Доба 80-х і першої половини 90-х років XIX ст. була, мабуть, найглухішою в історії українського національного руху3. Різні заборони з боку уряду не дозволяли київській та й іншим громадам на якусь ширшу діяльність і тому українські вчені на чолі з В. Антоновичем звернули свою увагу на науковий місячний журнал "Кі-евская старина", що його у 1882 р. заснував історик і педагог Те-офан Лебединцев і який виходив російською мовою аж до 1906 р. Довкола того журналу згуртувалася велика група українських учених, а також поляків і росіян, які працювали в ділянці українознавства і друкували там свої наукові праці з історії України, мови, етнографії, історії української літератури, права тощо. "Кіевская старина" внесла поважний вклад в українську науку й культуру. "Протягом 25 років "Кіевская старина" була єдиним друкованим органом української думки в Російській імперії й енциклопедією історії України, хоч, за умовами часу, друкувалася російською мовою"4. Велику фінансову допомогу журналу надавали меценати української науки Василь Тарновський-молодший та Василь Симиренко (1835— 1915). В. Симиренко залишив весь свій маєток вартістю близько 1 Дорошенко В. Вказ. праця.— С. 163. 2 Wasilewski L. Przedswiat.— Londyn, 1896—Ks. 10; Мухин M. З життя академіка А. Кримського // Визвольний Шлях.— 1963.— Кн. 7.— С 884—885. 3 Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С 317. 4 Полонська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т. 2.—С. 320. 273
10 млн. рублів для "Товариства допомоги українській літературі, мистецтву й науці" з умовою, що з нього можна буде витрачати на поточні культурні потреби тільки відсотки, а сам капітал повинен залишатися непорушним. На жаль, цієї фундації не вдалося зреалізувати через воєнні дії та остаточну окупацію України більшовиками. В. Симиренко був одним із найбільших українських меценатів, він підтримував не тільки "Київську старину", але також був одним із головних грошедавців на потреби Наукового Товариства ім. Шевченка й журналу "Літературно-Науковий Вісник" у Львові та інших українських часописів. Він також заснував і утримував у своєму селі Сидорівці один з кращих українських народних театрів. Незважаючи на всі переслідування українського руху та на всі заборони з боку уряду, в Україні творилася українська наука. Видатні науковці опрацьовували історію України, з'явилися праці про українську мову й літературу, на науковій ниві працювали історик Олек-сандер Лазаревський, мовознавець і фольклорист Олександер Потебня, дослідник історії української мови Павло Житецький, правник Олександер Кістяківський, історик і етнограф Микола Петров. Із важливих українських письменників того часу були Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, Панас Мирний, Степан Руданський та інші. У XIX ст. збільшувалася кількість українців у різних установах, різних галузях культури, але водночас зменшувалися можливості знайти відповідні посади в Україні. Унаслідок того, а зокрема після таємного Валуєвського указу з 1863 р. та Емського Указу з 1876 р. багато українських талантів емігрувало до Росії, де можна було більш свобідно себе виявити. Кількість українських діячів, які включилися в російську культуру, була дуже велика1. До них слід зачислити з письменників Миколу Гоголя, Федора Достоєвсь-кого, Григорія Данилевського, Володимира Короленка; з композиторів Петра Чайковського, з філософів Володимира Соловйова, Памфіла Юркевича, славетного педагога Костянтина Ушинського, братів Ігоря й Володимира Грабарів, внуків Адольфа Добрянсько-го, різьбяря Івана Мартоса та багато, багато інших українців, які сьогодні відомі, як діячі російської культури. Трагедією України XIX ст. було те, що на відміну від XVIII ст. почали вважати за росіян (русских) усіх, що працювали в російських установах, розмовляли російською мовою, друкували свої твори в російських часописах і т.д. "Здійснилося побажання Катерини II, — писала Наталя Полонська-Василенко, — щоб сама назва Гетьман- 1 Полонська-Василенко Н. До історії України XIX століття // Український історик. — 1964.— Ч. 4.- С 10. 274
шини зникла". У XIX ст. стала зникати сама назва України, яку офіційно замінила спочатку "Малороссия", а далі "Юго-Западный край", "Южно-русские губернии"1 (Південно-Західний край, Південні російські губернії). Вільне українське друковане слово видань з'являлося на землях під Австро-Угорщиною і приходило в Україну навіть у добу най-сильніших переслідувань. Гідним уваги є те, що навіть тоді, "коли замовкали майже всі прояви українського життя й воно ледве жевріло під гнетом утисків і заборон, не припинявся постійний приплив свіжих сил у ряди борців за національне визволення, й кадри цих борців,— як це твердив історик Дмитро Дорошенко,— постачали всі верстви українського суспільства: від українського панства, нащадків старих українських родів, до простих селян і робітників"2. Хоча, правду сказавши, з-поміж українських панів тільки одиниці постійно підтримували український рух у 1860—1870 pp.3. Точні та прикладні науки. Не відставали українці і в ділянці точних та прикладних наук, й впродовж XIX ст. появилася низка визначних науковців світової слави, з яких, на жаль, багато зараховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких вони працювали. А насправді вони були синами українського народу, якого вони не цуралися. До таких належав Михайло Остроградський, видатний математик (1801-1862), яюш народився в с Пашинівка на Полтавщині. У 1820 р. він блискуче закінчив Харківський університет, і згідно з новим законом йому прислуговувано звання кандидата наук. Однак, незважаючи на знаменитий атестат, трикратні успішні екзамени і свою обдарованість, молодий Остроградський зустрівся з непередбаченими труднощами в отриманні цього наукового ступеня. Не маючи успіху на батьківщині, в 1822 р. він виїхав до Парижа продовжувати свої студії, без потрібного фінансового забезпечення. Студіюючи в Парижі, щоб оволодіти новими теоріями природознавства й виробити навички самостійної математичної творчості, він відвідував також відкриті засідання Паризької Академії Наук, де на нього звернули увагу славні французькі вчені. І власне тут Остроградський одержав свої перші наукові результати і, остаточно оформившись як учений математик, став викладачем свого улюбленого предмету, а незабаром очолив кафедру математики у паризькому коледжі Генріха IV. По шістьох роках Остроградський покинув Париж і виїхав до Росії (Петербург), де він представив ще дві свої наукові праці і 17 грудня 1828 р. був обраний ад'юнктом Академії Наук з прикладної математики, тобто помічником академіка. Ще цього самого року він 1 Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.—С. 12. 2 Там же. 3 Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С. 312. 275
