У другій половині XIX ст. Росія поширила свої володіння в Азії й захопила від Китаю мало залюднені простори Далекого Сходу, прагнучи закріпити їх своїми поселенцями. Так відкрилися нові можливості переселення до Азії. Колонізація Амурської та Приморської областей Далекого Сходу, яку українці назвали Зеленим Клином, відбувалася дуже повільно. Це велика територія у басейні ріки Амуру і над Тихим океаном, які відійшли до Росії від Китаю, Амурщина — згідно з Айгунським договором від 1858 р., а Приморщина у 1860 р. — згідно з Пекінським договором. У той час тут жили лише нечисленні групи корінного населення. Росія, включивши цю велику територію (бл. 1 млн. кв. км) у свої володіння, заснувала у 1850 р. міста-порти Ніколаєвськ над гирлом Амура та Хабаровськ, Благовіщенськ у 1856 р. У 1860 р. засновано місто і порт Владивосток — центр Амурського краю. Організований рух переселенців на Далекий Схід почався у 1859 р. спочатку через Сибір, а в 1882 р. губернатор Приморської области ген. П. Унтербергер подбав перед центральною владою про перевіз поселенців морем з Одеси на державний кошт і відвів для них найкращі землі в Усурійсько-Ханківській низовині. Тут кожна родина поселенців отримувала сто десятин землі, що було великою заохотою для українських мало- чи взагалі безземельних селян. В 1883 р. виїхала через Одеський порт перша група переселенців. Крім переселення на державний кошт, на Далекий Схід відбувалося також переселення на власний кошт. Для заохочення переселенців уряд звільняв молодих людей військового віку від рекрутської повинності протягом 10 наборів. Крім того, переселенці назавжди звільнялися від подушного податку, а від поземельного — на 20 років2. Історія заселення Далекого Сходу в другій половині XIX— на початку XX ст. ще недостатньо вивчена. Особливо слабо розроблено питання про національний склад переселенців, які прибули до Амурського і Приморського країв. Однак наявні дані про губернії, з яких вони вибули, дають змогу, принаймні у загальних рисах, висвітлити цю проблему. Оскільки заселення азійських просторів було в інтересі держави, то до 1895 р. цією справою займалися три органи: Відділ земельного 1 Клинченко Т. В степу безкраїм, за Уралом ... //Український кур'єр (Москва).—1992.— № 8-9. 2 Кабузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний край в 1850—1916 pp. // Укра їнський історичний журнал.— 1971.— № 2.—С 67. 357
поліпшення, Департамент земельних справ і Переселенське управління, яке відало лише перевезенням і розподілом районів переселення між губерніями, звідки прибували селяни. Переселенське управління було підпорядковане безпосередньо Міністерству внутрішніх справ. У зв'язку з дальшим розвитком переселенського руху 19 вересня 1895 р. управлінню були передані всі функції, пов'язані з питанням переселення. У 1905 р. воно ввійшло до складу Головного управління земельних справ і землевпорядження1. Організація переселенських рухів перебувала в руках московського Переселенського управління, і в перші роки була надзвичайно погано наладнана й поправилася щойно з початку 1900-х pp. У справі колонізації Приамур'я у 80-х — на початку 90-х pp. XIX ст., важливу роль відігравала Лівобережна Україна, особливо Полтавська губернія. Заселення Півдснно-Усурійського краю Приморської області в 1883—1893 pp. відбувалося переважно з Лівобережної України, в першу чергу з Чернігівської губернії2. Міністерство внутрішніх справ у питаннях еміграції віддавало перевагу губерніям Лівобережної України, оскільки там внаслідок високої питомої ваги поміщицького землеволодіння, а також скорочення розмірів селянських наділів у зв'язку з природним приростом населення, збільшилося число малоземельних селян і посилилося аграрне перенаселення. Крім того, Лівобережна Україна була порівняно близько до південних портів, з яких переселенці від'їжджали на "нові землі". Згідно з опублікованими правилами, щорічно мало переселятися 250 селянських родин. У 1886 р. переселення за кошт держави було скасовано й уряд надавав дозвіл на переселення тільки тим, хто сам міг оплатити подорож. Крім того, кожна родина мусіла привезти зі собою не менше 600 рублів, щоб придбати на новому місці все необхідне для господарства. Це, очевидно, виключило переселення біднішої верстви сільського населення. Але, незважаючи на те, у 1883—1905 pp. на Далекий Схід переселилося з України 109 510 осіб, що становило 65,82% усіх переселенців у тому часі. Найбільше прибуло їх таки з Лівобережної України — 65 957 осіб, з Правобережної, переважно Київської губернії, ЗО 470 осіб, а з Південної України — 13 083 особи3. Наприкінці XIX ст. була збудована Сибірська залізниця, яка сприяла еміграції до Азії. Багато їхало цією залізницею і через Ман-джурію, зокрема до Приморщини. На Амурщину рух ішов увесь
