У липні 1940р. на нараді керівництва збройними силами А.Гітлер уперше поставив конкретну мету - "східний похід", що має відбутися ще до закінчення війни проти Англії і в разі перемоги над СРСР неодмінно змусити її капітулювати. Тоді ж він наказав готувати план нападу на СРСР, що дістав кодову назву "Барбаросса"(на ім'я войовничого пруського короля). І такий план у грудні 1940р. був затверджений. В його основу було покладено ідею "блискавичної війни", тобто за час до пяти місяців німецькі війська мали знищити радянські збройні сили і вийти на лінію "двох А"- Архангельськ-Астрахань. Підготовці "східного походу" приділялася велика увага. Високий рівень технологій Німеччини дав змогу належно озброїти армію вторгнення. На 1 червня 1941р. кількість танкових та моторизованих з'єднаних, як і взагалі чисельність вермахту, зросла вдвічі. Посилено відпрацьовувалася взаємодія військ. На польській території інтенсивно проводилося будівництво воєнних обєктів, доріг, мостів, вузлів зв'язку. Лише аеродромів і посадочних смуг уздовж кордону збудовано 150. Готувалися до спільних дій з німцями і війська союзників - Італії, Румунії, Словаччини, Угорщини, Фінляндії. Усі ці заходи здійснювалися з дотримуванням максимальної секретності. Армія "вторгення" налічувала загалом 5,5 млн. солдатів і офіцерів, на озброєнні було 4,3 тис.танків, майже 5 тис.літаків, 47 тис.гармат і мінометів. Вона мала досвід ведення сучасної війни, високу професійну виучку та бойовий дух і була, поза сумнівом, найкращою машиною того часу. Армія складалася з трьох груп - "Північ", яка була націлена на Ленінград, "Центр" - на Москву і "Південь" - на Київ. Причому на напрямок головних ударів німецькі війська у 3-4 рази переважали радянські. 17 червня 1941р. Гітлер віддав остаточний наказ про напад, призначивши цей день, день "Б"("Барбаросса"), на неділю 22 червня 1941р. о 3.00 годині за середньоєвропейським часом. На світанку 22 червня тисячі гармат вермахту обстріляли прикордонні застави та райони розміщення радянських військ, а авіація бомбардувала летовища, залізничні вузли, міста Київ, Львів, Житомир, Одеса та ін. На Україну наступала група армій "Південь" (57 дивізій і 13 бригад), яка мала завдати головного удару на Київ, знищити "війська в Галичині і західній частині України" і швидко вийти до Дніпра та захопити Донбас. Головні сили та засоби групи армій "Південь" були спрямовані проти військ Київського особливого військового округу (КОВО), який мав чималі можливості для відбиття агресії. Співвідношення сил і засобів радянських і німецьких військ у смузі КОВО становило: особового складу - 1,2 : 1, в гарматах і мінометах - 1,4 : 1; у середніх і важких танках - 3,5 : 1; в літаках - 2,5 : 1. Незважаючина кількісну перевагу в живій силі і техніці, радянські війська, що протистояли групі армій "Південь" були не готові до бойових дій. Утім те ж саме мало місце й на інших ділянках кордону. Початковий період війни був найважчим і найдраматичнішим не лише для військ Південно-Західного фронту, а і для всіх прикордонних округів СРСР. Це обумовлювалося низкою політичних, економічних і військових факторів. Були й внутрішні негативні явища, притаманні переважно Південно-Західному фронтові. Але головна причина полягала в статегічному прорахунку з боку Й.Сталіна та його оточення щодо часу нападу Німеччини на СРСР. Й.Сталін самовпевнено вважав, що його союзник А.Гітлер у 1941р. на Радянський Союз не нападе. Для такого висновку в той час не було жодних підстав. Свідченням агресивних намірів були постійні порушення німцями радянського кордону. Лише за травень і 10 днів червня 1941р. німецькі літаки 90 разів порушували кордон. Причому були випадки, коли вони пролітали над радянською територією до 100 і більше кілометрів. З 1 січня по 10 червня 1941р. на кордоні з Німеччиною було затримано понад 2 тис.порушників, серед них - 183 німецькі агенти. Безглузда впертість Сталіна видається ще злочиннішою на тлі того, що агресивні наміри Німеччини проти СРСР було відомо як у Мосвкі, так і за кордоном. Конкретні дані про це радянські органи держбезпеки почали отримувати з листопада 1940р. А з квітня 1941р. така інформація, в т.