почав викладати математику в Морському Кадетському корпусі. "За два роки Остроградський робить десять доповідей, присвячуючи їх актуальним питанням теорії хвиль, теорії теплоти, пружним коливанням, віковим нерівностям у русі планет, рівновазі і руху твердих тіл. Водночас учений з великим успіхом читає перший публічний курс з небесної механіки"1. Видатних результатів М. Остроградський досягнув у галузі варіаційного числення в теорії чисел, геометрії і теорії ймовірности. Він написав близько 40 наукових праць з ділянки математичного аналізу, математичної фізики та анатомічної механіки. Крім російської Академії Наук, він був також обраний членом Академії Наук Нью-Йорку, в Італії Національної Академії деі Лінчеі в Римі й Туринської Академії та почесним членом багатьох наукових товариств й університетів2. У 1856 р. він був обраний членом-кореспонден-том Паризької Академії Наук. Працюючи в абстрактній галузі знання, Остроградський любив і добре знав літературу й мистецтво. З української літератури його улюбленим письменником був Тарас Шевченко і їх обидвох єднала багаторічна щира дружба3. Остап Волощак (1835-1918), видатний географ, ботанік і флорист, народ, вїм. Яворові, Галичина. Самотужки, на власний кошт вчився в гімназії у Львові, а потім студіював право в Будапештському університеті. Однак, працюючи як адвокат у Відні, він не задовольнявся своєю професією і вписався до Віденського університету, де студіював природознавство і медицину. Там сформувався як науковець-ботанік. О. Волощак зробив вагомий внесок у розвиток ботанічної географії, працюючи у Львівському університеті. Він вивчав закономірності поширення рослин та розмежування флори східних і західних Карпат, опублікував близько 50 наукових праць з ботаніки, і значна частина його наукового дорібку не втратила своєї цінности навіть і з кінцем XIX ст. За висліди його наукових праць Волощак був номінований членом Віденської та Краківської Академії Наук, а також і дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові4. Іван Пулюй (1845-1918), видатний фізик, нар. у Грималові на Тернопільщині. Гімназію закінчив у Тернополі і вписався на теологічні студії у Віденському університеті. Однак, закінчивши його, не висвятився на священика, тільки записався на філологічний факультет. У 1875 р. І.Пулюй виїхав до Страсбурга, де продовжував студіювати електротехніку. У 1877 р. дістав академічне звання доктора фі- 1 Конфорович А.Г., Сорока М.О. До первокореня істини // Аксіоми для нащад ків.- Львів, 1992.- С.83. 2 Там же.— С.95. 3 Там же.- С.87. 4 Кобів Ю.Ф. Дослідник Карпатської флори //Аксіоми для нащадків. — Львів, 1992.- С 487-495.
лософії (спеціализація з фізики). Наступного року на всесвітній виставці в Парижі Пулюй був нагороджений за винаходи фізичних і електротехнічних приладів. У 1882 р. Пулюй обійняв посаду технічного директора електротехнічного бюро у Відні і привернув до себе увагу винаходами електронічних апаратів. Він одержав посаду професора експериментальної і технічної фізики в німецькому Політехнічному інституті в Празі. За науково-технічні досягнення у 1889 р. його обрали ректором того інституту, а в 1902 р. він став першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Творча індивідуальність Пулюя особливо яскраво проявилася в галузі електромеханіки, удосконалюючи технологію виготовлення роз-жарувальних ниток для освітлювальних ламп. Його лампи були набагато кращі від ламп американського винахідника Томаса Едісона й демонструвалися на світовій виставці в м. Штайєрі 1884 р. Учений перший дослідив "холодне світло", знане тепер як неонове1. За його активної участі запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а у Празі — першу в Європі на змінному струмі. Він сконструював трубку для виявлення променів "X", якими пізніше скористувався німецький вчений Рентген і від якого ці промені дістали свою назву. Власне тому Пулюя слід уважати основоположником науки про рентгенівські промені в не меншій мірі, ніж Рентгена. Іван Пулюй опублікував близько 50 наукових праць німецькою мовою, переважно на сторінках Повідомлень Віденської Академії Наук, а також англійською. Чотири статті видрукував українською мовою у виданнях Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, дійсним членом якого він був. Намагаючись протидіяти полонізації в Галичині та русифікації своїх співвітчизників в Наддніпрянщині, Пулюй разом з Паньком Кулішем, і частково з Іваном Нечуй-Левицьким, багато часу і зусиль віддав перекладу Біблії українською мовою. Перебуваючи у Відні з 1864 p., вже у 1867 р. Іван Пулюй організував культурно-пропагандистське товариство "Січ", що мало протидіяти акціям польського та російського товариств та поширювати найгірші чутки про українців2. Він переклав українською мовою і підручник з геометрії, що також був заборонений під російською займанщиною. Для піднесення національної свідомості народу і протиставлення москвофільству вчений заснував молодечий гурток для вивчення й популяризації української історії і літератури. Під час першої Світової війни Пулюй очолював разом з Іваном -Горбачевским Комітет допомоги утікачів у Празі3, співпрацював з Союзом Визволення України. Він також написав німецькою мо- 1 Влох О.Г. та ін. Доля вченого в долі України //Аксіоми для нащадків.— С 188. 2 Дацеико Леонід, Шендеровський Васипь. Славетний український вчений Іван Пулюй // Розбудова держави (Київ).— 1994.— № 5.— С.25. 3 Енциклопедія українознавства (словникова частина).— С.241.
