Навесні 1919р. війська С.Петлюри під тиском Червоної армії змушені були залишити Жмеринку і Проскурів. Близько місяця Петлюра тримався в Рівному. Тут проти нього повернув зброю отаман Оскілко. Заколот не вдався, але призвів до ще більшої дезорганізації армії. На початку травня Петлюра зі своїм штабом і уряд УНР змушені були евакуюватися в Радзивилів. У червні головний отаман спрямував великі зусилля, щоб реформувати армію, перетворити її з напівпартизанської в регулярну. Довелося подолати ще один заколот - виступ отамана Балбачана, якого усунули від керівництва Запорізьким корпусом і розстріляли. Реформа піднесла боєздатність армії, і Петлюра вирішив скористатися послабленням більшовицької влади через експерименти з комуністичним будівництвом, щоб повернутися в центральну Україну. На початку червня війська Директорії прийшли в рух і просунулися до лінії Староконстянтинів - Проскурів - Кам’янець-Подільський. 17 липня 1919р. Українська Галицька Армія під тиском польських військ залишила Східну Галичину і переправилась через річку Збруч. За згодою урядів УНР і ЗУНР УГА приєднувалися до армії Петлюри для спільної боротьби за незалежність України. Чисельність об’єднаної армії становила 80 тис.чол., з яких близько 50 тис.становили галичани. Успішне продовження боротьби було неможливе без тісної консолідації всіх наявних сил. Однак узгодженості в політичних діях досягти не вдалося. Заважали суперечки і непорозуміння, які були наслідком ідеологічних, а частково й соціально-психологічних розбіжностей між західними і східними українцями, що накопичувалися століттями і за короткий час співпраці не могли бути подолані. В результаті і далі продовжували діяти два уряди і дві армії. Для координації їхніх дій був утворений Штаб Головного Отамана на чолі з генералом Миколою Юнаковим. Командуючий УГА генерал Мирон Тарнавський запропонував похід на Одесу, щоб встановити контроль над чорноморським узбережжям і налагодити зв’язки з Антантою, а потім рушати на Київ. Командування армії УНР, навпаки, хотіло спочатку утвердитися в Києві. Прийняли компромісний варіант, який передбачав наступ на Київ і на Одесу, причому на південь спрямовувалася більшість частин УНР, а на столицю України - Перший і Третій галицькі корпуси на чолі з генералом Антоном Кравсом. План цей був невдалий, бо замість об’єднання воєнних сил він передбачав їх розпорядження. Наступ українських військ почався у перші дні серпня і попервах розвивався досить успішно. Радянські війська, не маючи змоги стримувати білогвардійців та українські підрозділи, швидко відступали. 30 серпня частини Червоної армії без бою залишили Київ. Майже одночасно у місто ввійшли білогвардійці, якими командував генерал Бредов, та українські війська на чолі з генералом Кравсом. Денікінці діяли рішуче й добилися від Кравса згоди на встановлення вигідної для них демаркаційної лінії. Київ залишався за ними, а українські війська відступали аж до Василькова. Кравс підписав угоду від імені УГА, позаяк Бредов заявив, що з армією Петлюри провадити переговори не буде. Керівники УГА не бачили в білогвардійцях ворогів і тільки тому так легко поступилися Києвом - столицею України. До всього вони мали певне виправдання: С.Петлюра у своїй директиві наказував не вступати в конфлікт з денікінцями, хоча ця директива не могла завбачити раптової появи денікінців у Києві. Петлюра зробив трагічну помилку, коли сформував групу військ київського напрямку з великою перевагою галицьких частин і довірив командування нею людям, які слабо орієнтувалися в особливостях боротьби на Наддніпрянщині. Втрати вже здобутої столиці катастрофічно позначилася на перспективах матеріального постачання збройних сил УНР. Адже Київ міг послужити арсеналом для великої армії. Київська катастрофа тяжко позначилася й на моральному стані армії. Значна частина вояків почала звинувачувати в зраді командний склад і уряд за нібито наперед продуману угоду з Денікіним. Невдала спроба визволення Києва прискорила остаточну поразку українських армій, які опинились у так званому "трикутнику смерті" і змушені були вести бої з трьома силами, кожна з яких переважала їх: більшовиками, білогвардійцями і поляками. Останні окупували Західну Волинь і Східну Галичину, залишивши українців на заході без тилу. Наближалася зима, а в українській армії не було теплого одягу і собіт. Вичерпувалися набої, не вистачало медикаментів і медперсоналу для боротьби з епідеміями. Ослаблені боями, недоїданням і надзвичайно ранніми заморозками, вояки УНР і ЗУНР стали жертвами епідемій, головним чином тифу. Епідемії супроводжувалися великою смертністю. Посилилися суперечності між керівництвом УНР і ЗУНР. Галицька в наддніпрянська сторони почали окремо одна від одної вести сепаратні переговори зі своїми противниками - білогвардійцями та більшовиками. Є.Петрушевич ухилявся від рішучих кроків у цьому напрямі. Тоді командувач Галицькою армією генерал Мирон Тарнавський 26 жовтня самовільно вислав делегацію до денікінців і цим самим взяв на себе важкий тягар великої історичної відповідальності. 6 листопада 1919р. протокол договору було підписано. УГА переходила під командування Російської Добровольчої армії. Є.Петрушевич усунув генерала М.Тарнавського від керівництва Галицькою армією. Її новим командувачем був призначений генерал Осип Микитка. Цей крок став поступкою Директорії та покаранням військових за свавільні дії, проте він не міг покращити становище армії. Це розумів і Диктатор ЗУНР Є.Петрушевич. 14 листопада вже готовий до від’їзду за кордон він видав розпорядження, в якому розкрив своє бачення перспектив подальших військових і політичних дій. За цим документом дозволялося вести переговори з Денікіним в "інтересах Галицької армії", але підкреслювалася необхідність збереження її повної організаційної та адміністративної автономії, а також контролю над нею галицького уряду. Головна мета цих заходів вбачалася в тому, щоб "в найближчій майбутності… відвоювати Східну Галичину від Ляхів Силою". У такій доктрині Добровольчій армії відводилася роль стримуючого фактора в протистоянні з поляками. Спираючись на цей документ, 17 листопада 1919р. був підписаний остаточний договір між Галицькою та Добровольчою арміями. Його умови передбачали фактичне з’єднання обох армій: УГА мала переходити "на сторону" Російської Добровольчої армії і в "повне розпорядження" її головнокомандувача. При цьому УГА зберігала свою організацію, командний склад, мову, статути. Після укладення договору УГА опинилася у ще більш невизначеному становищі, ніж раніше, бо соборницький фронт було зірвано, а угода з Денікіним не виправдала сподівань. Відразу після цього Петрушевич виїхав до Відня. Макаренко і Швець передали свої права членів Директорії С.Петлюрі. 6 грудня 1919р. Петлюра з найближчим оточенням виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УНР і про спільні дії у боротьбі з Радянською Росією. Рештки армії УНР під проводом генералів Михайла Омеляновича-Павленка і Юрія Тютюнника вирушили в тили радянських і денікінських військ - знаменитий "Зимовий похід". Рейд тривав понад пять місяців. З боями війська подолали понад 2 тис.км, перш ніж навесні 1920р. перейти у зайняті поляками райони.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Війська УНР і ЗУНР у боротьбі з денікінцями» з дисципліни «Новітня історія України»
