Після розпаду Австро-Угорської імперії українці Закарпаття на місцевих з’їздах виявили прагнення приєднатися до УНР. Однак на початку 1919р. Закарпаття було зайняте військами кількох країн; чехи ввели війська в Ужгород та його околиці, румуни оволоділи південною частиною Мармаротини з головним містом Сиготом, а решту закарпатських земель зайняли угорці. До того ж у Східній Галичині тривала польсько-українська війна, що відрізала Закарпаття від основної частини України. В таких умовах утворена в травні 1919р. представниками ужгородської, пряшівської та хустської рад Центральна руська народна рада під тиском закарпатської еміграції у США проголосила об’єднання Закарпаття з Чехословаччиною, яка зобов’язалася подати краєві широку автономію. Паризька мирна конференція затвердила це рішення. У 20-30-х роках Чехословаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи, тому ставлення до українського населення на її території (близько 550 тис. у 1930р.) було кращим, ніж у Польщі та Румунії. Закарпаття в Чехословацькій державі було окремим адміністративним краєм, що офіційно називався Підкарпатською Руссю, а з 1928р.- Підкарпатським краєм. Становище українців під владою Чехословаччини істотно відрізнялося від умов життя українського населення під Польщею та Румунією. Разючим контрастом до згаданих держав було те, що чеський уряд у населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. Місцевим селянам було також надано додаткові земельні ділянки за рахунок поділу колишніх маєтків угорських поміщиків, запроваджувалися передовіші методи землеробства, організовувалися сільськогосподарські школи тощо. Однак цих заходів було замало, щоб полегшити страшні злидні в регіоні. До того ж ситуація ускладнювалася хронічним безробіттям, оскільки місцеві підприємства закривалися, не витримуючи конкуренції з високорозвинутою чеською промисловістю. Провідною галуззю в Закарпатті була лісозаготівельна і деревообробна. Ліси займали майже 50% території краю. Половина лісів належала державі. Експлуатації "зеленого золота" сприяло будівництво вузькоколійок з лісових масивів до деревообробних підприємств. Ліс вивозився також на переробку в чеські землі, Австрію, Німеччину. В Ужгороді працювало дві меблеві фабрики, а в Чанадієво - сірникова фабрика. Найбільшими підприємствами краю були Перечинський, Турябистрянський, Свалявський і Велигобичківський лісохімічні заводи Сухої дистиляції деревини. Болісно вдарила по промисловості краю криза 1929-1933рр. Частина підприємств припинила роботу, інші працювали не на повну потужність. Вагомішими були досягнення у культурно-освітній сфері. Якщо на момент входження Закарпаття і Пряшівщини до складу Чехословаччини там майже не було шкіл з рідною мовою навчання, то у 1930-х роках їхнє число доходило до 500. Окрім українських початкових і "горожанських" шкіл було засновано кілька гімназій. Чехословаччина дала також притулок і фінансову підтримку декільком українським вузам - Українському вільному університету (1941-1945) та Високому педагогічному інституту ім.Драгоманова у Празі (1923-1933), Українській господарській академії у Подебрадах (1922-1935). Щоправда, чеська влада рішуче відмовлялася від пропозиції перевести згадані навчальні заклади на терени Закарпаття, очевидно, побоюючись зростання там національної самосвідомості. Головне ж полягало в тому, що при всьому своєму демократизмі чеський уряд не погоджувався надати Закарпаттю автономію. Істотною перешкодою на шляху остаточного національного самовизначення місцевого населення було існування у їхньому середовищі трьох національних орієнтацій. Традиційно сильними серед них були русофіли, що гуртувалися в "Обществі Духновича" і розглядали закарпатських русинів як частку єдиного російського народу. Однак протягом 20-30-х років русофіли поступово втрачали підтримку місцевого населення, оскільки надто вже незаперечним залишався факт існування значних мовних і культурних розбіжностей між ними і росіянами. Існувала також мадярофільська течія "карпаторосів", яких називали "мадяронами". Вони доводили, що русини, або "карпатороси" - це окрема національність, і прагнули приєднати Закарпаття до Угорщини. У 1924р. в Хусті засновано "Автономний земледільський союз" на чолі з Іваном Куртяком, який закликав повернути край Угорщині з наданням йому автономії. Неухильно зміцнювався український народовецький (українофільський) табір. Його очолювали священик Августин Волошин - лідер Християнської народної партії, брати Михайло і Юлій Бращайки. За зразком Галичини українофіли створили товариство "Просвіта", скаутську організацію "Пласт", інші культурно-просвітницькі організації, кооперативи, часописи. Народовці пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і "мадяронами". Українські політики вимагали автономії Закарпаття, але чеський уряд відмовлявся розглядати ці вимоги. Українські комуністи входили до складу легальної комуністичної партії Чехословаччини. Компартія визнавала український характер Закарпаття і висувала гасло приєднання його до радянської України.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Українські землі під владою Чехословаччини» з дисципліни «Новітня історія України»