276
277
вою розвідку п.н. "Україна і її міжнародне політичне значення"), в якій обгрунтував потребу незалежної української держави для забезпечення миру в Європі перед російською загрозою. Одночасно Іван Пулюй звернувся до уряду Японії із закликом дозволяти українським полоненим користуватися українським перекладом "Псалтиря", який був заборонений в Росії тільки тому, що звучав українською мовою. Внаслідок того царський уряд вніс формальний протест1. Іван Горбачевський (1854-1942), видатний учений, педагог і громадський діяч, нар. у селі Зарубин на Тернопільщині. Після закінчення гімназії в Тернополі студіював медицину в Віденському університеті. Як лікар і професор Карлового Університету в Празі продовжував свої досліди в ділянці сечової кислоти. Він одним із перших виділив у чистому вигляді амінокислоти й показав, що вони є будівельним матеріалом білків. І. Горбачевського декілька разів обирали деканом Медичного факультету^ Карлового Університету в Празі, а в 1902-1903 pp. — ректором. Його наукові праці друкувалися німецькою, чеською й українською мовами. Від 1906 до 1917 р. Горбачевський був членом Найвищої Державної Санітарної Ради, а з 1908 р. — член Палати Панів Австро-Угорщини. У 1917 р., по смерті цісаря Франц-Йосифа, австрійський уряд запропонував І. Горбачевскому посаду міністра здоров'я Австро-Угорщини. Але коли наприкінці жовтня 1918 р. більшість Міністерської Ради виявилася проти поділу Галичини на українську і польську частини, Горбачевський на знак протесту зрікся своєї посади. І. Горбачевський автор чотиритомного підручника курсу лікарської хімії чеською мовою і курсу органічної хімії українською мовою та ряду інших наукових праць. Він був дійсним членом Української Академії Наук та дійсним і почесним членом Наукового Товариства ім. Шевченка. Участь Горбачевського у науковому житті Чсхо-Словаччини настільки вагома, що в деяких чеських енциклопедіях відзначається, що він був чеським ученим українського походження. Іван Горбачевський виховав цілу плеяду учених, зокрема в галузі лікарської хімії2. Микола Пильчиків (1857-1908), український фізик, нар. у Полтаві і закінчив Харківський університет у 1880 р. Ще студентом другого курсу винайшов електричний фонавтограф, на кілька десятиріч випередивши американського винахідника Томаса Едісо-на3. Від 1881 до 1887 р. Пильчиків створив 18 наукових праць, винайшов і збудував дев'ять власних фізичних та фізично-хімічних 1 Ukraina und ihre intemationale politische Bedeutung, von Hofrat Dr. J. Puluj.— Wien, 1915; ЦаценкоЛ.,ШеіщеровськіійВ. //Там же.- С. 29. 2 Юркевич О.Г. Український вчений світової слави //Аксіоми для нащадків.— С 339-347. 3 Плачшща В.П. Фізик-новатор //Там же.— С 210. 278
приладів, з поміж яких рефрактометер для рідин здобув визнання не тільки в Російській імперії, але і за кордоном. Він також перший почав розробляти теорію магнітометричних методів розвідки. Від 1889 до 1894 р. був професором у Харкові і там здійснив перші в Україні експериментальні й теоретичні дослідження з радіоактивності, ставши піонером нової наукової дисципліни — ядерної фізики. Від 1894 до 1902 р. був професором Одеського університету, а потім Харківського Технологічного Інституту. Очоливши кафедру фізики та фізичну лабораторію того інституту, він збудував першу у Харкові радіостанцію з 25 метровою щоглою, де продовжував дослідження радіозв'язку, зокрема створив модель радіоке-рованого протимінного захисту для військових кораблів і т. п. Він автор праць, які стосуються геофізики, оптики, радіотехніки і рентгенографії. Пильчиків мріяв перетворити лабораторію на фізичний інститут, але з поверненням автократичного царського правління в Російській імперії і поліційних переслідувань у нього стався нервовий розлад і він у 1908 р. учинив самогубство. Незважаючи на великі зобов'язання супроти науки та своїх наукових планів, Микола Пильчиків не забував також і про свій український рід і народ, з якого він вийшов. Йдучи слідами свого батька Дмитра Пильчикова, члена Кирило-Методіївського Братства й активного діяча полтавської "Громади", в 1892 р. Пильчиків став одним із фундаторів Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, дійсним членом якого він був. Його також обрано членом-ко-респондентом Тулузької Академії у Франції, Фарадеївського Товариства в Лондоні, Американського Електрохімічного Товариства та ряду французьких і багатьох наукових товариств Росії1. Михайло Туган-Барановський (1865-1919), видатний український економіст й учений мислитель, нар. у селі Солоному на Харківщині. Закінчивши природничо-математичний і правничо-економічний факультети Харківського університету 1892 p., Туган-Барановський написав працю "Вчення про граничну корисність господарських благ, як причину їх діяльності", в якій виступив з критикою теорій трудової вартості та граничної корисності. Він є також автором багатьох економічних праць, в тому числі про економічну кризу промисловості в Англії, за яку дістав ступінь магістра політичної економії Московського університету в 1895 p., де став працювати як приват-доцент. Однак після чотирьох років був звільнений за "вільнодумство" і повернувся в Україну, де брав участь в українському суспільному житті, зокрема в Полтавському земстві. За свою працю "Російська фабрика в минулому й сучасному" Туган-Барановський здобув титул доктора Московського універси- 1 Там же.- С. 216. 279