час до Чити залізницею, потім кораблями по Амурі. Головна маса переселенців осідала тоді в районі річки Зеї та її приток. Від 1901 до 1904 p., себто до початку російсько-японської війни, на Далекий Схід приїхало з України 42 500 осіб, у 1905 р. їх було тільки кількасот, а від 1906 р. рух знову збільшився і досягнув своєї вершини у 1907 p., коли прибуло 76 637 осіб. Перед самою першою світовою війною переселенський рух становив близько 20 000 осіб кожного року1. За 20 передвоєнних років з корінної України виселилося понад 2 млн. людей. У 1906—1910 pp. переселялося щорічно пересічно 202 тис, а в 1909 р. — 290 тис. У 1900 р. царський уряд видав нові "Тимчасові правила для утворення переселенських дільниць в Амурській та Приморській областях". На їх основі з 1 січня 1901 р. норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічого роду. Але це було загальним правилом для Далекого Сходу (тобто для Зеленого Клина), бо в деяких районах, як наприклад, у Семиреченській області — тільки шість десятин на чоловічу душу. Незважаючи на те, з уведенням відомої Столипінської реформи в 1906 р. темпи заселення на Далекому Сході ще більше зросли. Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства. Згідно з законом від березня 1906 p., у губерніях були створені спеціальні органи — землевпорядні комісії, які дозволяли селянам, поодиноко чи групово, оглянути землі, призначені для переселенців, заки вони рішаться на переселення. Протягом 1906—1916 pp. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи обох статей, а серед них українці становили 166 787 осіб, тобто 64,7% усіх переселенців Амурської та Приморської областей. Насправді 1 іриамурська область у тому часі заселялася в основному вихідцями з України2, які наприкінці ХЇХ ст. дійшли аж до острова Сахалін, на якому проживало майже 2,5 тис. українських переселенців. У березні 1906 р. вийшла інструкція "Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 p.", що заохочувала селян до переселення й уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове переселення селян, головно мало- і безземельних, на "нові землі"3.
1 Якішенко М.А. Організація переселення селян з України в роки Столипінської аг рарної реформи (1906—1913 pp.) // Український історичний журнал.—1974.— № 7.— С 33. 2 Кабузаіг В.М. Вказ. праця.— С. 65—67. 3 Там же.- С 67.
1 Світ І, Зелена Україна; короткий історичний нарис українського політичного і гро мадського життя.—Нью-Йорк, 1949.— С. 7. 2 Кабузан В.М. Вказ. праця.-С. 68-69- 3 Проскура Н.Л. Вказ. праця.—С. 100.
358
359
Але не всі переселенці, які виїхали, залишалися на постійне проживання в Азії. Частина з різних причин поверталася до своїх місцевостей в Україні. Від 1890 до 1914 року таких поверненців було понад 400 тис. Найчисленнішим було повернення під час кризи 1911—1912 pp., коли більшість емігрантів, знеохочених умовами поселення, поверталися додому. Назагал до 1914 р. в Азії постійно оселилося близько 2 млн. українців. На жаль, на нових поселеннях для українців-емігрантів далі діяли укази Валуєва з 1863 р. та Емський указ з 1876 p., які забороняли українську мову й українці не мали права організувати ані своїх національних шкіл, ані товариств чи організацій. Переселенці залишилися також і без української церкви, бо Російська Православна Церква була одним із найважливіших засобів русифікації. Унаслідок того національного життя на поселеннях до революції 1905 р. взагалі не існувало, а опісля аж до революції 1917 р. воно розвивалося дуже повільно,— вдалося створити український театр та освітні гуртки. У 1907 р. організовано Український клуб у китайському місті Харбіні, де знаходилися українці поміж службовцями східнокитайської залізниці, які тримали зв'язок з українцями Зеленого Клину. Щойно в 1910 р. такий український клуб засновано в Благовіщенську. У Владивостоці 1907 р. при Орієнтальному інституті був заснований студентський гурток — громада, а в 1909 р. постав театральний гурток. Спроба відкрити "Просвіту" в Микольську-Усурійському не вдалася через заборону поліції. Оскільки легально заборонялося вести культурно-освітню працю, то стараннями Д. Боровика створено таємні українські політичні гуртки в Імані та Владивостоці.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Далекий Схід — Зелений Клин» з дисципліни «Нарис історії України»