Кінець 1905 і 1906 pp. позначені жорстокою реакцією. Революційні здобутки були майже повністю знищені. Реакційні організації вимагали збереження абсолютизму і самодержавства. Уряд зно-
ву відчув свою силу. Спираючись на реакційну пресу й на вимоги чорносотенних організацій, він намагався відновити старі закони і права. Почалася розправа з тими, хто повірив у Маніфест 17 Жовтня. В'язниці були переповнені заарештованими, а на лави підсудних потрапляли редактори та співробітники прогресивних газет. В імперії діяли "надзвичайні суди", які виносили смертні вироки1. . . У лютому 1906 р. цар видав другий маніфест у справі виборів до Державної Думи, яка мала складатися з двох палат, Державної Ради та нижчої палати — Державної Думи. До Державної Ряди половина членів мала бути призначена урядовими чинниками, а половина мала бути виборна. До Державної Думи вибори відбувалися в чотирьох куріях: землевласницькій, тобто поміщицькій, міській, селянській та робітничій. Голосувати могли тільки чоловіки, що досятли 25 років. Державна Дума мала мати 524 депутати, розподілені гіа всі курії, з того в поміщицькій курії один депутат припадав на 2000 поміщицьких виборців, у міській — на 7000, у селянській — на 30000, а в робітничій — на 90 999 виборців. Оскільки в цей час український народ складався в основному з селянства, то його представництво в Думі було дуже обмежене. Крім того, вибори не були прямі, але "ступневі". Поміщики й міщани мали двоступневу, робітники — триступневу, а селяни — аж чотириступневу систему. Селяни вибирали спершу десятників на т.зв. волосний збір, на воЛрсному зборі вибирали представників до повітових зборів, а повітові — до губерніальних і щойно на губерніальних зборах селянських представників вибирали депутатів до Державної Думи. Весна 1906 р. проходила в цілій Російській імперії під знаком виборів до Державної Думи. У половині травня 1906 р. головою Ради Міністрів був номінований Петро Столипін (1862—1911), людина консервативних поглядів. Він обійняв також ЇТОСТ міністра внутрішніх справ. Під час передвиборчої кампанії половина Російської імперії перебувала в надзвичайному стані охорони, бо уряд проводив вибори і приборкував революційні виступи, які вибухали в різних місцях імперії. І в тих областях діяли військові суди, які присуджували або до розстрілу, або на заслання. Тисячі людей, звинувачених в протиурядових виступах, гинули на шибениці чи були розстріляні, а ще більше пішло до Сибіру2. В S^Kpami, як і в цілій імперії, ліві соціалістичні партії бойкотували вибори, а за ними пішли й українські соціал-демократи, чим полегшували виборчу більшість російських ліберальних пАртій, головно конституційних демократів (кадетів). Останні розвинули в Україні
1 СередякА. Товариство "Просвіта" за межами Галичини // Нарис історії "Просвіти' (за ред. І. Мельника).— Львів—Краків—Париж, 1993.— С. 64. 2 Там же.— С 66-67. 3 Там же.— С. 64. 338
1 Полоііська-Василеико Н. 1905 рік в Україні // Український самосгпй Ч. 2(424). - С. 29. 2 Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— с 339
широку агітацію й обіцяли обстоювати в Думі українські національні домагання. Оскільки кадети найбільш толерантно ставилися до українського питання, в їхній партії було багато інтелігентних українців, тому з цієї партії було обрано чимало депутатів-українців. На Полтавщині діяла зовсім самостійно Українська Радикально-Демократична Партія й вона провела кілька своїх кандидатів1. Незважаючи на таку виборчу систему, як і несприятливі політичні умови, до першої Державної Думи на призначені українським губерніям 102 місця в Думі — від України обрано 24 поміщики, 26 представників міської інтелігенції та 42 селяни. Урочисте засідання 10 травня 1906 р. відкрив сам цар Микола II. Але вже по кількох сесіях виявилося, що в розумінню уряду ця перша Державна Дума була надто революційною й проіснувала тільки до 21 липня 1906 p., тобто всього 72 дні, і цар її розпустив. Розпуск Думи не сприяв заспокоєнню суспільства. Навпаки, терор збільшився, бо за самий 1906 р. терористи забили 768 і поранили 820 представників влади, а військовий суд засудив на смерть 683 особи2. Свою власну парламентарну Громаду створили 45 депутатів-українців. її головою був обраний адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг. Серед її членів були відомі українські діячі, такі як Володимир Шемет і Павло Чижевський (обидва — дідичі з По-лтавщини^ Микола Біляшевський, барон Федір Штейнґель з Києва, Андрій В'язлов з Волині. Громада почала видавати свій власний журнал "Украинский Вестник", що мав служити трибуною для цілої Росії й тому друкувався російською мовою. Редактором журналу був Максим Славінський, а секретарем — Дмитро Дорошенко. У цьому журналі співпрацювали найкращі українські інтелектуальні сили, а в тому числі й Іван Франко та Володимир Гнатюк з Галичини. Пізніше зі Львова до Петербурга приїхав проф. М. Гру-шевський, якого тоді всі вважали за провідника українського руху в Росії. Його наукові праці та організаційний талант створили йому великий авторитет і глибоку пошану. Прибувши до Петербурга, Грушевський став ідейним провідником редакції "Украинского Вестника", а також й української Парламентарної Громади, яка ставила собі за мету домагатися автономії України, про що дуже ясно проголосив з думської трибуни її голова Ілля Шраг. Цікавим явищем було те, що депутати Євген Онацький та Аркадій Грабовець-кий промовляли в Думі українською мовою, і голова Думи проф. Муромцев їх не зупиняв3. Було укладено декларацію Української Парламентської Громади у справі автономії України, яку мав виголосити з думської трибуни