тету. Внаслідок того його покликали на приват-доцента Петербурзького університету і професора економічних факультетів Петербурзького Політехнічного і Комерційного інститутів. Він є автором багатьох творів з політичної економії, а його праця "Основи політичної економії", яка з'явилася в 1907 p., стала дуже популярним підручником для студентів вищих шкіл на всій території Російської імперії і витримала декілька видань. Твір "Основи політичної економії" важливий для української економічної науки ще й тим, що він насичений матеріалами з української господарської діяльності. Ця праця конкурувала з працею А.Маршалла "Принципи політичної економії", і за неї Туган-Барановський отримав велику премію ім. адмірала С.А. Грейда від Петербурзької Академії Наук1. М. Туган-Барановський провів також аналіз кооперативного руху й написав на тему кооперації низку цінних праць, головною серед яких є дослідження "Соціяльні основи кооперації", що згодом стало відоме в усьому світі. Його праці з ділянки економії, а в тому й кооперації, принесли йому міжнародну славу передового економі-ста-теоретика. Туган-Барановський розпочав свою наукову діяльність як прихильник "легального марксизму", але з часом змінив свої погляди і в своїх теоретичних й історичних працях з політичної економії пропагував ідеали соціальної справедливості. Туган-Барановський співпрацював з українськими вченими, в тому числі й з Михайлом Грушевським, готуючи енциклопедичний довідник "Украинский народ в его прошлом и настоящем", третій том якого, що був присвячений народному господарству України, редагував Туган-Барановський. На жаль, цей том не з'явився друком. За часів Центральної Ради Михайло Туган-Барановський очолював Міністерство Фінансів і належав до тієї групи українських вчених, яка в 1918 р. добивалася створення української Академії Наук. Він помер наглою смерттю 22 січня 1919 р. в дорозі до Одеси, перебуваючи у складі урядової делегації УНР на Світову Конференцію в Парижі. Георгій Вороний (1868-1908), видатний український математик родом з Полтавщини, який прожив лише 40 рокнз, але залишив після себе істотний слід у сучасній теорії чисел. Науковий світ вважає його найбільшим арифметиком своєї епохи. Закінчивши Прилуцьку гімназію у 1885 p., вступив до Петербурзького університету на відділ математики і самотужки працював над теорією чисел та алгеброю. У 1889 р. Г. Вороний склав випускні іспити і його як багатообі-цяючого науковця залишили при університеті для одержання про- 1 Злупко С.М. Фундатор теорії економічної коньюнктури //Аксіоми для нащадків.— С 454. 280
фесорського звання. Захистивши у 1894 р. дисертацію "Про цілі алгебраїчні числа, що залежать від коренів незвідного рівняння третього ступеня", був номінований професором при кафедрі чистої математики Варшавського університету. У 1897 р. учений захистив докторську дисертацію під назвою "Про узагальнення алгоритму неперервних дробів". Слід підкреслити, що обидві його дисертації, магістерська і докторська, були відзначені премією Академії Наук ім. академіка Буняковського. Російська Академія Наук 1907 р. обрала Г. Вороного своїм членом-кореспондентом з фізично-математичного відділу1. Однак доля не судила Вороному повністю виявити свій талант, і великий математик помер 20 листопада 1908 , маючи всього сорок років. Наукова спадщина Вороного складається з шістьох мемуарів, трьох статей з теорії чисел та сімох повідомлень на наукових з'їздах і конгресах. Його праці, присвячені аналітичній теорії чисел; алгебраїчній і геометричнії! теорії чисел і математичному аналізу. Вищенаведений перелік визначних науковців — це тільки приклад, яких геніальних учених дав український нарід у доволі несприятливих політичних, а то й економічних умовах, беручи до уваги, що тільки одиниці мали змогу користати із благ середньої та вищої освіти в Австро-Угорщині, а ще менше в Російській імперії. Театр і музика. В Україні існували російські театри, які на вимогу населення грали також українські п'єси. Для них у Києві збудовано новий театральний будинок, а в Харкові він уже існував раніше. Діяв російськомовний театр в Одесі, який утримували графи Мартови. Поява професійного театру українською мовою в Україні пов'язана з діяльністю І. Котляревського, Василя Гоголя-Яновсько-го та Григорія Квітки-Основ'янснка. На початку XIX ст. в Україні було вже чимало театрів російсько-польсько-українських та інших, чужоземних. Особливо розвинувся театральний жанр французького типу, рід веселої вистави зі співом, т.зв. "водевіль". За таким зразком князь Шаховський написав у 1812 р. водевіль "Козак-сти-хотворець", а кілька років пізніше Іван Котляревський скомпонував свій водевіль "Москаль-чарівник". На основі італійсько-французьких зразків Котляревський написав "Наталку Полтавку", яку перший раз показано на сцені в 1819 р. і то з великим успіхом. Успіх українських творів І. Котляревського спонукав інших авторів писати українські п'єси. Так з'явилися такі твори, як "Любка, або Сватання в селі Рифмах", "Бувальщина", "Кум Мірошник", а також "Простак" — Василя Гоголя-Яновського, "Сватання на Гон-чарівці", "Щира Любов" та інші Гр. Квітки-Основ'яненка. 1 ГорбачукЛ. На вершині цариці наук //Аксіоми для нащадків.— С. 170. 281
