З відновленням реакційного режиму в Австрії і приходом до влади в Галичині губернатора поляка графа Агенора Голуховського Головна Руська Рада мусіла припинити свою діяльність у червні 1851 р. Українці Галичини залишилися без свого легально визнаного політичного проводу, бо й саме життя потрапило під вплив консервативних кіл, які згодом схилилися до москвофільства. Саме тоді припинено й організацію українського шкільництва, за що вина падає до деякої міри й на самих українців. У той час загальнообов'язковими предметами були українська й німецька мови, а польська була тільки вільним предметом. "Але українці не працювали над тим, щоби німецьку мову заступити українською,— твердить відомий літературознавець Михайло Возняк.— Навпаки, вони стали усувати живу мову
зі школи й заводити там штучну, церковнослов'янсько-російське язичіє й довели до того, що в 1857 р. українська мова перестала бути обов'язковим для учнів предметом"1. Хоча Головна Руська Рада була змушена ліквідуватися, справа поділу Галичини була завжди актуальна. Заходами українських послів у Віденському парламенті в 1854 р. австрійський уряд видав декрет про поділ Галичини на дві частини, західну — польську та східну — українську. Але поляки, на чолі з намісником графом Го-луховським, через свої впливи на цісарському дворі, зуміли недо-пустити до здійснення цього декрету й проведено тільки розподіл у судівництві, що не мало жодного політичного значення. Поляки весь час продовжували політику полонізації українського населення й намагалися це робити різними способами. Переконавшись, що церковна унія не дала їм сподіваних наслідків, вони намагалися примусити українців прийняти латинський алфавіт замість кириличної фонетичної азбуки, щоб під цим оглядом уподібнити українців до поляків. Азбучне питання найгостріше стало 1859 р. За ініціативи губернатора А. Голуховського уряд, задумавши накинути українцям латинку, створив окрему азбучну комісію, яка мала це питання розглянути, і вже був створений правопис, базований на чеському. Та азбука викликала негативну реакцію в українських колах, ба навіть члени азбучної комісії виступили одноголосно проти латинки (очевидно, за виїмком неукраїнців). На знак протесту крилошанин Михайло Куземський по трьох засіданнях азбучної комісії зрезигнував з її членства і вніс від себе окремий меморіал, в якому висловив жаль, що уряд вмішується в ту справу. На тому питання введення латинки в український правопис в основному закінчилося2. Зазнавши невдачі на полі азбуки, польська адміністрація робила натиск на греко-католицьку церковну ієрархію, щоб вона з юліанського перейшла на григоріянський календар. Все це було спрямоване на те, щоб зробити Галичину польським краєм. * * * Під кінець квітня 1859 р. Австрія розпочала війну з італійським королівством П'ємонтом, яка закінчилася у червні 1859 р. перемогою союзних військ Франції і П'ємонту. Внаслідок переговорів і плебісциту, чотири князівства, що досі були під зверхністю Габ-сбургів, об'єдналися з королівством П'ємонту. Поразка Австрії у боротьбі з П'ємонтом приспішила повернення, хоча й обмеженої, але все ж таки конституції 1860 р. Центральною законодавчою установою стала Державна Рада, яка складалася з палати паків і палати послів. Остання мала 343 посли вибира-
1 Баран С. Вказ. праця.— С. 16—17. 176
1 Возняк М. Вказ. праця.— С. 44. 2 ГнатюкВ. Вказ. праця.- С 29-30.
177
них соймами, до якої угорський сойм мав висилати 85 послів, Богемія й Моравія — 76, а Галичина — 38 послів, вибраних народом за куріальною системою. Нову конституцію проголошено 20 жовтня 1860 р., а в лютому 1861 р. видано окремі більш ліберальні статути, згідно з якими всі австрійські краї стали автономними із власними крайовими соймами для крайового законодавства, а серед них Галичина й Буковина як два окремі коронні краї. Слабість Австрії (вона програла т.зв. семитижневу війну з Пру-сією) використали мадяри і в жовтні 1867 р. змусили Габсбургов реорганізувати австрійські володіння у двоєдину Монархію, Австрію й Угорщину, з окремими державними органами і парламентами. Під мадярським пануванням опинилися і слов'яни — на півночі Словаччина й українське Закарпаття, а на півдні — хорвати та провінція Войводіна зі змішаним населенням. У складі Австрії залишилися 17 територіальних коронних країв, у тому числі слов'янські Чехія й Моравія, Галичина й Буковина на півночі та Словенія на півдні. Австрійська конституція запевняла рівноправність усіх народів, а стаття 19 закону про загальні права громадян з 21 грудня 1867 р. говорила, що "всі народи в державі є рівноправні і кожний народ має непорушне право зберігати і плекати свою національність і свою мову. Держава визнає рівноправність усіх мов, якими користується населення країни, у школі, в урядах і в політичному житті"1. Під впливом перевороту до консерватизму в урядових колах революційний рух, викликаний "Весною Народів", серед українців почав також підупадати. Деяка частина української провідної верхівки, втративши надію на справедливість цісарського трону в Відні, як також віру у власні сили, почала шукати інших способів, щоб зберегти себе перед полонізацією. Зрештою Австрія, програвши війну з Італією і Прусією, щораз більше втрачала повагу, як європейська держава, навіть серед своїх власних громадян. Зокрема факт, що для придушення мадярського повстання під проводом Кошута Австрія мусіла просити допомоги в Росії, свідчив про занепад сили Габсбургів. Унаслідок того, деяка частина української інтелігенції почала дивитися на Росію, як на оборонця перед польським наступом. Але не всі. Однак, молодше покоління не поділяло такої думки, що й довело до поділу українського суспільства в Галичині й на Буковині на два табори: консервативний, з орієнтацією на Москву, та народовецький, з орієнтацією на власні сили. Поляки знову, програвши повстання проти Росії у 1863 p., почали загравати з Габсбургами — заявляючи їм свою лояльність, домоглися назначения графа А. Голуховського цісарським намісником у Галичині вдруге, а в 1871 р. — втретє, з осідком у Львові.
