та ідеологічні функції. Головна функція профспілок – захисна – відійшла на задній план. На них накладалися насамперед виробничі завдання: організація робітників і службовців на боротьбу за неухильний розвиток господарства. Фактично профспілки перетворилися на придаток адміністрації і мали забезпечувати виконання планів, підвищення продуктивності праці. Інша громадська організація – комсомол – об’єднувала молодь і працювала з підростаючим поколінням, служачи джерелом, з якого поповнювала свої ряди партія. Комсомол сприяв також мобілізації молоді на виконання господарських завдань, будівництво численних об’єктів енергетики, вугільної, металургійної, гірничорудної промисловості, освоєнні цілинних земель. Отже, специфіка радянського тоталітаризму полягала в переплетенні партійних і державних структур, функціонуванні цілісного владного суб’єкта – партії – держави. Цьому владному суб’єктові підпорядковувалися громадські організації, інші ланки політичної системи, а через них – різні прояви суспільного життя. Місцеві Ради депутатів трудящих, які теоретично вважалися органами власне державної влади, таких функцій були позбавлені і служили поширенню і зміцненню контролю партії – держави над усіма громадянами. В системі державних органів виконавчі структури домінували над представницькими, штатний апарат – над депутатським корпусом, а названа система в цілому повністю підпорядковувалася “керівним вказівкам партії”. В умовах радянського тоталітаризму діяв особливий тип “демократії”, коли вибори депутатів були безальтернативними, радянські органи цілковито залежали від партійних комітетів, народні обранці одностайно схвалювали рішення, підготовані апаратом.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Відновлення радянського тоталітарного режиму в Україні» з дисципліни «Новітня історія України»