У половині XIX ст. з'явилися також п'єси історично-побутові, як "Назар Стодоля" Т. Шевченка, драма "Гаркуша" написана з наслідуванням італійських розбійницьких драм. Яків Кухаренко (1800— 1862) написав кілька п'єс з чорноморського побуту, а Семен Гу-лак-Артемовський скомпонував оперу "Запорожець за Дунаєм", яку вперше поставлено на сцені Петербурга 1863 р. Того самого року побачила світ драма Марка Кропивницького "Дай серцю волю, заведе в неволю". М. Кропивницького вважають основоположником модерного українського театру. До 1880 р. окремих українських театральних труп не було, а українські п'єси ставили на сценах російських театрів російські та польські трупи. Пізніше уряд забороняв і переслідував українські п'єси взагалі й українські актори мусіли працювати на російських сценах. Кращими з них були Михайло Щепкін, приятель Т. Шевченка, Карпо Соленик та Марко Кропивницький. Михайло Щепкін (1788—1863) коло 15 років працював в Україні, граючи російські та з особливим успіхом українські п'єси. Карпо Соленик (1815— 1851) відмовився вступити на російську імператорську сцену і грав у Харкові та в інших містах Лівобережжя. Він став одним із фундаторів українського реалістичного театру1. Дещо пізніше вийшло розпорядження, яке дозволяло ставити українські п'єси за умови, що того самого вечора мала йти й російська п'єса з такою самою кількістю акторів. Це дуже ускладнювало працю, але помимо того на початку 80-х pp. українське театральне мистецтво знову ожило. Марко Кропивницький (1840—1910) написав понад 40 оригінальних чи перероблених з інших творів театральних п'єс, у яких відтворював побут України та її колоніальне становище. Драматург відзначався гострою обсервацією народного життя й тому давав надзвичайно живі й дотепні сцени. Восени 1882 р. Марко Кропивницький як талановитий актор і режисер організував першу українську професійну театральну трупу з участю Марії Заньковецької, Миколи Садовського та інших. Пізніше до них приєдналися ще два брати Садовських, Карпенко Карий і Панас Саксаганський. Ця група започаткувала нову добу в історії українського театру. Михайло Старицький (1840—1904), письменник, пост і драматург, автор лібрет до Лисенкових опер "Гаркуша", "Чорноморці", "Тарас Бульба" та ін. Під тиском реакції мусів у 1878 р. виїхати за кордон, але в 1880 р. повернувся й розгорнув видавничу й театральну діяльність. У 1883 р. очолив перший професійний український театр. Пізніше заснував театральну трупу молодих акторів, а з Антонович Д. Український театр // Нова Україна (Прага).— 1923.— Ч. 1—2.— С 136-137. 282
1895 p. віддався повністю літературній творчості й перекладам з чужих мов. Великий вклад Старицький зробив в українську драматургію, створивши ряд побутових й історичних драм і романів, як "Ой, не ходи Грицю", "Талан", "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Облога Буші", "Останні орли" та ін. Російською мовою він написав романи "Перед бурей", "Разбойник Кармелюк". Деякі його ліричні поезії здобули таку популярність, що стали народними піснями, як наприклад "Ніч яка, Господи", "Туман хвилями лягає", "Ох і де ти, зіронько та вечірняя". М. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя в 1890-х рр1. З усіх драматургів XIX ст. він найкраще володів драматичною концепцією. Крім Старицького, драматичні твори писали М. Кропивницький та І. Тобілевич. Марко Кропивницький (1840—1910), закінчивши Київський університет імени св. Володимира, працював у Єли-саветграді дрібним урядовцем і брав участь як актор і керівник в аматорських театральних гуртках разом з І. Тобілсвичем. У 1871 р. вступив до професійного російського театру в Одесі, де грав переважно українські ролі, і працював також у російсько-українських провінційних трупах. Очоливши першу українську професійну трупу 1881 p., зорганізовану в Єлисаветграді, започаткував нову добу в житті українського театру. В його трупі виступали видатні українські актори: Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська та ін. Кропивницький виконував ролі різноманітного жанру, як характерно-драматичного, так і комедійного, і в цьому він виявлявся найсильніше. З театрального життя він відійшов 1902 p., однак продовжував письменницьку роботу. Славну роль в історії українського театру, у піднесенні його творчої майстерності, відіграв великий український драматург, артист і режисер, старший брат Садовського і Саксаганського Іван Тобілевич (1845—1907), що виступав під псевдонімом Карпенко-Карий. У 1883 р. Карпенко-Карий написав свій перший драматичний твір-дра-му "Бурлака", в якому розкрив соціальне лихо і цілковиту безправність українського народу в Російській імперії. За цей твір його засудили на п'ять років заслання, яке він відбував у Новочеркаську. На засланні драматург створив для театру низку сценічних творів: "Бондарівна", "Наймичка", "Мартин Буруля", "Безталанна". У 1887 р. Тобілевич дістав дозвіл повернутися на свій хутір, а в 1888 р. він разом із Саксаганським заснував новий український театр, тобто четвертий з ряду в Україні (в той час існували вже театри Старицького, 1 Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1976.— Т. 8.- С 3029. 283
