Восени 1918р. ставало очевидним, що держави Четверного союзу війну програли. На грані розвалу була Австро-Угорська імперія, яка складалася з різних народів і які бажали самовизначення і створення власних держав. 14 жовтня 1918р. проголошено відокремлення від Австрії Чехії і Словакії, а 28 жовтня створена Чехословацька республіка. 30 жовтня Національна рада словенців, хорватів і сербів оголосила про розрив з Австро-Угорщиною. 31 жовтня влада Габсбургів була оголошена скиненою, а Угорщина проголошена республікою. Останні тижні неконтрольованого розпаду Австро-Угорської імперії виявились надзвичайно насиченими і в плані пошуку національно-державної долі західноукраїнських земель. 18 жовтня 1918р. українські депутати з Галичини й Буковини, керівники, політичних партій і церковні ієрархи - всього 150 чоловік - утворили у Львові Українську Національну Раду, яка мала представницькі функції. Очолив її адвокат Євген Петрушевич (1863-1940), син греко-католицького священика з Буська. Після закінчення юридичного факультету Львівського університету він працював адвокатом у Сокалі, Сколе. 1907р. був обраний послом австрійського парламенту, 1908р. - Галицького Сейму, очолював парламентський клуб. Наступного дня УНРада оголосила про намір об'єднати західноукраїнські землі в єдине ціле - Українську державу. Своїх цілей Рада прагнула добитися мирними методами з рук австрійських властей Галичини. Однак наміри Української Національної Ради зразу ж опинилися в гострому конфлікті з поляками, які також розбудовували власну державу й претендували на територію Східної Галичини. Польські державницькі кола спиралися на місцеве польське населення, якого у Східній Галичині, особливо у містах, було досить багато. 28 жовтня у Кракові була створена польська ліквідаційна комісія, яка мала завдання розпустити австрійські органи влади і передати всі повноваження польським. До Львова члени ліквідаційної комісії сподівалися прибути 1 листопада. У цей критичний момент ініціативу перехопили молоді українські офіцери, яких не задовольняло прагнення Української Національної Ради мирно і в рамках існуючої законності добитися визнання Української держави. Ситуація, за їх переконанням, вимагала рішучих методів боротьби. У вересні 1918р. вони утворили Центральний військовий комітет, який об'єднував керівників українських гуртків австрійських військових частин Львова, Станіслава, Тернополя, Коломиї, Золочева, а також легіону Українських січовиї стрільців у Чернівцях. Керівником національного виступу став сотник Українських Січових Струльців Дмитро Вітовський. Вибір Д.Вітовського на військового керівника не був випадковим. Офіцер мав 31 рік, був відомий як організатор студентського і активний учасник січового руху, бойовий старшина. 31 жовтня Д.Вітовський від імені Військового комітету заявив керівництву Національної Ради:"Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, завтра його візьмуть поляки!". Рано-вранці 1 листопада 1918р. українські військові відділи загальною чисельністю біля 1400 жовнірів і 60 старшини приступили до здійснення випрацьованого напередодні Військовим комітетом плану захоплення Львова. Протягом кількох годин вони зайняли всі основні об'єкти: осідок намісництва, будинок військового командування, головну пошту, вокзали, поліцейські дільниці, військові казарми і склади зброї. На міській ратуші встановлено український національний прапор. Того ж дня відбулася формальна передача адміністративної влади в краї намісником центрального австрійського уряду графом Карлом Гуйном і віце-президентом намісництва Володимиром Децикевичем делегації Української Національної Ради на чолі з Костем Левицьким. В той самий день українські політики проводжали колишнього намісника до Відня. На прощання Гуйн сказав:"Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники - це завзяті люди…". Надвечір 1 листопада на мурах Львова були вивішені звернення до населення і відозва Національної Ради про створення Української держави із закликом брати владу на місцях та готуватися до скликання Установчих зборів з тим, щоб здійснити "вільний політичний, економічний і культурний розвиток народу". Звістка про встановлення української влади у Львові блискавично облетіла весь край. В більшості повітів вже вночі з 31 жовтня на 1 листопада була передана влада відповідно до наказу Центрального Військового Комітету. Влада перейшла до українців переважно без кривавих збройних сутичок. Це безумовно засвідчує про те, що українські організації мали у своєму розпорядженні значні військові сили і масову громадську підтримку. Без збройної боротьби українська влада була встановлена в Станіславі, Коломиї, Долині, Снятині, Рава-Руській, Золочеві, Городку, Жовкві, Буську, Тернополі, Бориславі, Бережанах, Стрию, Самборі, Дрогобичі. Як зазначає у книзі "Українська республіка Галичан" історик С.Макарчук, "стрімке поширення української влади в Галичині яскраво демонструвало той факт, що українська національна революція в краї визріла, а декларована в її ході Українська держава була природним продуктом суспільного розвитку. Завдання полягало в тому, щоб зберегти її". На Буковині боротьбу за владу очолив утворений 25 жовтня у Чернівцях Український Крайовий Комітет з Омеляном Поповичем, котрий був одночасно керівником буковинської делегації Української Національної Ради. Крайовий комітет провів у Чернівцях 3 листопада 1918р. масове віче, в якому взяло участь близько 10 тис. осіб. Буковинське народне віче висловилося за приєднання української частини Буковини до Західноукраїнської держави. Віче висловило протест проти намагання Румунської Національної Ради, створеної в Чернівцях, оголосити всю Буковину "румунською землею". 6 листопада 1918р. дійшло до згоди між Українським комітетом і демократичною частиною Румунської Національної Ради, внаслідок чого Український Комітет взяв владу в північній частині, а Румунська Національна Рада - у південній. Українську Національну Раду в краї очолив А.Артимович, крайову адміністрацію - О.Попович. Була створена українська жандармерія, поліція, суд. Українські комісари оволоділи поштою, телеграфом, фінансами, промисловістю. На чолі магістрату Чернівців став О.Безпалко. Службовці краю 7 листопада прийняли присягу на вірність Українській Національній Раді. На жаль, після від'їзду легіону УСС з Чернівців до Львова Північна Буковина залишилася безборонною перед румунською окупацією.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Встановлення української влади у Львові і краю» з дисципліни «Новітня історія України»