ч. і про конкретну дату німецького нападу, надходила майже з 40 точок земної кулі мало не щодня. Перебіжчики з німецької сторони за кілька діб до нападу повідомляли не тільки день, а й навіть годину. Отже, радянське керівництво мало більше, ніж достатньо, надійної інформації про воєнну загрозу. Та вся вона відкидалася як дезінформація, оскільки Сталін виключав саму можливість того, що Гітлер наважиться розпочати війну проти СРСР до того, як розгромить Англію. Виходячи з цього, Сталін був переконаний, що розвідці вірити не можна. Тому з 1936 по 1940рр. були репресовані 5 начальників Головного розвідувального управління. Сталін не давав згоди на приведення війська прикордонних округів до повної бойової готовності. Отож, уже першого дня війни, всі радянські воєнні плани були порушені. Сам Сталін був настільки вражений провалом своєї політики, що опинився в шоковому стані. Командування вермахту використало цей серйозний прорахунок для раптового нападу та оволодіння стратегічною ініціативою. Суттєвою причиною невдач було й те, що розпорядження Наркома оборони С.Тимошенка та начальника Генштабу Г.Жукову щодо приведення військ західних військових округів до бойової готовності було віддано тоді, коли до початку війни лишилися лічені години. Багато дивізій були недостатньо укомплектовані технікою, в першу чергу новими танками, бронемашинами, засобами звязку. Так, за статистикою танків у військах КОВО було більше, ніж у противника, але переважну більшість їх складали машини застарілих зразків. Танки Т-26, БТ-7 мали тонку броню й запас ходи в середньому 75-100 мотогодин. Більшість з них використала моторесурс і утримувалася в учбовому парку. Запасні комплекти до цих танків уже не надходили, тому навіть незначне пошкодження на машині або на полі бою означало для них вихід з ладу. Саме через це механізовані корпуси тільки на марші втратили 35-40% легких танків. Загалом радянська військова техніка поступалася німецькій. Переозброєння йшло повільно. Наркомат оборони СРСР, знімаючи з виробництва застарілі види озброєнь, зволікав із запровадженням нових. Причиною складного становища, в якому опинилися війська на початку війни, було помилкове визначення напряму головного уряду німецьких військ. Звідси й неправильний розподіл сил та засобів військ. Й.Сталін, усупереч даних армійських і дипломатичних джерел,вважав, що основний удар буде завдано на Південному Заході. Гітлерівська ж Німеччина з метою швидкого захоплення Москви зосередила максимум сил і засобів саме на східному напрямі. Тому з початком війни вона опинилася в більш зручному стратегічному становищі. Командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник М.Кирпонос і його штаб також помилились у визначення напряму головного удару противника. Вони вважали, що німці зосередять основні сили на Львівському напрямі. Насправді ж, група армій "Південь" завдала головного удару північніше від Львова - на Луцькому напрямі. В результаті стало необхідним перегрупуватися військ фронту. На це було витрачено не одну добу. За цей час німці глибоко вклинилися в оборону військ фронту, внаслідок чого останні опинилися у важкому становищі. Суттєвим прорахунком був демонтаж інженерних оборонних споруд на радянсько-польському кордоні, котрі з вересня 1939р. опинилися в тилу Червоної армії. Суттєвою причиною невдач і поразок у перші дні війни було й те, що Сталін та його оточення внаслідок жахливої розправи над військовими кадрами фактично обезглавили Червону армію. Усунувши та репресувавши командуючих округами, арміями, командирів корпусів, дивізій, бригад і навіть полків, Й.Сталін зруйнував усю систему управління обороною країни. 43 тис.чол. з командуючого та політичного складу було знищено, кинуто до вязниць і таборів. Ця трагедія не оминула й війська Київського військового особливого округу. Більшість репресованих мала воєнний досвід, знала військову організацію та воєнне мистецтво противника. Молоді ж офіцери, що заступили їх у ході "реорганізації збройних сил СРСР" по-сталінськи, такого досвіду не мали, бо на літо 1941р. майже 75% командирів займали свої посади менше року. М.Кирпонос, який очолив Київський військовий округ, ще рік тому був лише командиром дивізії у війні з фінами, і який, звичайно, не володів достойно мистецтвом керівництва великими угрупованнями військ такого стратегічного масштабу як округ. Сталінське керівництво фактично дезорієнтувало населення країни й армію, переконуючи їх, що у майбутній війні війська вестимуть воєнні дії "на ворожій території", "малою кров'ю". Усе це у комплексі визначило хід бойових дій на початку війни. Вже першого дня на радянських аеродромах було знищено більше 1200 бойових літаків. Ветеран війни З.