Садовського і Кропивницького), який ставив переважно реалістично-побутові п'єси. Він виступав із величезним успіхом у Києві, Одесі, Катеринославі, по різних містах і селах України і поза нею,— Мінську, Петербурзі, Варшаві, Кишиневі тощо1. У 1905 р. Микола Садовський, корифей українського побутового театру, очолив у Львові театр "Руської Бесіди" і спричинився до піднесення театральної культури в Західній Україні. Повернувшись до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який працював аж до 1919 р. Під кінець XIX і на початку XX ст., незважаючи на заборони й обмеження з боку російського уряду, українське театральне мистецтво розвинулося, а в парі з ним й українська драматургія, які відіграли поважну роль в українському національному русі. З початком 1860-х pp. у ряді міст і містечок України організувалися аматорські театральні вистави. На початку 1870-рр. пожвавилося українське театральне життя в Києві, душею якого були драматург Михайло Старицький і композитор Микола Лисенко. Вони спільно організували Товариство українських сценічних акторів, а разом з ними співпрацював цілий гурт української інтелігенції. Видатним драматургом був також Іван Франко (1856—1916), писали п'єси Борис Грінченко (1863—1910), Любов Яновська (1865—1933), Людмила Старицька-Черняхівська (1868—1941) та інші2. Велике значення для розвитку театрального мистецтва мала музична творчість Миколи Лисенка (1842—1912), який народився в козацько-поміщицькій родині. Закінчив Київський університет із науковим званням кандидата природничих наук. Музичну освіту завершував у Ляйпцігу та Петербурзі. З 1869 р. жив у Києві. За активну участь у громадському житті 1907 р. був заарештований. М. Лисенко ціле своє життя присвятив українській музичній культурі, обробляв музику народних пісень, компонував музику на твори Тараса Шевченка, з яких найбільш відомі кантати: "Б'ють пороги", "Гайдамаки", "Іван Гус". Написав опери "Різдвяна Ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", оперету "Енеїда" та численні інші твори. Як композитор, Лисенко тісно співпрацював з театром і тим спричинився до піднесення його музично-мистецького рівня М. Лисенко був визначним музичним етнографом, диригентом і піаністом. Своєю працею в ділянці музичної етнографії він став основоположником національного українського напрямку, опертого на окремішності народно-національних традицій, на оригінальності й багатстві народної музичної творчості. 1 Григоріїв ІО. Великий український драматург // Нова Зоря (Чікаго).— 1966.— Ч. 37.—11 вересня. 1 Антонович Д. Український театр // Нова Україна.—1923.— Ч. 1.—2.—С 139.
Записуючи та збираючи українські народні пісні, обробляв до них музику. Він написав наукову працю "Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем О. Вересаевым", а також праці про музичні інструменти в Україні. У 1904 р. Лисенко відкрив власну Музично-драматичну школу в Києві, з якої вийшла низка відомих українських співаків. У цій школі разом з Лисенком працював також славний тенор Олексан-дер Мишуга. Слідами Лисенка пішли й молодші композитори-українці Кирило Стеценко, Яків Степовий, Микола Леонтович та інші. Кирило Стеценко (1882—1922), син маляра-самоука, закінчив духовну семінарію в 1903 p., а до 1907 р. навчався в Музично-драматичній школі М. Лисенка. Того ж року був арештований за участь у громадській праці й висланий на Донеччину, звідки повернувся роком пізніше. У 1911 р. висвятився на священика і працював на Поділлі. Організував 1918 р. капелу "Думка", з якою подорожував по Україні. У 1921 р. повернувся знову до душпастирської праці на Київщині, там і помер. К. Стеценко у своїй творчості застосовував багатомелодійність і різноманітність гармонійних засобів. Він компонував музику до поезій Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, О. Олеся та ін., в якій важливе місце посідають солоспіви. Крім того, компонував музику до різних українських п'єс Гр. Квітки-Основ'яненка, С. Черкасенка, А. Велисовського тощо. Однією з найбільш відомих його композицій є "Заповіт" на слова Тараса Шевченка. Микола Леонтович (1877—1921), син священика, визначний композитор й учитель хорового співу й диригентури. У 1904 р. закінчив студії в Петербурзькій Академії. Леонтович компонував музику для капели та хорів, оперту на українських народних мелодіях, гармонізував українські народні пісні та церковно-релігійні твори. Однією з найбільш відомих не тільки в Україні, але і в Північній Америці, є його композиція "Щедрик". Творчість Леонтовича відіграла значну роль у розвитку хорової культури XX ст. і мала великий вплив, як на вокальну, так і на інструментальну творчість композиторів наступних поколінь. Леонтович був великий музичний талант, творчість якого, на жаль, перервала трагічна смерть з рук невідомого злочинця в домі його батьків у селі Марківці на Поділлі, як тільки там встановилася со- вєтська влада. Яків Степовий (справжнє прізвище Якименко, 1883—1921), композитор, педагог і музичний критик. У 1909 р. закінчив Петербурзьку Консерваторію і з 1917 р. викладав у Київській Консерваторії, де був також керівником Музичної драми та Державного вокального ансамблю. За своє коротке життя скомпонував багато соло-