голова Громади Ілля Шраг. Але до того не дійшло, бо вже 8 липня 1906 р. Думу розпущено1. У січні 1907 р. відбулися вибори до Другої Думи, депутатами до якої обрано більше половини з лівих партій. Із 102 депутатів від України лівих — соціал-демократів, трудовиків та кадетів було 65, октябристів, поміркованих, правих тощо 29. Українська Парламентарна Громада мала цим разом 47 членів, які домагалися автономії України, місцевої самоуправи, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з тим Громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях2. Цим разом українські депутати вже поставили справу автономії гостріше. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним автономним урядом. Громада видавала часопис — "Рідна Справа — Думські Вісті", що виходив два рази на тиждень за редакцією Василя Доманицького, хоча офіційно редакторами зареєстровані були М. Хотовицький і С. Нечитайло. В "Рідній Справі" друкувалися промови членів Української Парламентарної Громади. Отже, як виявилося, Друга Дума була більш революційна, ніж перша, й тому вона також втрималася заледве 103 дні, від 5 березня до 15 червня 1907 р. Після цього розпочалася нова реакційна політика уряду. Сто-липін, щоб виключити революційні елементи з Думи, видав 3 червня 1907 р. новий виборчий закон, який надавав у Державній Думі перевагу упривілейованим станам. Згідно з тим законом, у селянських куріях один депутат припадав уже на 60 тисяч виборців і число депутатів у Державній Думі зменшено до 442 для цілої імперії. Від українських губерній число депутатів збільшено до 111, але з них 64 були дідичі-поміщики, а депутатів-селян зменшилося із 42 до 20. За партійною приналежністю в Третій Думі від українських губерній було 41 октябристів, 5 кадетів та 26 від "Союза русского народа", решта від інших політичних партій. Внаслідок того до Третьої Думи свідомих українців дісталося заледве 29 осіб3, тобто замало, щоб творити окрему парламентарну фракцію. Одначе, і депутати систематично підносили питання про переслідування української преси та про потребу українського шкільництва. Третя Дума відбула свій строк і в 1912 р. відбулися вибори до Четвертої Державної Думи. Вислід був несподіванкою для урядових кіл, бо вона стала лівішою за третю. У ній було по 150 депутатів від правих та лівих партій та 130 "октябристів", які були більш схильні до опозиції і не раз вступали у спілку з лівими партіями. Головою Думи був "октябрист" Михайло Родзянко, великий дідич
1 Там же. 2 Полонськя-Васіїленко Н. Історія України.— Т. 2.— С. 424. 3 Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— С 83.
1 Там же. 2 Полонська-Василежо Н. Вказ. праця.— С 42—43. > 3 Історія Української РСР.-Київ, 1953.-Т. 1.— О. 625.
340
341
Катеринославщини, який ставився негативно до українського національного питання. Таке трактування державними чинниками України було тим більш дивне, що в той час дістали школи з рідною мовою навчання малі народи Кавказу, а також татари, естонці й латиші. У 1908 р. 37 депутатів внесли законопроект про навчання української мови в народних школах, який, щоправда, недопустили до розгляду російські посли-шовіністи з "Клубу Русских Националистов", але він зробив певний розголос. У 1909 р. питання про українську мову в судах виніс професор Київського університету Іван Лучицький, яке також викликало протест чорносотенців. У відповідь на ті домагання Столипін в 1911 р. заявив, що "історичним завданням російської державности є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіяльних основах"1. Помимо всіх репресій, українське питання ставало щораз більш актуальне і про нього заговорили й посли-росіяни, а не тільки самі українці. У 1913 р. професор С Іванов вимагав кафедр українознавства в університетах України, а єпископ Нікон — введення української мови в школах. З приводу державного бюджету справу бсзправств державної адміністрації в Україні порушували такі видатні посли Думи, як А. Шингарьов, Павло Мілюков, Олександер Керенський, Григорій Петровеький та інші. Вони домагалися свободи національного розвитку та автономії України2. На форумі Другої Думи виникло також питання — виділення Холмщини й Підляшшя в окрему українську (офіційно — малоруську) губернію, щоб українське населення звільнити з-під постійного польського наступу. На жаль, українські депутати — есери й еедеки (в думі всі вони виступали за партійною приналежністю) вважали, що вони повинні йти рука в руку з польськими соціалістами, то в справі Холмського законопроекту вони не тільки не виявили жодного зацікавлення, але були проти нього. Проект узялися реалізувати праві російські кола — монархісти-націоналісти, до гурту яких належав єпископ Євлогій Храповицький, що був депутатом від Холмщини. Власне з правих рядів вийшов офіційний доповідач в справі Холмського проекту — Володимир Чихачов — депутат з Поділля}, але забракло голосів, щоб його схвалити. Цей законопроект був схвалений щойно в Третій Думі, коли кількість правих депутатів зросла, а крім того, законопроект підтрима-
ли депутати з партії "октябристів". Поляки намагалися сторпеду-вати той законопроект, назвавши його "четвертим поділом Польщі", пояснюючи це ще й тим, що Дума не мала права вирішувати справи Холмщини, тому що ті землі були визнані Польщі Віденським Конгресом. Остаточне голосування над опрацьованим законопроектом відбулося 9 травня 1912 р. Проти проекту голосували поляки й соціалісти, в тому числі й соціалісти-українці. Законопроект, схвалений 23 червня 1912 р. великою більшістю голосів, був підписаний царем і став законом, на базі якого була виділена Холмська губернія. Кордони губернії були визначені на строго етнографічних засадах і українське православне населення було абсолютною більшістю її населення1.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Державні Думи в Росії» з дисципліни «Нарис історії України»