Балюх згадував:"Дістався аеродрому, коли його ще бомбили фашисти. На бриючому польоті вони запалили наші літаки, які стояли "під лінійочку", як на параді. А пілоти в цей час були у Львові, відпочивали. Згоріли всі машини до одної". І таке діялося на всіх аеродромах. Причому найбільших втрат зазнали ті частини, де були літаки новітніх конструкцій. В результаті війська втратили прикриття з повітря. Противник бомбардував мости, залізничні вузли, знищував склади боєприпасів і продовольства, які, відповідно до намірів "воювати на чужій території" були зосереджені в прикордонній зоні. Німецькі війська забезпечили собі вирішальну перевагу і вже 28 червня були в Мінську і рвалися до Москви. Напружені бої розгорнулися на західному кордоні України. Радянські частини чинили відчайдушній опір. Майже до останнього бійця захищалися кинуті напризволяще застави Сокаля, Рави-Руської, Перемишля, захисники Львова. Але саме в прикордонних боях вермахт завдав першої важкої поразки Червоної армії, яка виявилася нездатною до стійкої оборони. Німецькі війська швидко просунулися вглиб країни і 30 червня зайняли Львів. Та головні події в ці дні розгорнулися у районі Луцьк-Рівне-Дубно-Броди. Саме тут наступало головне ударне угруповання гітлерівців - танкова група генерала Клейста. Використовуючи розрив завширшки до 50 км, що утворився між 5 і 6-ю арміями, Клейст рухався в напрямі Житомир-Київ. Військова Рада Південно-Західного фронту прийняла рішення усіма пятьма механізованими корпусами завдати противнику контрудару. Проте раптового удару не вийшло. Бої в районі Луцька, Бродів, Дубно, Рівного були найбільшими танковими битвами початкового періоду війни. З обох сторін у них брало участь до 2 тис.танків. Внаслідок відчайдушних дій мехкорпусів танковий прорив німців значно звузився. Проте знищити броньовану армаду німців не вдалося, вони продовжували просуватися вперед. 9 липня радянські війська залишили Житомир. 10 липня частини 3-го моторизованого німецького корпусу по житомирському шосе вийшли на близькі підступи до Києва біля річки Ірпінь. За перші два тижні радянські війська втратили повністю або наполовину 100 дивізій, близько 10 тис.гармат, 3,5 тис. літаків і понад 6 тис. танків. Були окуповані значна частина України, повністю Литва, Латвія і Молдавія, майже вся Білорусія та Естонія. Відповідальність за всі свої злочинні прорахунки напередодні війни більшовицьке керівництво переклало на плечі рядового солдата. 16 серпня 1941р. зявився вкрай жорстокий наказ № 270, згідно з яким з військ НКВС створювалися т.зв. загороджувальні загони. Вони розміщувалися позаду бойових частин і в разі вимушеного відступу останніх, але без наказу Ставки Верховного Головнокомандувача, відкривали вогонь по своїх же бійцях. Водночас, згідно з наказом, формувалися штрафні роти, куди посилали "нестійких" солдатів і молодших командирів. Звільнити зі штрафної роти могла лише смерть чи важке поранення. Бійців штрафних рот називали "смертниками", бо майже всі вони гинули. Важко не погодитися з думкою воєнного історика М.Коваля, "що, з одного боку, в умовах загальної розгубленості й сум’яття такі суворі накази були необхідні. А з другого - підкріплені прояви розстрілу " в несудовому порядку", карною відповідальністю близьких родичів т.зв. "винуватців" та іншими заходами, вони нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з’єднання, які з ходу кидалися в бій з боєкомплектом 4-5 снарядів на одну гармату, вони навіть гвинтівки мали не всі бійці і їсти не було чого. Полки зникали разом зі штабами. За 3-4 дні боїв дивізія гинула". Більше місяця радянські війська захищали Київ. Загроза оточення вимагала від командування залишити столицю України і закріпитись на лівому березі Дніпра. Але Й.Сталін - голова Державного комітету оборони і Верховний головнокомандувач - попередив М.Хрущова:"Якщо ви зробите хоч один крок у бік лівого берега Дніпра… вас усіх чекає жорстока кара як боягузів і дезертирів". Наслідки такого і подібних наказів були трагічними. Відклавши тимчасово наступ на Москву, німецьке командування наказувало групі армій "Центр" спрямувати 2-у танкову групу і 2-у польову армію на південь, у тил військ Південно-Західного фронту. Одночасно німці стягнули сили ще однієї армії на південь від Кременчука і перекинули туди танкову групу генерала Клейста. Отже, німці мали намір форсувати Дніпро у районі Кременчука, а потім кинути ці дві танкові групи назустріч одна одній. Керівництво ж Південно-Західного напряму та фронту (С.