284
285
співів на слова українських поетів, сонати, сюїти на теми українських народних пісень, хорові твори тощо. На західноукраїнських землях визначними композиторами були Михайло Вербицький й Анатоль Вахнянин у Галичині та Сидір Во-робкевич на Буковині. Михайло Вербицький (1815—1870) — видатний український композитор середньої доби в історії української музики. Музична творчість Вербицького охоплює важливіші ділянки церковної і світської музики, і засвідчує не тільки про його творчу всесторонність, але і про його талант. Найбільш відомими його творами зі світської музики є "Заповіт" Т. Шевченка для двох хорів, "Тост до Руси" на слова В. Стебельського, "Де Дніпро наш котить хвилі", "Поклін" на слова Юрія Федьковича, різні солоспіви тощо. У 1863 р. він написав музику до слів Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", яка стала українським національним гімном. До інструментальних творів належать одинадцять його симфоній на теми українських народних пісень. М. Вербицький мав непересічний музичний талан, якого, на жаль, він не міг розвинути замолоду, бо жив у бідному галицькому селі, музичну грамоту опановував самотужки, з книжок, студіюючи твори західноєвропейських композиторів1. Сидір Воробкевич (1836—1903), православний священик на Буковині, письменник, драматург і громадський діяч. Як композитор відзначився складанням літургічних пісень і псалмів, а також компонував хорові твори, сольні пісні й оперети. Анатоль Вахнянин (1841—1908), громадський діяч, посол до галицького сойму й віденського парламенту, педагог — засновник і перший директор Вищого музичного інституту імені Лисенка у Львові, та журналіст — редактор політичного часопису "Правда" у 1867—1870 pp., а також співредактор "Діла". Він же автор опери "Купало". З наступної генерації композиторів в Галичині слід згадати священика Остапа Нижанківського (1862—1919), визначного громадського діяча, композитора й диригента. Він був також членом Української Національної Ради 1918—1919 pp., за що його поляки розстріляли без суду в травні 1919 р. у селі Завадів на Стрийщині, де він був парохом. Філарет Колссса (1871—1947), музикознавець-фольклорист, етнограф і композитор, автор кількох праць з української музиколо-гії й етнографії, здебільшого про походження та розвиток української народної творчості, зокрема українських народних дум. Він досліджував стиль українських пісень і дум в їх історичному розвитку, компонував музику для хорів й обробляв народні пісні.
Станіслав Людкевич (1879—1989), визначний композитор, музикознавець і фольклорист. Музичну освіту здобув у Віденському університеті й був викладачем Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. З його найбільш відомих творів треба згадати симфонічно-хорову оду "Кавказ" на основі поеми Т. Шевченка, "Вічний революціонер" на слова Івана Франка, "Заповіт" Т. Шевченка та багато інших. Завдяки творам українських композиторів на початку XX ст. небувалих успіхів осягнуло українське хорове мистецтво. Так само велику славу здобули українські оперні співаки-артисти. Олександер Мишуга (1853—1922), тенор, родом з Галичини, виступав у головних ролях з великим успіхом в оперних театрах Львова, Києва, Варшави, Петербурга, Берліна, Відня, Лондона, Мілана, Рима, Парижа та інших міст Західної Європи. Перебуваючи в Києві, Мишуга запізнався з родинами Лисенків, Старицьких, Косачів та інших діячів культури в Україні. Діяльність його не обмежувалась тільки тим, що він чарував чудовим голосом та видатною майстерністю численних слухачів як оперний та концертний співак,— Мишуга був великим патріотом і громадянином. Міцна дружба єднала його з Іваном Франком. Тільки завдяки коштам, які передав із своїх артистичних зарібків Франкові, могла з'явитися друком окраса української поезії збірка "Зів'яле листя". Взагалі Мишуга значну частину своїх гонорарів віддавав на громадсько-культурні справи, на допомогу талановитій молоді1. Велика заслуга його і в тому, що він одним з перших прийшов на допомогу Миколі Лисенкові і разом з ним, починаючи з 1905 p., виховав цілу плеяду видатних співаків2, а між ними і славетного М. Микиша. Мишуга навіть у зеніті успіхів і слави ніколи не забував про українську музику й народню пісню. Він займає почесне місце в історії українського концертного виконавства, як один з кращих інтерпретаторів і пропагандистів українських народних пісень, творів українських композиторів. В останні хвилини свого життя він записав все, що надбав за життя, Музичному інститутові ім. М. Лисенка у Львові. Соломія Крушельницька (1873—1952), також родом з Галичини, лірично-драматичне сопрано, виступала в головних ролях на оперних сценах Європи й Південної Америки. Про її виступи аргентинська газета "Іль Діяріо" писала: "Як геній, що глибокою мислю заволодіє людством, або як лицар, що великим вчинком захопить широкі верстви народу, так Соломія Крушельницька своїм мистецьким талантом здобула мільйонове місто Буенос Айрес"3. Вона
1 Залеський О. Михайло Вербицький // Свобода.— 1970. — Ч. 30.—18 лютого.
1 Рильський М. Син народу // Радянська культура.— 1963.— № 46.-9 червня. 2 Кротевич Є. Ми(с)тець — патріот // Там же. 3 Деркач І, На вершині мистецтва // Там же.— № 76.-22 вересня.