До речі, від 1848 до 1916 p. намісниками в Галичині були тільки поляки, номіновані цісарем, які очолювали крайову адміністрацію і крайову Шкільну Раду. У Галичині, де всевладною була польська адміністрація, конституційні права не мали значення для українців. У повітах, де українці становили понад 90% населення, внутрішньою мовою урядів була польська мова і влада спілкувалася з населенням тільки по-польськи. Дуже часто там не було ані одної середньої української школи. Старостою, головою суду, як і повітової ради, ба навіть "народним представником" у соймі й у віденському парламенті були неукраїнці1. Мовою навчання в народних і середніх школах мала бути польська мова. Українські посли запротестували проти того і 31 грудня 1866 р. вийшли із залу нарад, але польська більшість у соймі, не звертаючи уваги на протести українців, ухвалила відповідний за-кон.^Внаслідок того українські посли вислали листа до цісаря Франца Иосифа, щоб він узяв українців в оборону перед польським наступом2. Згідно з уставом від 22 червня 1867 р., на відкриття нової середньої школи з українською мовою навчання вимагалося ухвали крайового сойму. У той же час, для відкриття польської гімназії вистачало звичайного розпорядження Крайової Шкільної Ради. Перша українська гімназія відкрилася 1867 р. у Львові, друга — 1887 р. у Перемишлі, 1892 р. — у Коломиї, 1898 р. — у Тернополі, 1905 р. — у Станіславові. Тобто за 40 років конституційного ладу в Галичині українцям дозволено було організувати заледве п'ять державних гімназій, тоді як поляки мали, крім Академії Наук у Кракові, ще й Колегію Мистецтва, Академію Сільськогосподарських Наук, дві Торговельні академії, 96 гуманістичних і 14 реальних гімназій. Важко було отримати дозвіл на відкриття паралельних українських класів при існуючих уже польських гімназіях. Наприклад, у Бережанах батьків-українців, які внесли прохання відкрити паралельні українські класи в гімназії, на розпорядження повітового старости жандармерія проводила слідство в тій справі й змушувала відкликати свої підписи. Подібна петиція батьків у Стрию, подана в 1897 p., пробула декілька років у різних урядах і раптом "згоріла". Нову петицію, складену в 1905 p., Шкільна Рада відіслала до місцевого старости, який терором вимагав, щоб батьки відкликали свої підписи, а коли це не помогло, то Крайова Шкільна Рада повідомила заінтересованих, що та справа не є в її компетенції,
1 Najdus W. Szkice z historii Galicji.— Warszawa, 1958.— T. 1.— S. 65.
1 Kieniewicz S. Galicja w dobie autonomicznej.— Wroclavy, 1952.— S. 322. 2 Лсвицький К. Вказ. праця.— С. 97.
178
179
бо дозвіл на відкриття паралельних українських класів у гімназії може дати тільки Крайовий Сойм1. Українців не допускали вчителювати в школах, зокрема у вищих класах, й українська мова була знехтована, як у школах, так і в урядах; для студентів-українців був обмежений вступ не тільки до університетів, але навіть до середніх шкіл. За добу т.зв. Галицької автономії (1867—1914) поляки мали два польських університети, один у Кракові і другий у Львові, 10 торговельних шкіл, 200 сільськогосподарських шкіл нижчого типу, дві Високі Школи Політичних Наук, 18 учительських семінарій державних і 12 приватних. У 1911 р. в Галичині було 409 професорів університетів, з них тільки 10 українців, 129 професорів політехнічних інститутів, серед яких не було жодного українця2. Для українців далеко легше було боротися за свої права у віденському парламенті, ніж у галицькому соймі, де за поляками завжди було останнє слово. У виборах до галицького сойму в 1908 p., щоб якомога менше ввійшло українців, намісник граф Потоцький застосував стару польську засаду "пусти русина на русина". Він зробив таємний договір з москвофілами й висунув москвофільських кандидатів проти українських. У виборчій кампанії поляки погрозами намагалися перетягнути виборців на свій бік, а в часі самих виборів застосували терор. Жертвою того терору впав з польських рук селянин Марко Каганець, з села Коропець Бучацького повіту, який протестував проти польського зловживання під час виборів. Ці вибори ввійшли в історію Галичини як "криваві", в яких українці здобули заледве 12 посольських мандатів, москвофіли — 8, а поляки — 138. Як протест проти усіх зловживань і терору, молодий студент українець Мирослав Сочинський виконав під час аудієнції 12 квітня 1908 р. замах на графа Потоцького. "Це за кривди зроблені українському народові і за смерть Каганця", — заявив молодий месник. І цей постріл почула ціла Європа.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Австрійська автономія Галичини» з дисципліни «Нарис історії України»
