Одним із найбільших ударів, яких зазнав український народ у XVIНет., поруч із зруйнуванням Січі, було також зруйнування Української Православної Церкви. Після переведення Київської митрополії під юрисдикцію Московського Патріарха у 1686 p., Українська Церква почала чимраз то більше тратити свої автономні права на користь московського патріарха. До цього, одначе, у великій мірі спричинилися таки українські православні ієрархи, зокрема Степан Яворський та Теофан Прокопович. Це у свою чергу вплинуло на зміцнення церковної Унії на Правобережжі, що знаходилося під Польщею, де число православних парафій постійно меншало. 1 Полонська-Василенко Н. Історія України.- Мюнхен, 1976.- Т. 2.- С 296-297. 2 Seton-Watson H. The Russian Empire, 1801-1917.- Oxford, 1967.- P.287. 3 Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся; краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року. — Вінніпег, 1984.- Т. 1.- С 568. 4 Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.- Т. 2.- С 299.
1G4
1С 5
Православна церква під тиском Москви стала відриватися від вікових традицій українського народу, у всьому наслідуючи Москву. Це мало негативні наслідки, бо вищі суспільні верстви та інтелігенція стали шукати нових шляхів для задоволення своїх релігійних потреб. В Україні, зокрема в більших містах, з'явилися масонські ложі, а серед селянських мас — різні релігійні секти, зокрема баптисти, відомі під назвою "штунди". З початку XVIII ст. у Російській Православній Церкві закріпився погляд, що цар є і головою церкви. З половини XVIII ст. кожний член Святішого Синоду, що замість патріарха завідував церквою, мусів складати присяг/, до тексту якої Теофан Прокопо-вич ввів такі слова: "визнаю найвищим суддею духовним цієї Колегії одинокого всеросійського монарха". Це було вже найвищою формою цезаропапізму у православній Церкві1. При впровадженні цієї присяги ніхто із застрашеної московської ієрархії не запротестував, за винятком єдиного українця Арсена Мацієвича, митрополита Ростовського. Він вніс прохання, щоб текст присяги змінити в той спосіб, аби головою Синоду вважати Ісуса Христа, а не монарха. Але тодішня цариця Єлизавета на це не погодилася. Внаслідок того Мацієвич присяги не зложив і зрікся членства на Синоді2. Коли цим найвищим суддею Синоду стала одна з Найбільших розпусниць Катерина II, вона посилила ще більше омос-ковлення Української Православної Церкви і в цьому їй допоміг київський митрополит українець Самуїл Миславський (1783-1796), який у церквах запровадив московську вимову, а в Могилянській Академії виклади російською мовою3. Від 1799 р. на Київській Митрополичій кафедрі засідали виключно москалі і для всіх них інтереси Української Церкви були чужі. Але траплялися ще українці єпископи. Всі митрополити були виконавцями волі Святішого Синоду. Зовнішнє управління Церкви, втиснене до складу загальнодержавної адміністрації, щодалі тратило характер установи суто церковної і вже не співпрацювало з державою, а служило їй4. Від 1812 p., тобто від усунення архієпископа Варлаама Шишацького, який з приходом Наполеона до Могилева в Білорусі, став по стороні Наполеона, єпископами Православної Церкви в Україні призначалися Синодом виключно чужинці, або омосковлені українці-малороси5. 1 ВласовсыашІ. Нарис історії Української Православної Церкви.— Нью-Йорк, 1957.- Т. 3.- С 122-123. 2 Огієнко І. Українська Церква.- Прага, 1942.- Т. 2.- С 87, 89; Власовський І. Вказ. праця.- Т. 3.- С 133. 3 Там же.- С 47. 4 Лотоцькіт О. Автокефалія //Праці українською наукового інституту (Серія правни ча ).- Т. 2: Нарис історії автокефальних церков.- Варшава, 1938.- С. 452. 3 Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ.- 2-е вид.- Мюнхен. 1964.-С. 86-87. 106
Наказом від 1801 р. було заборонене будівництво церков "в ма-лоросийском вкусе", тобто в українському стилі. Вслід за тим були заборонені містерії, вертепи, коляди, щедрівки й давні обряди, пов'язані з релігійними уявами, як пережитки поганства. Заборонено різьблені скульптури в церквах та ікони в українському стилі, як Божа Мати в короні, або простоволоса та ін. У богослужениях заборонено вживати книжки, видані Києво-Печерською лаврою та взагалі друковані у Львові, Луцьку, а зокрема требник митрополита Петра Могили. Всі богослужебні книжки замінено московськи-ми-синодальними. Поліція стала гонити лірників та бандуристів, які по базарах співали давні чудові українські псалми. Заборонено вживати українську мову в проповідях, ліквідовано церковні братства, а на священиків все більше призначали нсукраїнців. Духовна школа була знаряддям політичного й церковного омосковлення кандидатів на священиків, а духовенство було зобов'язане перед поліцією стежити та повідомляти про політичні рухи1. Старі церкви високомистецької архітектури, стилю знаменитого українського барокко та ампіра, з шедеврами різьблених іконостасів та з іншими мистецькими виробами, не ремонтувалися. Отже, ті церкви поступово нищилися й перебудовувалися в державному російському стилю з небаченими в Україні та чужими для неї "кокошниками" та цибульчастими банями2. Православна Церква, що колись була основою українства, під тиском Москви стала на службу інтересів Російської імперії та засобом русифікації українського народу. За царя Миколи І міністр освіти граф Сергій Уваров виступив з теорією, що основою потужності Росії є три принципи: православ'я, самодержавство і народність. Це офіційно проголошено як напрямні майбутньої політики уряду. Отже, в межах Російської імперії не могло бути місця для різних народів і релігій, і все тс мало перетопитися в один православний російський народ. Тодішній оберпрокурор Н.А. Протасов використовував Церкву як інструмент для об'єднання різних народів Російської імперії та здійснення націоналістичної політики уряду3. Відомий російський критик того часу Віссаріон Бєлінський писав, що "Православна Церква завжди була слухняним знаряддям на службі деспотизму", а "духовенство було об'єктом загального презирства російського суспільства і російського народу", який, "якщо приглянутися ближче, то можна завважити, що він глибоко атеїстичний народ"4.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Церковно-релігійне життя в Україні» з дисципліни «Нарис історії України»