286
287
була незрівняною, неперевершеною як в оперному, так і в камерному мистецтві. Ті, кому довелося бачити і чути артистку на сцені в різних куточках світу, ніколи не забудуть її блискучого співу і гри. У Соломії були прекрасний, оригінального тембру голос (сопрано), бездоганна дикція1. Коли вона співала, можна було зрозуміти кожне слово. Здавалося, що вона не співає, а говорить. В її репертуарі близько 60 опер, таких як Отелло, Тангойзер, Трубадур, Мадам Батерфляй та інші, які принесли їй безсмертну славу. "Спів Соломії Крушельницької,— писав італійський критик М. Іка-льяті,— весь сповнений поезії та захоплюючого чару, лунав у Римі протягом чотирьох коротких місяців. З цим чаром, з цією поезією наша публіка, здавалось, не хотіла вже ніколи розлучатися"2. Модест МенцІнський (1875—1935) був одним з найкращих героїчних тенорів (між іншим у славних вагнерівських операх) європейських сцен. Він учився у консерваторії у Львові, а закінчив студії у Франкфурті, де і розпочав свою мистецьку кар'єру, бо на батьківщині тоді оперного театру не було. Від 1901 до 1903 pp. МенцІнський перебував у Німеччині, а з 1904 по 1910 pp. на становищі першого тенора в Стокгольмській опері у Швеції. У 1911—1926 pp. він виступав в операх усіх великих міст Західної Європи (Гамбург, Берлін, Кельн, Брюссель, Париж, Амстердам, Мілан). Як тільки траплялася нагода, він приїжджав до Львова й виступав у Львівському оперному театрі. Чим вище МенцІнський піднімався на вершини мистецтва, тим більше зростала в нього, як і в Мишуги та Крушельницької, любов до рідного народу, з якого вийшов і якому завдячував своїм талантом3. У 1925 р. МенцІнський хотів приїхати на гастролі в Україну і дирекція театру в Харкові на те погодилася, але совєтський уряд не бажав собі виступів Менцінського в Україні. В його концертному репертуарі були також твори українських композиторів—Січинського, Матюка, Ярославснка, Людкевича, Ко-лесси, Барвінського. З нагоди його 60-ліття шведське столичне радіо звернулося до нього з проханням виступити в цей день і заспівати те, що йому найдорожче. І він проспівав для світу низку українських народних пісень і Лисенкове "Мені однаково"4. Мишуга, Крушельницька, МенцІнський — це велика трійка, якою може погордитися кожний народ. Іван Алчсвський (1876—1917), родом з Харкова, драматичний тенор, артист петербурзької опери, виступав також у головних ролях на сценах опер Західної Європи, в Лондоні, Парижі, Мілані та інших столичних містах, а також і в Нью-Йорку. Крім спектаклів в 1 Жозефіна (Негріта) Кано де Піяцціні. Славетна співачка, моя велика подруга // Соломія Крушельницька.— Київ, 1977.—Т. 1.— С 141.—142. 2 Ікальяті М. Троянди за прекрасне // И Tirso.— 1905.— №. 15.— 16 квітня. 3 Деркач І. Героїчний тенор //Літературна Україна.— 1964.—№ 33.— 28 квітня. 4 Там же. 288
оперному театрі в 1906—1907 pp., що проходили з великим успіхом, Алчевський організував серію концертів, в яких пропагував українську класичну музику. Тріумфальні виступи Алчевського в Парижі дістали високе визнання не тільки серед вимогливих французьких критиків, але й серед композиторів1. Малярство і графіка. "Українське малярство з кінцем XVIII ст. дійшло до незвичайно високого ступеня розвитку й це тоді Україна явила майстрів, що можуть уважатися між першими майстрами цілого сучасного їм культурного світа",— писав відомий мистецтвознавець Дмитро Антонович.— Перший між ними Дмитро Ле-вицький (1735—1822) з Києва, син українського майстра, маляра і гравера Григорія Левицького. В його працях мистецтво українського портрету дорівнює найкращим майстрам тієї доби Англії і Франції. Володимир Боровиковський (1757—1825) з Миргорода, портретист, фундатор романтично-реалістичної школи українського портретного малярства. Видатний скульптор Іван Мартос (1752—1835), родом з Чернігова, професор і ректор Петербурзької Академії Мистецтв. Разом з тим академічний рисунок підійняв на височінь найкращих європейських вправ того роду другий український майстер з Чернігівщини — Антін Лосенко (1737—1773)2. Останній видатний майстер доби класичності, пост Тарас Шевченко, був на засланні й йому було заборонено працювати на ниві мистецтва. Інших українських мистців змушували переселитися до Москви та Петербурга, працювати на користь російського мистецтва. Вже сам факт, що такий чи інший мистець працював у Росії, російська історіографія зачисляє їх як російських мистців. До таких належали романтики Олексій Венеціанов (1780—1847), родом з Ніжина, син грека й українки, та маляр і графік Костянтин Тру-товський (1826—1893), автор відомих картин "Сорочинський Ярмарок" і "Весільний викуп"; реалісти Іван Крамський (1837—1887), Микола Ярошенко (1846—1898) та Ілля Рєпін (1844—1930). Те саме було з українськими пейзажистами, Іван Айвазовський (1817—1900) та Архип Куїнджі (1842—1910), родом грек з Маріуполя, а також Олександер Мурашко (1875—1919), які не мали можливості виявити себе в Україні й помандрували в Росію, де розвинули свої таланти в Петербурзі і там творили на славу російського мистецтва. Знаменитий Міхай Мункачі (1844—1900), українець родом з Му-качева на Закарпатті, переселився до Парижа і там працював і здобув всесвітню славу3. У другій половині XIX ст. з наростанням національно-визвольного руху спостерігалася і значна активізація всіх форм духовного 1 Лисенко І. У сузір'ї великих // Літературна Україна.—1970.— № 62.— 7 серпня. 2 АнтоновичД. Українське мистецтво // Нова Україна (Прага).—1923.— Ч. 3.— С 113. 289 3 Там же.-С. 114. JJ Б. Верига
й культурного життя народу. Одним із проявів цих змін було виникнення таких українських мистецьких центрів, як Харківський з малярською школою Марії Раєвської-Іванової (1840—1912), що студіювала малярство в Дрездені і була першою жінкою-маляркою в Україні; Одеський з мистецькою школою на чолі з Киріяком Костанді, а також Київський з малярською школою М. Мурашка. Пожвавлювалося мистецьке життя також у Полтаві, Катеринославі, Львові та інших містах України1.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Культура та мистецтво» з дисципліни «Нарис історії України»