Будьонний, М.Хрущов та М.Кирпонос) у липні і серпні постійно запевняли Сталіна в тому, що Києва вони не здадуть. А тим часом 23 серпня танкові німецькі дивізії захопили міст через Дніпро за 60 км на північ від Києва і створили плацдарм на лівому березі Дніпра. На початку вересня гітлерівські війська форсували Дніпро поблизу Кременчука і почали рухатися назустріч своїй 2-й танковій групі. В ніч на 15 вересня 1941р. противник замкнув кільце оточення. Передові танкові і мотомеханізовані частини 1 і 2-ї німецьких танковихгруп з’єдались в районі Лохвиці на Полтавщині. Війська Південно-Західного фронту були позбавлені останньої можливості відходу і потрапили в оточення. На заключному етапі оборони Києва війська Південно-Західного фронту зазнали величезних втрат. В оточення потрапили 5, 21, 26, 37-а армії, частина сил 38-ї армії. Безповоротні і санітарні втрати склади понад 700 тис.бійців. Загинув командувач фронту М.Кирпонос. У з’єднаннях, тилових частинах фронту і армій, які уникли оточення, в кінці операції залишилося 150 тис. чоловік. Частина бійців і командирів, які не вирвалися з оточення, пішла в партизани, а решта - майже півмільйона чоловік - потрапили в полон. Трагедія Південно-Західного фронту була однією з найбільших невдач Червоної армії у 1941р. І все ж завдяки безіменним героям-червоноармійцям і командирам радянських військ вдалося затримати німців під Києвом більше ніж на два місяці, поставивши під сумнів ретельно продуманий графік "бліцкрігу" захоплення Москви. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис.чол. Американський журналіст Уільям Шірер у книзі "Зліт і падіння третього рейху" писав:"Гітлер публічно похвалявся, що з Росією покінчено. В дійсності Червона армія, незважаючи на раптовість нападу 22 червня і за тим тяжкі втрати в живій силі та техніці, стрімкий відступ і оточення її кращих частин, у липні почала чинити такий опір, якого вермахт раніше не зустрічав. Щоденник Гудеріана і донесення фронтових командирів зарясніли повідомленнями про жорстокі бої, про відчайдушну оборону Червоної армії, про її контратаки і важкі втрати з обох сторін. Німецькі генерали з подивом писали про танк Т-34, про який раніше нічого не знали, і який має таку міцну броню, що снаряди німецьких протитанковихгармат відскакували від нього, не причинивши ніякої шкоди. Це породило у німецьких солдат так звану танкобоязнь". З великими зусиллями вдалося відновити Південно-Західний фронт. Новим командуючим фронтом було призначено маршала С.Тимошенка. Однак стримати наступ німецьких військ ослаблені радянські частини були не в змозі. 25 жовтня 1941р. після важких боїв гітлерівці захопили Харків. На кінець жовтня Південно-Західний фронт закріпився на лінії Вовчанськ-Бакалія-Красний Лиман. За подібним сценарієм розгорталися події і на півдні України. Під тиском переважаючих сил противника радянські війська 6 липня залишили Кишинів. Але під Одесою, де спільно з німецькими вели наступ 18 румунських дивізій, окупанти були зупинені. Це велике місто, важливий промисловий центр і порт захищала окрема Приморська армія, підтримувана Чорноморським флотом. Оборона Одеси почалася на початку серпня і тривала 73 дні. Наприкінці вересня 1941р. становище частин Південного фронту різко погіршилося. Захопивши плацдарми на лівому березі Дніпра в районі Каховки, німецькі війська завдали удару в напрямку Криму. Одеса опинилася в глибокому тилу німецьких військ. Забезпечувати оборону міста стало неможливо. 30 вересня Ставкавирішила евакуювати війська Одеського оборонного району на Кримський півострів. Евакуація була проведена з 1 по 16 жовтня. Частини Приморської армії - близько 90 тис.бійців і командирів - зайняли позиції в Криму. Але утримати Крим під своїм контролем радянські війська не змогли. 29 жовтня противник прорвав фронт. Приморська армія відступила до Севастополя, 51-а армія - на Керченський півострів. 16 листопада під тиском противника війська 51-ї армії змушені були залишити Крим і евакуюватися на Таманський півострів. Таким чином, протягом літа-осені 1941р. німецькі війська та їх союзники, долаючи впертий опір Червоної армії, захопили всю Правобережну і більшу частину Лівобережної України і Крим. Неокупованими в Україні залишалися лише східні райони Харківської області, частина Донбасу, а також м.Севастополь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Напад фашистської Німеччини» з дисципліни «Новітня історія України»
